Добравшись до мене, нахилився і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.
— Чого тобі?! Незнайомий простягнув йому щось завинуте у газету.
— На тобі, братішка, півбуханця хліба, кусок сала, десяток папірос і машеруй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений...
Не довіряючи ще, що йому не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, кафтан, і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись чи спить другий сусід — повернувся до мене.
— Не упізнаєте, пане Залізняк?
— Ні. Та й я зовсім не Залізняк.
— Так — так... Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс ще до того... Оті хлопчаки — хоч не раз мене малими бачили, розмовляв не один зо мною тоді — тепер теж не впізнали... А я з ними у Черкасах довгенько сидів...
Вдивляюся у нового сусіда. Голос був знайомий, щей як знайомий...
— Так не упізнаєте... А миж з вами ще у Кам’янці разом були і в одній землянці зимували... Я — С... Тепер інакше називаюся...
Обхоплюю його за шию.
— Друже! То ти живий! — Оповідай як там дальше, без мене вже, було?..
Всяко бувало... Двадцятьперший рік у боях проминув... Були щасливі й нещасливі. До Холодного яру ще й Цвітковський з полком кінноти прийшов... Червоні свої частини проти нас стягнули... Попалили села... На зиму — знову ми в землянки зарилися, не багато вже нас було тай не легко вже було і з харчами... Якось перезимували... У двадцятьдругому на весну — хотіли знову рух робити... Приїхав весною якийсь професор бородатий... Привіз листи від Петлюри й Тютюнника, документи, все як слід... Довгенько його перевіряли та приглядались... Нарешті повірили, що дійсно наш... Знав геть чисто все, що за кордоном діялося, людей всіх знав... Старшина, що до нас від Тютюнника прийшов — сам вислухував його — каже — правильно, наш чоловік. Закомандував він нам, щоб зібрати усіх ватажків з околиці на нараду — порадитися, як повстання підняти. Петлюра, мовляв, у союзі з поляками весною знову на Україну піде...
Повідомили усіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися... А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни — мішок на голову, зв’язали і до комори. Господарів — раніше пов’язали...
Як накинулися на Загороднього, що зайшов з револьвером у руці — той вистрілив... Почув Левадний, що надходив лісом — кинув бомби. Хто був вже у лісі й почув — не пішов...
Підрізали нас тим сильно... Ватажків забрали... Не багато вже й лісовиків та бурлаків залишилося — і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д... та отой, що його з рейду привезли... Здичіли вже були зовсім... На деревах спали, не раз коріння або ворону без солі їли... Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили... Прапори оба на наших руках залишилися... Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували...
Червоні вже у Мотриному манастирі — совхоз почали робити. Черниць виарештували та розігнали... А з ними — всеж було лекше. Все коли-неколи, якась до ліса хліба винесе та в умовленому місці залишить...
На зиму — кажу хлопцям — нема що!.. Треба в світ вибиратися. Не хотілося Холодного яру покидати — ой не хотілося!.. Все надію колисали — а може дочекаємося чогось?!. Та мусіли... Спакували прапори у випорожнену кулю гарматню, загвинтили і закопали в Холодному яру... Троє нас тільки й знали де... Гриця вже розстріляли... Не за Холодний яр — за іншу вже справу, цього року... Д... — поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди... Не відкрили нам Холодного яру — за агітацію висилають... Хтозна — чи живі будем... Скажу ще хоч вам — де прапори заховані...
Нахилившись до мойого вуха С... зашепотів мені місце й приміти...
— Слухай но, друже... А як же останні — Хмара, Мамай, Кваша — що з ними?..
