Але одно — ясне. Большевики під цей час не провадять більшої війни на фронтах на Україні. Що твориться на Півдні з денікінцями — не знаємо, але можна припускати, що вони після розгрому не скоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати ще якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а прибуваючі з Московщини частини кидаються на «внутрішній фронт», на приборкання повстанчого руху, на «викачку» зброї і хліба з сіл. Взагалі спішаться з закріпленням свого внутрішнього положення на Україні, можливо передбачуючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішних фронтах.
Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли би орієнтуватися — невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно переходили коло нас, мали декілька успішних боїв з червоними[6], а також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької Армії, — але це ще не є фронт.
Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише — здогадки...
Як ви всі підтверджуєте, та за моїми відомостями і з дальших околиць, серед нашого населення панує переконання, що по всій Україні переводиться якась таємна організація і що весною український уряд дасть «гасло», після чого вся Україна має повстати і винищити всіх ворогів. У нас, в Мельниках, тільки й балачок, що про те «гасло», про ті нові «треті півні», які мають зробити щось надзвичайного.
На мою думку, це є лише збільшене вражіння від балачок населення з переходячими частинами нашої армії, бо колиб дійсно щось готовилося, то хтось мусів би прийти і до нас.
Це добре, бо підтримує в селах дух і надію, але в дійсності, вигляди на майбутнє далеко не рожеві. Большевики мають тепер на Україні значно більше збройних сил, як у минулому році. Після боїв з денікінцями, ми ще не мали з «товаришами» значних сутичок, і коли притягнемо на себе їх увагу, то навряд чи зможемо утриматися так, як утрималися минулого року, коли вони мусіли кидати на нас частини зірвані з фронтів. Щоб запобігти ліквідації — мусимо заздалегідь самі «зліквідуватися», перейти на положення, в якому не будемо відрізнятися від других районів. А то наші села занадто вже «розкозакувалися»... До кума в гості — з рушницею, до дівчини — з рушницею та ще й шаблю причепить, з хутора до церкви — з рушницею... В Медведівці на ярмарку продають-купують набої, зброю, як за добрих гетьманських часів...
Отож, явне ходження з зброєю, треба припинити. Зовнішний поділ на сотні зліквідувати. Жадних збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків з Мотриного манастиря переведемо в найближчі дні до села та на хутори і розмістимо по селянах, за «своїх». Ходження в військових строях, їзда на сідланих конях — має зникнути.
Коли б надійшла яка червона частина — не робити жадного опору. Бурлаки і активніший місцевий елемент, захопивши зброю, зникають у лісі і будуть стежити за ворогом. Якщо у «товаришів» не буде зависоких вимог — село дасть, що треба буде і нехай собі йдуть дальше. Якщо захотять занадто «господарювати» — можемо з лісу зробити напад і вигнати, але взагалі, збройної боротьби, до вияснення загального положення треба уникати.
Честь битися з червоними — наразі відступимо бувшому червоному Коцурові, а це станеться неминуче, бо ми маємо відомості, що він, піднявши чорні прапори, не має заміру виводити своєї «ґвардії» з Чигирина. Знаємо також, що вплив Коцура на села вже в значній мірі вивітрився, а після цього «перевороту» змаліє ще більше. Безумовно, в кожному «його» селі знайдуться люди, що будуть під його прапором битися з большевиками, і це теж для нас добре. Дякуючи їм, «товариші» колись погосподарюють у тих селах по свому і виженуть з селян рештки «червоного духу». В кожному разі поважної сили для боротьби Коцур вже не збере.
Коли б большевики повели наступ на Чигирин через наші села — перепустимо їх без одного пострілу. Навпаки, якщо дадуть добру зброю — дамо їм кілька сот «добровольців» добре знайомих з місцевістю, які потім вернуться до нас з зброєю.
Коли Коцур буде зліквідований, то ми по перше позбудимося небезпечного ворога під боком, а по друге Новоселиця, Суботів, Чигирин, Степівка і всі останні «коцурівські» села, закоштувавши правдивого, московського большевизму, без сумніву прилучаться в майбутньому до нас. Тоді вся Чигиринщина буде в наших руках і в разі широкого повстання на Україні, ми перетинаємо Дніпро, дві залізниці, і рушаємо на Київ, або куди буде треба. А коли на заході відновиться український фронт — зможемо дати «товаришам» доброго кулака в плечі.
