— Кидай зброю!
Тіні впавши на землю — відповіли стрілами.
Подаю команду і півдесятка ґранат засичавши в повітрі запальниками — впали між невидимого ворога. Після вибухів — кидаємося вперед. Хлопці доганяють і переймають чекістів та міліціонерів. Кілька з них вбігли назад до будинку, замкнувши за собою двері. На подвір’ї кілька лежить. Коло кулемета розтягнувся хтось в одному біллі і матроскій шапці, з «Мавзером» поверх сорочки.
Кинувши у вікна дві Гранати, розбиваємо двері і вриваємося до середини. Кілька пострілів в пустій тьмі кімнат, кілька пострілів під фронтовими дверми і вікнами, що їх обсів з п’ятьма хлопцями Оробко, і ми запаливши лямпи стали зносити й викидати на вулицю зброю.
Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека таємне листування — поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.
З перевулка вибігло кільканадцять озброєних і побачивши нас — станули.
— Таваріщі! Єто міліція?!
Відповідаємо сальвою. Залишивши одного вбитого — «таваріщі» розбігаються в різні сторони.
Стрілянина стихла всюди. Коло казарми застаємо обі групи, бо Чорнота, справившися скоріше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами ґранат і кулями. Часть червоноармійців утекла через вікно в нижчому поверсі, затінене деревами та прибудівками, останні лежали мертві на дворі, на сходах і в приміщеннях.
Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скринки з набоями й ґранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й підійшовши до нас, оповів, що коли підійшли під казарму, то вартовий дав постріл і, забігши до казарми, — замкнув двері з середини. Довелося брати ґранатами. Розбуджені червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Один козак був легко ранений. Очікуючи на підводи, обмінюємося вражіннями з нападу.
Було якось весело від думки, що мимо того, що у місті було ще принаймні в два рази більше озброєних ворогів, як нас, — ми були повними панами положення. Про те, що червоні можуть зібратися для контр-нападу — не могло бути мови.
Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кількадесять тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста. На сході вже займався ранок.
Стали на спочинок в маленькому степовому сільці кілометрах у двадцяти від Н. Миргорода. Село було розположене в глибокій балці по обох берегах невеличкої річки. Рішаєм поснідати по хатах та з годину відпочити, бо і коні і люди були потомлені до краю. Червоних частин близько не було, а Ново-Миргородський ґарнізон здоганяти не відважиться.
Щоби не «об’їсти» тих кілька хат, що були на цьому боці, Чорнота взявши половину відділу пішов з нею за річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зо мною, Зінкевичем і чотирма візниками з тачанок, було тридцять два чоловіки.
Поснідавши, поклалися ми трохи спочити. Дві ночі без сну — свого не дарували. Поснули всі, не виключаючи і виставлених вартових.
За яких півтори години, до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, впав зблідлий козак.
— Кіннота!
— Де?
— Кругом села.
Вибігаємо з хати, до якої вже збігалися побуджені селянами козаки.
На обрію кругом села виднілася широка лава кінноти.
Через далековид приглядаюся до верхівців. Одягнені різноманітно, сидять на конях незграбно. Лише де-не-де можна було зауважити добре вимуштрованого кіннотчика. Мимо того положення було грізне. Ми були замкнені в балці в положенні абсолютно невигіднім для прийняття бою. Про те, щоби прориватися з підводами не могло бути мови. На дорозі, по якій нам треба було відходити, виднілися на горі дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву — кругом голі степи. Однако треба було на щось рішатися.
Зінкевич стояв розгублений, безпорадно оглядаючи близький обрій. Постать цього ґенштабовця виглядала досить смішно. Кладу йому руку на плече.
— Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би напевно запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку.
Гнат криво усміхнувся.
— Пропали... Надав нам чорт ставати тут на відпочинок! Можна було вже якось дотягнутися до лісів.
— Що можна було — то пропало. Треба тепер щось робити.
— Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Тай не привичний я до таких положень — ну що тут до чорта робити! Колиб Чорнота скоріше приходив, той щось придумає.
