По чотирьох кілометрах дорога розходиться.[5] Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть на рові перед роздоріжжям.
— Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа певно нема в світі другого.
Під’їжджаємо. На обрізаного молоденького ясеня насиляно через прорізи тринадцять людських черепів, які, вищиривши вперед зуби, творять оригінальний стовп. До чола верхнього черепа прибита табличка з написом: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений». Чомусь здається, що самі кістяки сміються над цим жартом.
— Оцих сім верхних, біліших, це — штаб ударної групи бобринської чека, на чолі з уповноважненим Станайтісом — латишом, а цих нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.
— Де вони їх набрали?!
— Чи мало їх тут по лісах валяється?!.. Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах... Отак, по людськи подумаєш — жаль людей... Але що зробиш... Слово «боротьба» і слово «жаль» — взаємно виключають одно друге... І ще прийдеться «лисиць годувати», якщо нами не погодують...
Звертаємо в ліс і їдемо без дороги то спускаючися в яр, то підіймаючись.
Через деякий час виїжджаємо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тільки протилежний схил, вкритий лісом і заглибленнями. В яру панує мертва тиша. Андрій свиснув і голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру.
— Оце тобі Холодний Яр...
Їдемо вздовж схилу. По протилежному боці між деревами пронеслося стрілою дві серни, видно налякані свистом.
Поглядаю в яр, що тепер не має вже якогось актуального значіння, та мимо того є якимсь символом боротьби і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:
Був він якийсь понуро-величний. Якась одвічна таємниця кровавої сумної долі України застигла в його диких рисах... Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і табличка «Володіння Холодного Яру»... Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка — не знає жалю...
Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з’їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.
— Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росли два старі дуби, між якими був перетягнений ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кількадесять літ тому якийсь старий козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку і сокиру.
В яру поганенький струмочок і озерка, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі в яру літом холод хоч на верху і спека.
З’їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це — Мельничанські хутори — продовження села Мельники. Коло одної хати Андрій стримав коня.
— Треба зайти вдову Явдоху з синами провідати...
Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці. Під образами, на лавці стоїть дві анґлійські рушниці. Під лавкою велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні ґранати.
Побачивши нас бабуся сплеснула руками.
— Андрієчку! Синочку мій! Давно-ж я тебе не бачила! Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати «як воно живеться»?
Бабуся зідхає.
— От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати, — хай би женився вже котрий! Невісточка молода — і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би...
— Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
— Коли б Господь дав скоріше!.. Андрієчку, може вам зсмажити чогось, може їсти хочете?
— Дякуємо. Ми на хвилинку, — їдемо дальше.
Побалакавши трохи — сідаємо на коней.
Через який кілометер з хати вибігає без шапки селянин.
— А гов — Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав — перша сорта! Баба вареників макітру наварила — поможіть но змолоти!
Андрій стримав коня:
— Зайдем... добрі хлопці... Тай їсти захотілося трохи.
Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками.
Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім» на критий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:
— Не дивись, брате! — «як рибляче око»!.. Якось Левадний заскочив, так чуть не з’їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив’яного самогону, спорожнивши макітру — їдемо далі.
З одної хати вибігає дівчина.
— Андрію, зайди но на хвилинку!
— Тебе не бачив?
— Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов...
— Що йому таке? — зайдем...
Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.
— Де ж Левко?
— Андрієчку, голубчику, не сердься... Левко пішов у село... Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки — подивися — гарну я тобі вимережала?
Андрій взяв по мистецьки вишиту сорочку.
— Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила...
Дівчина зачервонілася.
— Дивись який! Що я тобі — мати, чи жінка? І за сорочку не подякував...
— Може ще поцілувати?
— На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дзиґа-дівчина:
— Андрієчку, мене поцілуй!.. Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі...
— Сядь — козо дика!.. Підожди, Юрку — я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.
Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.
— Пів року в сідлі возив — збирався все бешмета пошити, хай вже буде тобі на онучі...
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин.
— Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
— Тільки що у Свирида макітру вклали.
— Та ще з десяток і моїх вміститься!
— Що я тобі верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір’я високий, сивий дідусь і закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
— Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
— Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад — заїду за медком...
— Бач який! За ме-д-к-о-м! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
— Нема часу, діду, до отамана треба...
— Це — дід Гармаш. Дев’ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти — пережене.
Старий вояк. В Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От, як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину, — заїдь як-небудь до діда і постав пляшку горілки... Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі — по татарах з гармати червінцями стріляв коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв...
В селі, на вулиці рух, співи, ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах, примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.