Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, оповідаю йому про випадок і передаю забрані у чекіста річі і гроші. В поворотну дорогу відпроваджують мене два хлопці з рискалями, які ідуть закопати в лісі «товариша». Чорнота був дуже незадоволений, що я не зумів доставити «товариша» до штабу бодай раненим.
Поза «службовими обов’язками» проводжу час у Кам’янці досить симпатично. У місті було багато свідомої української інтелігенції, був добрий хор, аматорський театр. Відбувалися часто вистави, концерти.
Підчас однієї вечірки познайомився з гарненькою інтелігентною дівчиною. Надзвичайно симпатична, щиренька Галочка, як то кажуть, припала мені до душі. Не минуло багато часу і я «захворів» на перше серіозне молоде кохання. Сталося те саме і з Галею. По кількох вечорах проведених в розкішному парку графів Давидових — «признаємося до вини» (навзаєм). Сталося це в історичному ґроті, викопаному під одним із схилів, в якому століття назад відбувалися таємні зібрання південної організації «Декабристів». Хтось із місцевих «істориків» оповідав мені, що у тому ґроті, Пушкін написав кілька найкращих своїх віршів.
В кожному разі, для побачень та відпочинку після прогульки по гористому парку — кращого місця не треба було. Сівши на мальовничому відламку скали, мріяли ми із Галею про час коли Україна стане вільною, мріяли про одруження, — та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! На овиді була боротьба, була непевність за завтрішній день і життя — та хто, підчас життьової весни, задумується над такими речами?!
Не марнуючи часу, нав’язуємо з Чорнотою у Кам’янці політичні зв’язки з своїми певними людьми і розставляємо їх на «бойові пости» на випадок коли нам прийдеться покинути місто.
Втаємничена частково в нашу справу (після бурного «конфлікту» з Андрієм) Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозрінь, виконувала обов’язки зв’язкового між нами і штабом Холодного Яру. Було рішено, що коли покинемо Кам’янку — будемо держати зв’язок з своїми людьми там через неї.
Кам’янка готовилася до приняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань для установ. Із намічених будинків господарів просто викинули, залишивши потрібні меблі.
Приїхав уповноважнений чека, який став налагоджувати агентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці, які, звичайно, «з охотою» на це погодилися і під диктовку Чорноти — строчили для уповноважненого «характеристики» службовців міліції, в тому числі і його. В день, коли ми очікували вже приїзду «влади», Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх ґранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоби хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене і Оробка до кабінету.
— Мені, хлопці, сьогоднішнє повітря у Кам’янці не подобається. І Вишневецький, і воєнком дуже зо мною милі стали, але я нюхом чую, що щось у них змінилося. Чекіст, зустрівши мене, мало цілуватися не поліз. Сказав, щоби я і ви оба зайшли до нього на кватиру як тільки стемніє. Та щоб заходили непомітно, по одному. Має обговорити з нами якусь дуже важну справу. Це щеня і брехати ще добре не навчилося... Зайти — зайдем, та «не по одному...». Діло, хлопці, смердить. Видно щось вже дізналися. Сьогодні ж, як тільки поприїжджає начальство із Чигирина, — по головах, і тікати треба. Караульний баталіон має лишитися у Чигирині. Кількадесять озброєних приїде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликів, які від гуку одної ґранати повмирають... Треба, щоби хлопці трималися купи та були готові і до бою, і до відступу на Грушківку. Як «товариші» щось пронюхали, то можна ще у день дожидати якої-будь несподіванки. Треба стежити за стацією. Може прибути якась частина. Пустіть два обходи по місту і нехай хлопці притримують і ведуть сюди, якби з’явилася яка нова особа.
Обговорюємо те, що Лещенко вів себе сьогодні теж підозріло. Був зранку схвильований і більше не з’являється. По обіді приїхав із Чигирина міліціонер, що їздив у відпустку до дому, і привіз новинку. Повітові установи в Чигирині зранку готовилися переїжджати до Кам’янки, майно спакували вже на підводи. Потім несподівано дістали наказ, що сьогодні переїзду не буде.