Часу гаяти нема що. Зібравши буваліших партизанів — хвилину раджуся з ними. Вихід один. Посилаю Чорноморця за ріку до Чорноти, щоби він не вів своїх людей на з’єднання з нами, а залишився на місці, не викриваючи себе ворогові. Ми, набравши побільше набоїв і ґранат, з двома ручними кулеметами пройдемо садами й городами понад річкою, вздовж балки, на край села й прорвавши ворожу лаву — підем балкою відтягаючи на себе увагу ворога. Балка кінчалася недалеко села. Коли ми підіймемся з балки на рівний степ, а ворог стягне лаву для переслідування нас — то Чорнота з своєю групою вийде із села тим самим шляхом і, піднявшися з балки, — вдарить по кінноті ззаду. Це не була кіннота, призвичаєна до бою на коні, і така несподіванка — мусить її розсіяти.
Тоді не з’єднуючися і маневруючи так, щоби весь час тримати ворога під перехрестним вогнем — пробиватися до Капітанівського лісу.
Коло восьми кілометрів голого степу!.. Та все одно — іншого виходу нема.
Хлопці квапливо набивають набійниці, набирають набоїв в кишені, за пазухи, обчіплюються Гранатами, та ховаючися поза будівлями, поміж лозами понад річкою — виходять на кінець села.
Впереду, по обох схилах балки рідка лава кінноти. Розсипавшись у лозах — дали по них сальву. Один злетів з коня. Решта чвалом розбігається в оба боки, здійнявши на ходу безтолкову стрілянину.
Перебривши річку, виходимо з села. Розсипавшись лавою, мірним кроком ідемо вздовж балки. Позаду видно, як з-понад села збігаються в нашому напрямку верхівці. З поворотом балки — губимо їх з очей. З кінцем балки виходимо на гору і орієнтуємося в положенні. Кіннота зкупчувалася вже по цей бік села і побачивши нас стала розвертатися густою лавою. Не затримуючися відходимо в напрямку невидного ще лісу.
Ворожа лава повільно посунулася за нами. Відлеглість все зменшувалася. Вже можна було розглядіти окремих кіннотників. Ідем в парі з Зінкевичем, який став цілком спокійний, але вперто не хотів брати командування в свої руки.
Оглянувшись, бачу, що ворожа лава затрималася і змикається в один густий ряд. Перед нею крутився на коні якийсь командир у червоному кашкеті, енерґічно вимахуючи шаблею.
Нема сумніву — готовляться до атаки. В цей час ми переходили високу межу маючи перед собою степову могилу-курган.
Затримую свою лаву.
— Ну, хлопці, буде атака. Кіннота «деревлянна»... Як не злякаємся — то відіб’єм аж пір’я за нею полетить! А там Чорнота з того боку налякає. Розположую хлопців перед курганом, легко загнутим півкругом, «з коліна», з кулеметами на обох крилах. Сам стаю в центрі.
— Не стріляти — поки не подам команду. Приготовте кожний Гранати. Як підскочать близько — кидати всім разом, по моїй команді. Візьми кожний на мушку одного верхівця і жди. Починаючи з лівого крила — два ціляються по людях — третій коня. Кулемети — по ворожих крилах.
На сонці замиготіли видобуті шаблі кінноти. Лава зколихнулася і з безпорядним криком стала чвалом наближатися. Оглядаю обличчя хлопців. Нахмурені... Камінно-спокійні... Живими в руки не дадуться... Але-ж... Тридцять проти принайменше — двохсот!..
Ритм серця з піднесено-скорого став задерев’яніло-спокійним. Лава кінноти, що неслася на нас повним чвалом, занервувалася, коли віддаль від цівок рушниць скоротилася до сотні кроків.
Лад захитався від стримуючих коні. (Най другі скачуть вперед!)
Підпускаю ще кроків двадцять:
— Вогонь!
Лава здрігнула викидаючи з себе поцілених коней і людей. За хвилину центр атакуючої лави перетворився у кашу.
Кіннотчики завертали коней, деякі в двадцяти-тридцяти кроках від нас.
— Гранати!