— Хмару в бою червона кіннота зарубала... При його боці згинула від шаблі й Катря... Бараніва важко раненого — живим захопили — добили у Знам’янці на пероні. Левадний, ранений — бомбою себе підорвав, викосивши з Люїса півгрупи чекістів... Квашу під Златополем убили — возили потім на страх по селах показувати... Вбили й Хоменка, Отаманенка... Семен Чучупака утік було з Мельників — на Черкащині потім священиком автокефальним був... До СВУ належав, — розстріляли цього року в Черкасах... Що з Олексою — не знаю, а Іван — у Києві вчився — арештували у потязі й скинули під колеса... Мамай — як припекло — утік із Плавнів до Катеринослава. Під своїм правдивим прізвищем, як Щириця — став професором історії в інституті освіти. Належав до СВУ організував та виховував в національному дусі студентів... Викрили завдяки жінці... Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати... Привезли до Черкас... Оце пару місяців тому — при мені на розстріл із камери забрали... Пішов, старий, спокійно... Попращався з нами... «Доживете — каже — привітайте від мене вільну батьківщину. Для неї невільної — я зробив, що зміг...»
Пошепотівши ще трохи — С... заснув... Надурно намагаюся заснути й собі. По тілі бігали струмки гарячки й вдаряли шумом у голову... Перед очима пробігали події, бої, образи смерти бойових товаришів...
«Готов нових борців, Холодний Яре!»...
«Живе Україна!»
Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе утих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших холодних кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!..
Думка побігла по дорогих, зрівняних із землею могилах, в степах Херсонщини, в лісах і узгіррях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лисій горі... Розтинала землю й приглядалася до стлілих кістяків борців... Шукала в них знайомих рис... Розрізала схил Холодного Яру... Розгвінгила гарматню кулю... Жевріють на зм’ятому прапорі слова пророка... «І повіє новий вогонь з Холодного Яру...»
Крізь віддихи й стони сонних в’язнів «звірниця» — почувся дзвін. Що це?.. Невже дзвонить в тюрмі на ранішню перевірку?.. Ні. То гуде дзвін св. Софії — посилає тривожний зов по всій Україні... То тривожно гуде й великий мотрин дзвін — скликає холодноярців на бойову збірку...
Ідуть зімкнутими рядами безконечні бойові колони... В селянських свитах, у робітничих і студентських блюзах, у комсомольських сорочках і червоноармійських шинелях...
Ідуть колони твердим кроком непереможних. Не лякають їх тюрми — ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Поляглі борці — воскресають в нових.
Ідуть колони тернисто-кровавим шляхом — до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: Воля — або смерть.
1936 р. Багатківці — Плугів.
Від автора
Написані мною дві книжки про Холодний яр — обхоплюють лише час від початку 1920 року до початку 1921 року. Роки 1918,1919-1921,1922 мною не освітлені за винятком принагідно згаданих епізодів. Не освітлені вони взагалі. З 1919 року, є лише нарис холодноярця Сергія Полікші: «Кубанець Уваров — отаман Холодного яру в 1919 році». (Літопис Червоної Калини 1934 р.).
Холодноярець Пилип Постоленко доповняє до 1-ої частини «Хол. яр», що підчас топлення Коцуром червоних комісарів у Чигирині — загинув також і холодноярський старшина Руденко, посланий Василем Чучупакою до червоних «на підпал». Доповняє також, що документи (совітські) з якими холодноярці згодом вступали на службу до червоної міліції — були роздобуті й підроблені згаданим Руденком, а їздив по них, з доручення Чучупаки — п. Постоленко.
Пан Постоленко зазначає в листі, що я «чиню кривду», бо одних, як наприклад Чорноту, з яким він разом «бурлачив» — роблю «аж занадто героями», а про других нічого не згадую. Як не помиляюся — має на думу тих, що їх при мені в Холодному яру вже не було: то загинули, чи силою обставин — попали в інші осередки визвольної боротьби.
Не згадую, бо мало, або й таки нічого про них не знаю. Хто має якісь матеріяли — мусить оголосити. А цього часу, налічив я закордоном аж... трьох живих холодноярців. Та може й ще є хтось? Хай напише про те, що при ньому діялося. Не зможе сам опрацювати — хай пришле матеріял мені. Я опрацюю і за його авторства — видам. Таким чином може побачити світ ще й третя або й четверта книжка про Холодний яр.