Під вечір атмосфера недвозначно напруджилася. Місцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося коло міліції на головній площі міста — не показувалося.
Довідуємося, що ні Вишнєвецького, ні уповноважненого чека, ні воєнкома в помешканнях нема і невідомо де поділися. Жінки їх також зникли.
Хлопці, що наглядали за стацією, притримали і привели до управи міліції якогось елєґантно одягненого типа, який приїхав паровозом із Бобринської і питав, де примістилася уєздчека. Забрали у нього револьвер, портфель з документами і велику пачку совітських грошей. Приведений до кабінету, в якому був Чорнота, я, Оробко і Соловій, притриманий відразу взявся до Чорноти «з баса».
— Таваріщ! У вас не міліціонери, а політіческі неграмотниє ідіоти! Я їм показиваю мандат, что я черезвичайний уполномочений ВЧК — а ані меня обезоружівают і тащат в міліцію! Ето чорт знаєт что!
Андрій глянув з-під лоба на «черезвичайного».
— Добре зробили!
— Товаріщ! Не шутіть с «красним мандатом»! За такіє шуткі, сєводня-же, можете ачутітся в подвалє чека!
Яке ж було його здивовання, коли «начміл» не злякався дійсно грізного мандату на червоному полотні, підписаного самим Дзєржинським, перед яким тремтіли навіть голови уєздчека, а наказав «міліціонерам» обшукати і зв’язати «товариша уполномоченого». Поклавши зв’язаного на тапчан в арештантській кімнаті — виходимо на двір.
Вже темніло. Коло нас перейшла Галя і жартівливо потягла мене за руку.
— Ходім, Валя, перейдемося.
— Не заходь далеко! — сердито буркнув Андрій.
Відійшовши кілька кроків вхопила мене за руку:
— Тікайте скоріше. У парку в кущах чоловік з двісті червоноармійців і все наше начальство. Мають зараз іти сюди обезброювати вас. Мене отой придуркуватий кацапчук з воєнкомату, що пристає все до мене, зустрів в парку і сказав, щоб я йшла до дому, бо може бій буде. Я його «ласкавенько» розпитала — він мені і розляпав усе. Сказав, що сьогодні рано вони довідалися, що в міліції самі холодноярські бандити. Зателефонували до Чигирина, щоб установи не їхали, а прислали караульний батальон. Оце як почало темніти, він непомітно увійшов із за річки до парку і чекають поки добре стемніє, щоби оточити вас. Я сюди просто звідти. Але спішіться...
Попращавшись з дівчиною, вертаюся до Чорноти і передаю йому новину. Збираємося. Перевіривши чи всі є, не знаходимо двох хлопців: Запорожця і Семена Залізняка, які мусіли бути в управі. Довідавшись про це, Чорнота на хвилинку нахмурено задумався.
— Так... Від кулі не втечуть. Збиратися! Зараз відходимо, ґранати і набої розберіть усі. З кулеметів забрати механізми. Йосипе, Юрку, — кликнув він нас з Оробком, — ходім попращаємося з гостем. Шкода, що нема часу розпитати його трохи, а тягнути з собою — нема рації.
Заходимо до арештованого. Він видно зрозумів вже, що попався у ворожі руки і сівши на тапчані мовчки залякано дивився на нас.
Чорнота поклав руку йому на плече.
— Ну, товариш чекіст, прийшов час розлічитися за кров, якої ти пролив певно немало...
Обличчя чекіста жалісно скривилося.
— Товаріщі! Нє убівайтє меня! Я сдєлаю для вас всьо, что хатітє... Я с Дзєржінскім в харошіх атношеніях... Я нє хатєл служіть в чека... меня заставілі... Я уйду оттуда, нє буду больше... Только не отнімайтє жізні... У меня жена молодая... ребьонок...
— А ви наших жінок і дітей жалієте?!
Побачивши, що Чорнота, а за ним і я, поклали руки на ручки кинджалів, що їх звичайно не носили, та сьогодні одягли готовлячися до відходу, — чекіст закричав не своїм голосом про рятунок.