Коли дійшла черга перевіряти цей ваґон — на дверях став кремезний матрос у формі, з револьвером в руці.
— Давай, давай дальше! Тут не пройдьот номер. — Матроси єдут!
«Старший міліціонер мійського району» — Йосип Оробко шарпнув двері.
— Винось мішки на плятформу!
Почувши такий наказ, «братішки», вхопивши револьвери та гранати вискочили з вагону.
— Што? Каво?! Да ми вас, так вашу растак... криси тиловиє!.. Кто за совєтскую власть кров пролівал?!
Чорнота підняв руку з револьвером.
— Взять на мушку!
Кільканадцять рушниць уставилося матросам в очі і груди.
— Сволота контр-революційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб’єм як собак.
Один матрос шарпнувся через лаву.
— Я, братішкі, січас телеґраму дам таваріщу Троцкому! Ми октябрскую революцію завоєвалі!!!
Та діставши від Оробка кольбою по голові — покотився на землю. Побачивши, що жарти погані — «братішки» здали зброю та стали виносити мішки.
Любуємося з Чорнотою двома «мавзерами» та п’ятьма новенькими «наганами». У Холодному Яру здадуться...
Від київського потягу підійшов хлопець в напів-сільському напів-мійському одягу.
— Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою просто — біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на стації вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті чека нема здається?
— Немає. Самі справляємося.
— Як би ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта «контрреволюції» у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?
Чорнота зміряв його поглядом.
— Комуніст. А вам що до того?
Незнайомий перевів погляд на мене.
— Бачте, мені треба дещо з вами побалакати... Чи товариш теж член партії?
— Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?
Незнайомий «товариш» витягнув посвідку. Таємний уповноважений київської губчека по боротьбі з бандитизмом їде в службовій справі до чигиринської «уєздчека».
— Бачте... Мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села — і по дорозі довідатися, що треба. Може ви деякі відомости мені дасьте?
— Ми дамо вам звичайно більше як Чигиринська чека, бо у них «інформація» ні к чорту!
— Про це мені і в Києві казали.
— Краще було би ще, як би ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.
— У мене є документи, що я петлюрівець... Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. — Найгірше, що я місцевости не знаю... У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?
(«Товариш» видно добре вистудіював мапу).
— От що, товаришу! Товариш Сім’янців має в тих селах своїх вірних людей — комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете — він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте, що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру, і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з’явилися у селах — було би підозріло. До Кам’янки теж не заходьте. Сім’янців передягнеться і прийде до вас.
— Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре. Як моя справа добре вдасться — вас чека нагородить.
Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.
— Ну, браток, «на ловця і звір біжить»... Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло — розкаже, що то за справа у нього... Це дуже добре. Видно щось чека вже задумала робити... Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде — зрозумів?!
Передягаюся, і сховавши в кишені револьвера та Гранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста. Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушківки. У полі «товариш» повчає мене:
— Отож, від цієї хвилини — я — хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився підчас партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації щоб приєднатися.
Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні — мій товариш по полку і сотні, який підчас зимового походу дезертував з частини...
— Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них це маскування не потрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто-небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.
— Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було би тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба «рознюхати» заздалегідь.
— У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.
«Товариша» це заспокоює і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихваляючися своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця не багато, але нахабної сміливости, дійсно, не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до «Холодного Яру». Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернигівщині.
Обійшовши полем Грушківку — йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря.
Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря — беремо напрямок на Мельничанські хутори.
Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі — ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більш кілометра — став.
— Відпічнемо трохи.
Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками.
Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене.
— Знаєте, нам, певне, не пощастить... У мене передчуття якесь недобре... чогось серце ниє...
— Дурниці. Я певний, що все буде добре.
— Бачте, я вірю в передчуття... У мене вже був такий випадок... Щоби був не вернувся — вже давно зігнив би. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок — дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.
Пробую ще вговорювати його, але він постановлює таки вернутися і завертає по просіці назад. Плян — завести його до хлопців і дещо випитати — пропадав.
Треба кінчати справу в лісі.
Побалакавши трохи про своє «бажання перейти з міліції на службу до чека» — пускаю його на крок вперед і витягаю свого «Кольта». Коли наблизив револьвер до його потилиці, готовлючися до стрілу — він нагло обернувся, доторкнувшись виском люфи. Натискаю язичок. Підкосившися, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано-розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило... Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не перед ним.
Забираю йому з кишень два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі три посвідки видані в різний час Богданівським полком Жілінському, декілька світлин-груп українських старшин і козаків, його фотоґрафія в українському військовому однострою. Зроблена видно недавно, та нарочито потерта і побруджена. На одній світлині записані на другому боці дві адреси без прізвищ в Одесі. Крім цього в портфелі декілька тисяч гривень, трохи «миколаївських» грошей, трохи совітських і чотири золоті п’ятки. Посвідки київської губчека, яку він показував нам на стації, при нім не було. Видно знищив, коли очікував на мене.
Не знайшовши при ньому жодного папірця, яким він міг би вилєґітимуватися в чигиринській чека, пригадую собі те машинальне обмацування ковніра в задумі. Розрізую той ковнір і виймаю з нього зложений пасмою кавалок тонкого полотна. Друкований на машині шифрований лист. З смертю «Жілінського» зникла можливість довідатися щось про заміри чека.