Він оповів нам, що працював механіком на фабриці Єльворті[14], що забрали його за чиємсь доносом без всякої вини, що він хворіє на серце, та, що колиб його розстріляли — то жінка і шестеро дітей з голоду пропадуть.
Коли латиш вичитав прізвища, він весь затрусився і піднявшися з сінника розгублено дивився на двері рухаючи побілілими губами, неначе хотів щось запитати та вони не слухалися.
— Лашенко, збирайтеся — вас викликали! — крикнув до нього хтось із в’язнів. Лашенко вхопився за груди і як підрізаний впав на свій сінник.
Якийсь в’язень-лікар — ствердив смерть.
Латиш пройшов між в’язнями і помацавши живчика — сплюнув.
— От дурень! Його на волю викликають, а він помер. А під ворітьми жінка дожидає — сказав слідчий, що звільняє сьогодні.
Викликаних забрали. Лашенка два червоноармійці поволікли за ноги на двір. Удвох з Гнатом — лягаємо спати на його сінник.
Почалася низка нових допитів.
Умовившися з Зінкевичем, щоби брехати в одно, потрошки «признаємося» про Холодний Яр, та скоро переконуємося, що особісти хочуть лише витягнути із нас, що ми знаєм, а потім розстріляти. Не такі вже вони дурні, щоби послати нас з відділом до Холодного Яру.
Незадоволений із наших «признань», начальник відділу, викликавши мене через тиждень, став вичитувати «нотацію», що я не хочу стати червоним командіром і сам напрошуюся, щоб мене розстріляли. Та їм не спішно... Відправлять нас до тюрми, а коли мені захочеться жити — то щоби написав йому коротеньку заяву через тюремну адміністрацію і він пришле за мною авто. Те саме сказав Зінкевичеві.
Відпроваджували нас до тюрми, зв’язаними, вісім червоноармійців, що дуже уважно ставилися до свого обов’язку.
За містом в груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі — п’янив мозок і стискав серце нездійснимими бажаннями.
Після реєстрації в конторі тюрми дозорці запровадили нас до одиночного корпусу і розсадили по різних одиночках.
Єлісаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці — приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях — досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа і вода.
На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого окрім кількох жмутків зів’ялої трави, яку очевидно приніс знадвору попередній мешканець. Від такої «постелі» — голі дошки — річ для спання без порівнання вигідніша. Жалкую, що не захопив з собою із чека того жіночого саку. Від Галіної сорочки — залізо м’якшим не ставало, а до тіла, в різних місцях, не можна приторкнутися. Ранки на тілі пороз’ятрувалися від бруду та подражнень і треба було залізної волі, щоби не дряпати собі до крови шкіру. Босі ноги гостро відчували вохкий холод залізо-бетонової підлоги. Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід, та горячу воду у вечері. А організм вимагав «матеріалу» на латання своїх дірок. Апетит був такий «вовчий», що нераз, дивлючися на свою постіль, задумуюся над тим, як би смакувала чоловікові трава... Коли ранком дозорець відімкнув камеру — бачу, що на моїх дверях крейдою написане моє прізвище й холодноярський псевдонім. (Його виказав начміл, що чув як до мене зверталися хлопці у Розуміївському лісі). Нижче було написане обвинувачення: «Служба в армії Петлюри і в банді Холодного Яру. Напади на міста й совітські установи. Вбивства червоноармійців та партійних працьовників. Захоплений із зброєю в руках».
Свідоцтво — вистарчаюче.
Одного ранку камери обходив фельшер із тюремної лікарні. Показую йому свою шкіру. Глянувши — співчуваюче захитав головою і записав моє прізвище та номер камери.
Після обіду викликали до лікарні. Дозорець, пропустивши мене з санітарем у сусідний з нашим дворик лікарні, замкнув за нами фіртку і вернувся.
На сходах лікарні, розмовляючи, грілося на сонці кільканадцять в’язнів викликаних до лікаря. У коридорі на стільці сидів піджилий дозорець і сердито відбивався від мух, що не давали спокійно дрімати. В кінці коридора, якийсь дідусь з сивою борідкою тихо розмовляв з фельшером, який обходив камери. При цьому декілька разів поглянули в мій бік. Коли я став і почав проходжуватися по дворику — дідусь вийшов і підійшов до мене.
