Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха.
— Андрію! «Забіліли сніжки!»
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня — затягає сильним, приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором затягує: «То не вітер в степу грає, не орел літає. Ой то Сірко козаченьків до Січі скликає».
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали «тріо» — «Степову могилу».
Та виконання тут було вже дійсно артистичне.
Коли попрощалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, тай парубок теж.
— Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок — місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі «панського» убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати, або ще чогось, кориснішого...
Під’їжджаємо до хати, накритої сніпками, без кроквів. З-під стріхи чорніють сліди пожару.
— От і отаманова «резиденція». Не хоче старий Чучупака і накривати по людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить — тоді накрию.
На подвір’ї до плота прив’язано з десяток осідланих коней. Стоїть дві тачанки. Прив’язавши коней і кинувши їм сіна — заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.
Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав — Андрій представляє мене останнім.
— Це мій побратим — Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара — цар горшечного царства і Чорного Лісу, це — наш господар холодноярський, Гриб, це — лубеньський отаман Пономаренко, це — отаман Білого Яру, з-над Дніпра, Мамай, це — пан сотник генерального штабу Гнат Зінкевич — грушківський отаман, це — пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це — Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах — Марченко, це — отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це — триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, «липовий» комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий — на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам’ятаю, Чорнота сів за стіл.
— Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губчека, і з’їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі...
— Андрію, — звернувся до нього Гриб, — ти чув, якого «коника» викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку...
Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:
— «От так собі... звичайна історія... Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія... Приїжджає до нас у село два верхівці — шукають „товаріща Богдана“. Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано: „Командіру революціонной повстанческокрест’янской дівізії, товаріщу Богдану“. Видно, хтось сказав їм, що підчас повстання проти Денікіна — Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує „політпросвєт“ дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса „Паризька комуна“, доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав, може яка засідка. Жінка молода — в плач, але ти ж знаєш його!..
Зібрали чоловік двадцять „почесного конвою“ на конях, Богдан на своїй тачанці — приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою „Люїсів“ зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з „Кольта“ добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан „Люїса“ на плече — заходимо в середину.
Орхестра нам зараз марш врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: „Товаріщ Богдан, товаріщ Богдан“, „как би там на счот об’єдіненія обоїх дивізій“ і т. д.
Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: „Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає „Інтернаціонал“. Попрошу всіх встати!“ Підняли заслону. Богдан встає і „Люїсом“ до підлоги як гримне!
— Чому „Інтернаціонал“ на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн „Ще не вмерла“!
Підняли галас: — Товаріщ Богдан! Це ж контр-революційна пісня, як можна?
— Як „контр-революційна“? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а „товаришів“ в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн, інакше нам з вами не по дорозі!
Пошептались, згоджуються... Ну, а хор наш просвітянський, як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: „А тепер, товаріші, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!“ Богдан „Люїса“ на плече:
— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Саля так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки „товариші“ надумалися — були вже за Олександрівкою.»
На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно.
Приїхав якийсь високий, огрядний чоловік, на здоровенному, сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кірґізові».
— Боровицький отаман Солонько.
— Дон-Кіхот і Санчо... — сміється Петро Чучупака.
Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати.
Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку — «фінку». За плечима «Люїс», на поясі револьвер і п’ять ґранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
— Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? — питається чорноліський отаман.
— Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро — пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай мотнув головою.
— Добре тобі, на верху... Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися — всю «січ» мені засмерділи.
— Ну, а до мене трипільські, та ось його, пливли! — кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака — начальник штабу — піднявся:
— Ну, панове, зібралися всі — можна приступити до діла.
Перш за все, може хто з вас не знає, що позавчора, у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову чека, воєнкома, всього дев’ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів, — усі прислані, з наказу Коцура, були потоплені в криниці, а над штабом, замість червоного, піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значіння, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.
Члени ревкому, українці, Ільченко, Сатана, Хвещук, — прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.
Друга справа, це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.
Третя справа — зв’язок і консолідація наших сил при новій формі організації.
Четверта — налагодження зв’язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею.
П’ята — поки совітська влада ще не окріпла на місцях — мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам’янці, на залізниці, і ми рішили, що з Андрія Чорноти вийде не поганий «червоний пристав».
Голос забрав отаман Василь Чучупака.
— Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спільно обговорити положення і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко, або хто інший з Бовтишки та Івангорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці, під натиском обставин, вже зробили те, що треба зробити і нам.
Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне положення на Україні, — щось більше будемо знати, коли повернеться з Києва мій заступник Деркач.