Цілувалися з похмурим.
— Пращай Андрію...
— Пращай, друже!.. Куди хочеш?..
— Чоло. Вистрілив у чоло.
Підходить другий.
— Пращай. Куди бажаєш?..
— Серце...
Вистрілив у серце.
Вистріляв зайві набої з рушниці й револьвера. Залишалося ще декілька, що не мали зброї...
— Ну, а ви, хлопці, вибачте... Загарячкувалися — не залишили для вас... Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинитеся на чекістів, щоб до льоху не йти.
— Ну, отамани, — усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, — ставайте... Хай я хоч раз вами покомандую... Загородній! У тебе револьвер?
— Револьвер і одна...
— Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив...
Розцілувашись із тими, що залишалися та між собою — станули посеред коридора парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них — два найстарші отамани Холодного яру, за ними останні... Кожний держав однією рукою свою рушницю за спуск — другою — направляв сам дуло товаришевої рушниці собі в серце.
— Ну — готово? — радів чогось Похмурий. — Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!
Рівненька сальва і шістнадцять трупів впало на підлогу.
Ті, що залишилися — забрали від мертвих рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх — кинулися їм назустріч з кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв уже не мають — не стріляли, пов’язали таки живими... Побили сильно... У вечері забрали до льоху... Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер — повідрубував їм голови сокирою від дров... Вночі вивезли усіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі — чи на Собачій тропі... І там, і там — розстріляних ГПУ закопує...
Улучивши хвилину — розпитую Фіму Салганіка подрібніте, як виглядав «похмурий». Нема сумніву... Чорнота... Вічна пам’ять, побратиме!..
Грудень 1930 року... Пересильна камера, так званий «звіринець» у київській Лук’янівці... Під стелею маленькі вікна, грубо заґратовані, щей затягнуті густою залізною сіткою. Грубезні мури стін, стеля — мокрі від видихів і випарів півтори сотні людей. Жадних ліжок чи там прічів не було. Був вогкий холод залізо-бетонової підлоги, а на ньому в перемішку сиділи й лежали різного віку селяни, що йшли на Соловки за колективізацію, робітники арештовані за «опозицію» й «агітацію» проти влади, професори універсітетів і червоноармійці, священики, інженери з фабрик, злодії з темних завулків міст: «шкідники», «контрреволюціонери», «соціяльно небезпечні» і т.д.
Лежу в куті на шинелі кинутій на вогкий бетон. Поруч мене Вітька Одноок — винницький злодюжка-уркаган із безпритульних, що втратив десь у бійці з міліцією одне око. В старих калошах на босу ногу, в дірявому кафтанику поверх брудної білизни — йде на... Соловки. Вдячний мені за декілька дрібниць-прислуг у винницькій тюрмі — Вітька радий услужити мені на кожному кроці, — готовий віддати мені свій кафтаник і лежати на холодному бетоні в одній білизні... Його «агітації» завдячую, що «еліта» «звіринця» — злодії й грабіжники, які, по праву сильного, захопили кращий кут камери — вшанували мій семилітній тюремний стаж і відпустили «панське» місце під стіною. Все таки з одного, а не з усіх чотирьох боків штовхають, — з одного, а не з усіх боків воші лізуть...
Я в дорозі солідно перестудився, трясло. Приємно було притиснути гарячу голову до мокрого холоду стіни.
Середину камери займало чотири десятки молодих селянських хлопців-комсомольців із Чигиринщини. Їхали на Соловки за... петлюрівщину... Голосно жартували, співали козацьких дум і пісень, що в них так кохалася Чигиринщина. Заспівали щось, від чого у мене серце тьохнуло... Співали не дуже складно уложену пісню-думу про... Холодний яр... Згадували в ній Чучупаків, Деркача, Петренка, Пономаренка, Чорноту, Залізняка...
Не витерпівши — встаю і лізу між хлопців, поговорити. Довідавшись, що я «петлюрівський» старшина — услужливо підстелюють мені дві свитки. Оглядаю обличчя — може яке знайоме.
— Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний яр... Я за кордоном зустрічав людей, що були там... Цікаві речі оповідали... А ви може з тієї місцевости?
— Егеж... Та з тієїж... А тож із якої!..
