Наша лава піднялася і пустивши три десятки ґранат — припала до землі. Ворожі крила, що сягали далеко поза нас, в цей мент вирвалися на одну лінію з нами підставляючи себе під криловий вогонь наших кулеметів. Коли розвіялися вибухи — кругом по степу розбігалася на всі сторони кіннота.
Коли б в цей час привітала їх ззаду вогнем група Чорноти! Але вона не давала про себе знати. Мимоволі в душу залазив страх — що з нею?
По степу бігали коні без верхівців. Бігали червоноармійці, які утратили коней. Атака коштувала червоних не менше як сорок вбитих і ранених.
Не гаючи часу, рушаємо дальше, до лісу.
Кіннота, знову зібравшися, рушила вслід за нами. На обрії з’явилися тачанки з кулеметами, які, очевидно, спізнилися об’їжджаючи село дорогами. Під’їхавши на постріл, кіннотчики і тачанки засипали нас градом куль. За короткий час ми мали трьох убитих і двох важко ранених, які застрелилися на наших очах, не бажаючи обтяжувати собою нас. За хвилину був ранений в литку Соловій. Перев’язавши рану поверх одежі — продовжував строчити з «Люїса».
Затримавшися відганяємо вогнем тачанки перебивши в одній коней. З-посеред ворога виривається вперед кілька верхівців і, підскочивши досить близько, зіскакують з коней. Цільними стрілами «з коліна» кладуть, одного за одним, трьох наших. Потім я довідався, що то були «братки» — кубанські козаки. Юнак Мітя, що йшов поруч мене, підкосився і впав з широко відкритими застиглими очима. Обернувшися бачу, як червоноармієць в кубанці наладовує рушницю, готовлячися до другого стрілу.
Ставши на коліно беру його на мушку. Вбивник Міті впадає навзнак. За кожне наближення ворог платить трупами, але й наша лава неустанно рідіє. Кіннота оточила нас широким кругом, намагаючися відрізати від лісу, який вже виднівся. Знемогаючи від втоми і спеки проходимо під градом куль кілометр за кілометром. Один за одним впало два брати Отамасі. Впав з перебитою кістю в нозі Йосип Оробко. Затримую лаву і наказую двом хлопцям нести його — ліс вже недалеко. Йосип заперечуюче крутить головою.
— Ні-ні! Не можна, не треба... Рятуйтесь, хлопці, самі. Як зостанеться хто живий — вітайте Галичину.
Починаю вговорювати його, та Йосип підносить свого «Стаєра» і пострілом в скрань — припиняє розмову.
З наближенням лісу ворог насідає сильніше.
Ще кілька жертв, ще трохи зусиль і, розігнавши вогнем тих, що заскочили нас від лісу — зникаємо в густому чагарнику. Одинадцять чоловік, із них кілька легко ранених...
Відпочивши і зробивши перев’язки добираємося до лісничівки за кілька кілометрів.
Тут безпечно. Поївши хліба з молоком — непомітно поснули всі під ожередом соломи. Прокинувся я вже з скрученими назад руками. Хтось стріляв. Хтось кричав.
Під ожередом лежало два убитих наших і один убитий червоноармієць. Зінкевич, Андрієнко, Рудий і Онищенко — були вже зв’язані. Як потім виявилося, хлопець з лісничівки, коли ми поснули — привів червоних, що охороняли Капітанівську цукроварню.
VI.
Під вечір ми, зв’язані телефонним дротом, були вже в Ново-Миргороді, з якого вдосвіта виступили переможцями. Коло ревкому лежало до ста трупів червоних, вбитих нами в місті і в степу.
Командир полку, з яким ми мали бій — зустрів нас «привітливо».
— Молодці хлопці! Добре билися! Як би мені такий полк — за місяць всіх бандитів виглушив би на Україні. Будем своїх ховати — сам вас над могилою постріляю.
Попід вози, на яких ми лежали, бігав з револьвером в руці наш старий знайомий — начміл, життя якому я обстоював у Розуміївському лісі.
Заслинившися від злості, він лаявся і бив револьвером раненого в груди Онищенка.
— У-у — бандіти! Сам всєх пострєляю!
Його осадив командир.
— Слишь, начміл! Брось храбріться с св’язанимі! Нєбось, когда у ніх в руках бил — штани в руках дєржал...
Побачивши мене начміл «зрадів».
— Вот! Вот етот тоже за старшего бил — меня разстрєлять хотел... Попался — сволочь!
Було якось гірко-смішно і... соромно перед Чорнотою...
Виявилося, що відпущений нами увечері начміл добрався до села, взяв підводу й поспішивши до волості — викликав по телефону з Єлисаветграду цей полк кінноти.