Покищо, необхідно послати зв’язок, щоб він розшукав наш уряд і командування, та довідався чого маємо дожидати й сподіватися. Потрібні радянські документи — дістане Козаченко. Післати думаємо Ханенка (сотник булавної сотні).
Чорнота покрутив головою:
— Загорячий хлопець...
— Трохи, але ми знаємо його і певні, що колиб попався — червоні із нього вогнем не видобудуть ні одного слова.
Декілька присутніх, що близько знали Ханенка, підтримали думку отамана, але по обговоренні справи рішено зв’язок послати пізніше, щоб міг привезти вже інструкції на весну.
— Що торкається зв’язку між собою, — продовжував отаман, — то ця справа налагоджена добре, за винятком зв’язку з селами по той бік залізниці і полтавським берегом. Про це умовимося з Чорним окремо. Тепер мусимо з’ясувати, хто з вас що зможе виставити на випадок більшого повстання. Почнемо з Дніпра. У Чорного осібне положення і свій район... Ти, Солонько, що зможеш дати?
— Точно підлічити трудно, бо у нас же нема лісу під боком і як нема повстання — кожний ховає і зброю, і думку, особливо в селах ближчих до Черкас, де чека вже шпиків собі завела. Сама Боровиця — в кожну хвилину виставить сімсот рушниць, чотири важкі кулемети, ну та й Люїсів пара знайдеться.
— Кінних скільки можеш дати? — запитав Чорнота.
— Ні добрих коней, ні сідел — немає. Нас, знаєш, більше Дніпро годує як пісчана земля, а рибакові — кінь нідочого. Човнів великих — сотні дві можемо виставити...
— Ну-у, ми на Царгород не збираємося... — незадоволено буркнув під ніс Андрій.
— Як у вас справа, пане Мамай?
Мамай[7], невисокого росту, середнього віку чоловік з дбайливо зачесаною борідкою, комічно розвів на столі руками:
— У мене, панове, самі знаєте — зимовий сезон... Дніпро замерз, пароходи не ходять, — обдирати нема кого, стріляти нема до кого, — плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять... Кількість людей, які підуть на повстання і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок та набої забрали до села, бо підчас повіні те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю. Їздять до Килиберди на полтавський бік купувати рушниці, на Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет Кольта без станка, у дядька з Медина[8]... Весною виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароходи перепиняти, а в межичасі можна і своїм ділом займатися — рибу ловити. В разі потреби, курінь Білого Яру, в складі від двохсот до п’ятисот чоловік, при трьох кулеметах, — приведу до Холодного Яру. Кінноти теж не може бути. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її приспособили виключно для стрільби з плавнів по пароходах і для походу зовсім не надається.
— Як там під Чорним Лісом? — запитав Чучупака Хмару.
— У мене човнів нема, зате коні майже у всіх добрі. На поганому коні верстов за двісті з горшками не поїдеш... Є досить верхових, німецьких та денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене чоловік сімдесять на конях, тих, яким небезпечно бути вдома у селі. Крутимося до весни по хуторах, в Чорному лісі маємо викопані землянки, для себе і для коней, а весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот верхівців.
— Слухай но, Пилипе, — перервав йому Чорнота — правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней, в двохаршинних горшках тримаєте?
6
В селі Цвітній, із якого походив Пилип Хмара (дійсне прізвище), був сильно розвинений гончарський промисел. Цвітнянські гончарі розвозили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонської, Полтавської губернії, заїжджали аж на Поділля, і одноразово виконували ролю далеких розвідників, привозючи відомості про своїх і ворогів з дальших околиць. Очевидно, хтось з них привіз був чутку, що до частин зимового походу прилучилася вся Галицька Армія і кубанські козаки, які утекли від Денікіна. Чутка ця незвичайно розповсюдилася і підносила настрої у повстанців.
7
Отаман Мамай, дійсне прізвище Щириця, з фаху гімназіяльний професор, старшина військового часу. Після здавлення большевиками повстань на Україні, він, заховавши своє повстанське минуле, став професором історії в катеринославському Інституті Народної Освіти. Був членом Союза Визволення України і організатором націоналістичної студентської молоді. Був викритий і розстріляний в 1930 році в Черкаському ПУ.
8
Мається на увазі село Медвин, ймовірно в народі користувалися саме такою (спрощеною — Медин) назвою села.