Я з ним на тижні бачився і він приняв деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може, бо побоїться. Виїжджати з Кам’янки йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночці, яка має в Кам’янці велике господарство і не хоче покидати батьків, а Лещенко має після Великодня дружитися з нею. З цієї самої причини, він, не будучи переконаним, що большевики вже вдержаться на Україні, хоче забезпечити себе у нас, і буде робити, що ми йому скажемо, коли буде певний, що большевики про це не довідаються. В разі небезпеки він без сумніву попередить наших людей, рятуючи їх і себе.
Отож, Андрію, — звернувся він до Чорноти, — завтра, забирай з собою обох галичан: Оробка і Гуцуляка, Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнівського, — цих хлопців і тебе в Кам’янці не знають. З місцевих дасть тобі Зінкевич з Грушківки[10] двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця.
Ці хлопці на добрім рахунку в Кам’янці, бувають там і мають знайомих серед кам’янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.
Про коней потурбується твій побратим, який буде наглядати за кіннотниками, коли розведемо всіх з манастиря по селянах.
Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п’ятнадцять...
Так ти завтра увечері увійдеш до Кам’янки з боку стації з двома хлопцями і зайдеш до нього — він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і ґранати. Шаблі залишите. Коли б в Кам’янці хто вас затримував, не робіть жадного опору, а покладайтеся на Лещенка.
Він призначить тебе своїм помічником.
Останні хлопці будуть приходити по два-три і будуть залічені міліціонерами.
Як помічник «начміла» приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей, а на їх місце ми будемо тобі посилати хлопців. Зв’яжешся з Телепином, де начальником міліції Іван Голота[11] — наша людина.
Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати оточенню в Кам’янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в манастирі, у Бондаренка в коморі є ціла скринька різних документів існувавших колись на світі «товаришів» — вибереш, які підійдуть.
Що будете робити дальше в Кам’янці — покаже час, а покищо сповнюйте «поліційні» обов’язки як найкраще і тісніше тримайте зв’язок з нами. Ми, Андрію, рішили послати тебе, бо потрібний чоловік з «зимною кров’ю», міцними нервами, гострим оком, «довгим вухом» і коротким язиком. Ми переконані, що ти легко справишся з цим ділом.
Андрій почухав бриту голову...
— От уже ніколи не думав, що доведеться в житті у «поліцмайстра» бавитися... Ну, та лихо його бери — спробуєм... Тільки ти, Гриб, не попадайся мені тоді в руки. Посаджу на два тижні в холодну за те, що сідло у манастирі взяв та не привіз...
Василь Чучупака встав із-за стола і підійшов до старенької Чучупачихи, яка підчас наради смажила пампушки. На її доброму, дрібному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло...»
Отаман ніжно обняв стару за плечі.
— Ну, мамуню, тепер слово за вами...
— Зараз, зараз дітки... Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде?.. Загинув вже один, а як не дай Боже, ще котрого з вас уб’ють, то я вже й не переживу...
Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дітки, вам видніше... Ви розумніші від мене старого... На те я вас, бідував, а вчив... Робіть як знаєте — аби добре було, бо на вас всі села надію покладають...», — встав і сходивши до комори — поставив на стіл пляшки з слив’яним самогоном. Стара почала подавати на стіл страву. До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестівна, з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшися, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична, інтеліґентна жінка була по батькові німка, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі, націоналісткою-українкою.
Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
— Батьку, це Залізняк?
— Залізняк, дочко...
— А чому він такий молодий?
— А який-же він має бути?
— А скільки-ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном — розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
— Це вона з мамою кобзаря начиталася... А ну, дочко, вжар нам що-небудь з Кобзаря!..
— Ну, то Холодний Яр — добре?
— Дуже добре...
Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона.
Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила —
слухачі улаштували їй правдиву овацію.
Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників.
У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».
При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співав хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина, в козацькому строю, дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.
Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквою-домовиною» отут, в кількох кілометрах і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік, наладований «Максім», щоби вечірки несподівано не заскочили «коцурівці»...
Ночували ми всі, розположившись на засланій соломою долівці, у місцевої інтеліґентої дівчини, яка відступила нам свою досить велику кімнату.
На другий день, по повороті до манастиря, Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готовитися до «евакуації» Мотриного манастиря.
В наступні дні військове майно було вивезене й уся залога, на радість ігумені, й на смуток декому з черниць — покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежою «мирно» ховалися обрізи, револьвери, Гранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі, з двома курками, які стріляли рушничними набоями, — досить добрий виріб місцевого майстра-слюсаря.
Та у Медведівці на ярмарку, по старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл. Холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, Кольта й Парабелюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького Мавзера й сімдесять набоїв.
Червоні в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдячного бою з Коцуром — вернувся на Черкаси. Із за Чигирина стала іноді доноситися гарматня стрілянина. «Товариші» «мацали» Чигирин з боку степу.
III.
Наближався кінець зими. Положення не змінилося. Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас, «випомповуючи» хліб і зброю. Однак ці акції не були широкими і значного успіху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замість хліба давало «товаришам» «по шапці» і його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики здавалося забули про його існування. Обі «республіки» — тепер вже «чорний» Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр, залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на побудови. Зносини між селами обох «орієнтацій» по старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.
11
У вид. після 1935 р. — Калиниченко. Ймовірно, в перших виданнях автор уникав згадувати справжні прізвища.