З розмов у таборі він здогадався, що збираємося напасти на Н.-Миргород. Ця кіннота і батальон піхоти на підводах були вислані на виручку Н.-Миргородові.
Знявши з підвід, завели нас до будинку, у якому примістився штаб кінноти. Онищенко був на лісничівці ранений кулею в груди навильот і, стративши без перев’язки багато крови, — ледве йшов.
Через пів години взяли нас на допит. Командир полку, в якому відразу можна було розпізнати офіцера-москаля, поводився з нами досить чемно. Зате воєнком, рудий жидок з жирними червоними губами і гнилими зубами — верещав як божевільний і скакав до нас з револьвером.
Кажемо, як умовилися дорогою, що ми самостійна партизанська група, але командир сміючись показав нам посвідку з печаткою Холодного Яру, яку знайдено в портфелі Зінкевича. І у мене, і у Зінкевича забрали документи, які виявили, що ми були старшинами в українській армії. Не добившися від нас чогось для нього цікавого, командир десь поїхав, залишивши нас під «опікою» воєнкома.
Завели нас до приміщення, у якому був очевидно колись склеп. В кімнаті повно черноармійців. На декому із них завважую одяг, знятий з наших вбитих, що залишилися в степу. На пальці одного перстень, що його так беріг Йосип Оробко, як дарунок нареченої — галичанки. На одному моя біла кавказька шапка, яку я кинув підчас відступу до лісу, бо була за доброю ціллю для ворожих куль.
Вибравши кілька найбільше обдертих червоноармійців, воєнком підвів їх до нас і наказав, щоб ми роздягалися. Нам розв’язали руки. До мене підійшов веснянкуватий кацапчук у подраних штанах із шинельного грубого сукна та дамського крою «матроській» блюзці. Стягнувши чоботи і забравши в оберемок мою верхню одежу, він якийсь час задумливо колупав пальцем у носі.
— Здіймай, товариш, білизну теж.
Серце стиснулося. Кажу йому, щоби не брав у мене сорочки, бо це дарунок від дівчини, і я хочу в ній померти. Хвилину надумався.
— Ну — добре... Але кальсони скинь, бо у мене нема ніяких. Скидаю, і з тихою радістю, що Галіна сорочка залишається на мені — одягаю на голе тіло його подрані штани. У цей мент підійшов воєнком.
— О, у тебе сорочка «хохлацька» гарна! — скинь но мені її!
— Я вже скинув все. А сорочки не дам — хочу в ній померти.
Заверещавши, він підскочив і шарпнув застіжку коло ковніра сорочки.
Горяча хвиля підкотилася мені під серце й вдарила хмелем у голову. Несподівано для самого себе відводжу руку і з усієї сили б’ю кулаком по жирних губах воєнкома.
Ойкнувши, він полетів на підлогу, задерши ноги. Червоноармійці вхопили мої руки і скрутили їх назад. По хвилині воєнком піднявся, виплюнув з кров’ю із рота пару зубів і знову підскочивши — вдарив мене ручкою револьвера під праве око. Це було сигналом і з усіх боків посипалися вдари люфами та кольбами рушниць. Хтось вдарив збоку кольбою по носі, розбивши хряща. Хтось з другого — приліпив кольбою плашма по губах. Хтось на відмаш вдарив кулаком по лівому боці. Ребра і груди вгиналися під ударами. Кров бризнувши із уст і носа — вмить залила весь перед сорочки. Коли бити перестали, воєнком із злістю глянув на мої скривавлені груди і плюнув на сорочку ще й своєю кров’ю. Потім, приклавши до уст хусточку, показав на міґах, щоби зв’язали мені руки і ноги. Виконавши наказ, червоноармійці поклали мене в куті на підлогу.
Боліло звихнуте ребро. Нили потовчені груди. Одно око, після вдару воєнкома, відразу запливло і запухло. Друге слізило і запухло. Хлюпала в розбитому носі кров, яку що хвилини треба було спльовувати губами, що не хотіли слухатися. Мимо того, як це не смішно, — я почував себе щасливим, що полотно, якого торкалися руки Галі — торкається мого тіла. Що ніхто вже тепер не схоче здіймати з мене скривавленої сорочки.
Другого дня полк вирушив до Єлисаветграду забираючи нас з собою. Везли із пов’язаними руками й ногами. За одним селом зустрічаємо бричку, на якій їхав відпущений нами в Розуміївському лісі молдаван — візник начміла, та ще хтось із текою та револьвером через плече. Спостерігаю, що той другий — подібний з лиця до розстріляного мною Пірка. Скочивши з брички він схвильовано звернувся до командира.