— І пам’ятаєте, як там бої були? Бачили Чучупаку, Деркача, Чорноту, Залізняка?..
— А тож!.. Чому б не бачили!..
— Я Деркачеві по тютюн до дядька Семена бігав.
— А я Залізнякові прислужував, коня годував, як він хворий до Мотриного манастиря приїхав... — одізнався барчистий комсомолець. Вглядаюся в обличчя, щоб відшукати в ньому риси малого Івасика.
— А як він виглядав?
— Та як!.. От навіть до вас трохи подібний...
Усміхаюся, забуваючи про обережність.
— А може то я?
Івась скептично оглядає моє обросле обличчя.
— Ні — той був повніший, молодший... Його чекісти по дорозі застрілили, як до Петлюри у зв’язок їхав...
— А щож сталося з усіма ватажками Холодного яру?..
— Що... погинули... А то як інакше... Боролися ж бо до останнього... Декого піддурили чекісти — захопили... Була чутка, що отут, у Києві — самі пострілялися — у чекістів зброю видерли...
— Тай Василь Чучупака — сам застрілився, як оточили його москалі на Кресельцях. — Одізвався другий. — Я ще малий був, а пам’ятаю, як сьогодні, як, того дня їхав він з кіннотою на Кресельці... Кінь під ним вороний — змій!
— То не кінь був — дурню — а кобила... Зірка називалася... Вона ж його і в могилу звела... А як мав застрілитися — то кричав: «Готов нових борців, Холодний яре!» Атож... Я хоч не з Мельників — так мені батько оповідав... Був козаком у Холодному яру...
— Ну і як, — усміхаюся до комсомольців, — готовить Холодний Яр нових?
Хлопці лукаво усміхнулися.
— Атож!.. Чому б не готовив!..
— А за що вас забрали?
Знову лукаві посмішки.
— А от — казна за що... Задурно...
— А таки ж бо й задурно, — одізвався один що досі мовчав.
— Як би не співали та не базікали в осередку чого не слід — то й досі б усе добре було...
— А чогож ви, хлопці, у комсомол ішли? Хлопці здивовано витріщили очі.
— Як то чого?!.. Таж і зброєю можна вчитися володіти, тай до шкіл усяких скоріше достанешся... А нам що!.. Язик поломиться, як Сталіна пославословиш чи Маркса почитаєш? На паради з червоними прапорами ходили, а по кутках заховані жовто-блакитні мали...
Хлопці, пригадавши щось, зареготалися.
— Приїжджають до осередку паркомці з чекістами — бібліотеку чистити... Ідеологічно-шкідливі твори Троцького та Бухаріна забрати з бібліотеки... Випорожнюють шафу, а під книжками прапор: «Воля України — або смерть!» Вирачили баньки — по-о-ті-і-ха!..
— Секретаря ячейки та ще трьох у Черкасах «пад стєнку» поставили, а нас усіх — на Соловки — білі медведі пасти...
— Шкода, хлопці... Треба було обережніше... І Україні б ви придалися, як загориться, — тай Соловки — не мама...
Хлопці не журилися.
— А нам що!.. Хіба ми — то вже усі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти... У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили — а й то ще знайдеться народу не на один полк... А хіба Чигирин — то вже все?!. Он чуєте, що «служба» поспівує... — кивнув комсомолець убік кількох червоноармійців, що збившись в гурток під стіною «звіринця» — тихо співали «А вже років десять, як козак в неволі...»
Одізвався комсомолець, що досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:
— А нам на Соловки, як накидають японці з еропланів рушниць, як підем звідтіля на Москву, аж затріщить... Там же тепер друга Україна... Народу нашого — сила тьменна... Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...
Було вже за північ. Дозорець давно кричав у визірку, щоб припинити співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Все таки «звіринець» помалу заспокоювався. Потомлені в’язні засипляли. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш переварюючи в думках нові вражіння... Сусід храпів.
Обережно ступаючи між тілами на долівці, підійшов до мене не старий ще хоч оброслий по самі очі бородою, чоловічина в селянській одіжі. Як я розмовляв із чигиринськими комсомольцями — він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене запалими вимученими очима. Пізніше відвернувся і не звертав вже уваги.