— Ви — Залізняк, з Холодного Яру?
— Так. Чому це вас цікавить?
Очі його забігали по моїм обличчі з якоюсь батьківською ласкою.
— Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.
Інтуїція відразу відштовхнула думку, що може то провокатор.
— Знаю. Та як тут вирятуєшся?!
В цей час санітар вигукнув моє прізвище. Собесідник стиснув мені руку.
— Ідіть до лікаря. Як вийдете — я попрошу, щоби вас відразу не відводили. Щось вам скажу.
Лікар, якийсь видно «аполітичний» сердега, з добродушним короткозорим поглядом, оглянувши, призначив ванну, масть, та сказав фельшерові, щоби той дав мені пару чистої білизни.
— Мастити будете — повчав він фельшера — що дня, поки зійде. Добре було би, щоби він на сонці вигрівався.
Фельшер зморщив брови.
— З одиночок на прогулку не випускають... Та я буду що дня брати його до лікарні зараня, а відсилати аж по скінченні приняття. Най вигрівається.
Викупаний, намащений, одягнувши стареньку чисту білизну з гардероби лікарні — виходжу на двір. На моє прохання, щоби якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку — фельшер сказав, щоб я залишив її у ванні, а на дворі сказав про це тому чоловікові, що зо мною розмовляв. Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою приємністю було, що я позбавився дармоїдів із свого тіла. Червоноармійські штани разом з їх населенням — вкинув у ванній під піч.
На сходах очікувала вже друга партія хворих в’язнів. Дідусь дожидав на мене. Сідаємо осторонь на траві.
— Так отож слухайте, та робіть такий вигляд як би ми розмовляли собі про найзвичайнісенькі річі. По перше — чи ви знаєте такого то? — назвав він мені одного із інтеліґентних холодноярських «бурлаків».
— Ну, звичайно, знаю!
— Це мій добрий знайомий, — усміхнувся дідусь якось «лукаво». — Я сиджу за дрібненьку справу: сини — старшини — до червоної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких «щасливих» батьків сидить тут кількадесять. Та довго вже сидіти не буду. Передав своїм «гультіпакам», щоби дурня не валяли, а з’являлися. Тепер можуть їх тут у запасових частинах залишити, а як вишлють на фронт — то перейдуть до наших — тільки й біди...
Поки що я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії тощо, а головне, вільно собі по тюрмі ходжу. Комусь із своїх записочку від товариша по справі про слідство передаси, комусь їсти роздобудеш — для мене старого і то «робота».
Як вас привели — я знав, бо у конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей — теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас та привів під якоюсь причиною до лікарні.
Щоби вирятувати життя — для вас є тільки одна дорога... В тюрмі було кілька випадків захорування на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоби тюрми не обхопила пошесть і як тільки лікар ствердить, що в’язень захворів на сипняка — відразу же, не питаючи, за ким він числиться, відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату — її стережуть міліціонери.
Мусите захворіти на сипняк і попасти до земської лікарні. Звідси вас вночі заберуть хлопці силою і відвезуть у надійне місце, де вас лікуватимуть краще, як у лікарні. Можна, звичайно, і від тифу померти — та то вже як Бог дасть... А так напевно загинете...
— Добре... але хто мене забере? Як, нарешті, захворіти на замовлення?
— Хто забере — то вас нічого не обходить. Будете знати як заберуть. А що до того — як захворіти — то післязавтра мені принесуть із земської лікарні сипнотифозних вошей у коробочці. Я вам їх дам — а ви пустите їх трохи попастися на себе. Ви на сипняка ще не хворіли?
— Ні. На «заворотняка» хворів.
— Ну то через півтора-два тижні — будете без пам’яти...
Цей простий, хоч трохи фантастичний плян — заповнив душу надією. Щось було у голосі старого, що примушувало вірити йому.
14
Ймовірно, перша буква «є» — це не помилка, а особливості тогочасної вимови слова іншомовного походження. Фабрика з виробництва сільськогосподарської техніки в місті Єлисаветграді (з 1924 року місто перейменовано в Кіровоград, а з 31 березня 2016 р. — в Кропивницький) Ельворті (Elvorti) названа на честь засновників — англійських підприємців Роберта і Томаса Ельворті.