Кажу, що в такому разі, треба, щоби ми захворіли одночасно з Зінкевичем. Відповідає, що він про це думав і зв’яжеться з ним, як не тут у лікарні, то через в’язня-директора Глодоської гімназії Нечипоренка[15], що працює старостою в одиночному корпусі. Через нього-ж буде передавати нам обом їсти, щоб ми «духу набрали». Сорочку обіцяв передати дочці, щоби випрала і принесла.
Другого дня фельшер викликав до лікарні також і Зінкевича.
Відбуваємо утрьох «нараду», та Гнат на «сипняка» рішуче не погодився, бо мав хворе серце, а це пророкувало йому певну смерть. Зрештою він став якимісь ультра-фаталістом і на все махнув рукою: що буде — те й буде!
Через два дні, після чергового намащення шкіри, дістаю від дідуся маленьку бляшану коробочку. У камері обережно відкриваю її. На дні ворушиться чотири лапаті сипнотифозні воші. На думку, що вони мають вирятувати мені життя — привітливо усміхаюся до огидних створінь і пускаю їх за пазуху «пастися». Виголоднілі паразити гризли тіло як пси і довго не давали заснути.
Раненько розбудила мене лайка крізь проріз у дверях. То прийшов на зміну рудий брутальний дозорець — комуніст, що один із усіх дозорців допікав завжди без потреби в’язням. Кричав, щоб я брав мітлу і замітав камеру, хоч мести не було чого. Лапнувши за засвербіле на шиї місце ловлю там одну свою «гостю». В голову ускакує весела «ідея». Виходячи за мітлою — непомітно пускаю свою «сипнячку» дозорцеві на плечі. Замівши камеру, скидаю білизну і, розшукавши останні три — розчавлюю їх нігтем на залізному столику. Стає весело від думки, що чека та «особий отдел» — давно вже зробили би те саме зо мною «по використанні», якби я був видав все, що знав.
До лікарні я ходив ще кілька днів. Дідусь віддав мені випрану вишивану сорочку. Як раз вчас, бо шпитальна вже розлазилася. Одного дня сказав мені, що вже є розпорядження про його звільнення і сьогодні він покине тюрму. Наказав, щоб я був спокійний.
Як захворію — все буде добре. На всякий випадок, коли б мене забрали де раніше та коли б мені удалося втекти, оповів докладно, де живе і по чому можна пізнати його садибу. Прізвище його я вже знав.
— Як би, дай Боже, вдалося вам як вирватися припадково — заходьте як до дому. Живу на краю міста. Ніхто не буде знати... Відпочинете. Що треба — дістанемо.
Слухаю його з чемності — бо таке то все було незбутнє.
Після його звільнення Нечипоренко, що вільно ходив по одиночному корпусі й до контори тюрми — надалі приносив і непомітно передавав мені що дня хліба, сала, зеленої цибулі і подібних аж занадто смачних річей. Де брав — питати не доводилося. «Свої люди передавали»...
Їм, чую, як організм набирає сили, і нетерпляче очікую перших об’яв сипного тифу.
Через якого півтора тижня рудий комуніст, якого я почастував «сипнячкою», не прийшов на дижурство. Довідуюся від Нечипоренка, що захворів на тиф. Це додає мені певности. Фельшер, очевидно попереджений дідусем, що другий день обходить камери по під визірки і запитує мене, як я себе почуваю. Та минав вже третій тиждень, а так бажана хвороба не об’являлася. Це кидає мене у відчай. Гасла мрія про волю.
В одиночному корпусі були в’язні, що числилися за чека, за особливим відділом і кінної армії, та особливим відділом 45 дивізії, штаб якої теж стояв у Єлисаветграді.
Чека і будьоновці забирали на розстріл у день до своїх льохів. 45-та дивізія льоху для розстрілів не мала. Від неї приходив вночі конвой і забравши засудженого — розстрілював його на пустарях старої фортеці, що оточували тюрму. В вікно одиночки залітали ті стріли. Однієї ночі 45 дивізія розстрілила в’язня, що сидів в одиночці напроти моєї. Другого дня до тієї камери привезли іншого, що числився, як і я, за будьоновським «Особотдєлом».
Після обіду, коли дозорець із нашого нижнього коридору виходив собі звичайно на двір погрітися на сонці — в’язні виставляли голови через прорізи у дверях і спершися підбородками на відкинуті дощечки — тихо розмовляли. Виставивши того дня голову бачу у прорізі протилежних дверей кучеряву голову чорноволосого гарного хлопця з блискучими чорними очима. На дверях напис: «Василь Гордієнко. Служба сотником в банді Махна, збройна боротьба з совітською властю, напади на установи, вбивства партійних працьовників та співробітників чека, дві втечі з-під розстрілу».
Гордієнко, прочитавши напис на моїх дверях, покрутив головою і засміявся.
— Ну й намалювали тобі! — Розстріляють! — зауважив веселим певним голосом. Це мене роззлостило, бо і у нього ж було «намальоване» те саме з додатком.
— А тебе — по головці погладять? Знову засміявся:
— А думаєш — розстріляють?
— Нема що думати. Як два і два — чотири!
Якийсь час задумливо дивився на мої двері. Потім крутнув кучерявою головою.
— Ні! втечу! Два рази у цьому році я їм із рук вискочив — вискочу й ще раз. Останній раз шістнадцять чоловік зв’язаного у місті вели... Прорвався у юрбу на хіднику і під паніку «змився» із зв’язаними руками...
— Тепер, як до льоху заберуть — не «змиєшся»...
Глянув на мене спокійно.
— Знаєш — я хочу жити! А коли чоловік чогось сильно хоче — то досягне. Звичайно, як підставиш бараном голову, то її розтовчуть. А ти твердо скажи собі — мушу втекти! — і лови свою щасливу хвильку. Вона сама тобі під ноги підкотиться. Прогавиш її — тоді капут!
Не так його «фільозофія», як спокій і віра в себе — підняли дух і в мені. Я ж хочу, безмежно хочу жити! Мушу цього досягнути!
Мозок горячково запрацював над плянами втечі. Коли буде хоч найменший вигляд на можливість втечі — не задумуючися піду на самий божевільний. Не буду чекати, поки вб’ють, як барана.
Обдумую всі можливості. Одиночний корпус був побудований і охоронявся ззовні так, що про втечу через вікно не було що й мріяти, хоч би і передав хто пилку й все потрібне. Припоминаю собі те, на що звернув увагу як ходив до лікарні. Подвір’я мужеського відділу лікарні відділялося муром від жіночого. Цей мур йшов від стіни будинку до зовнішнього муру. Під ним було вікно з ґратами, по яких не важко вилізти на той поперечний мур. Просовгатися «верхи» кілька метрів і скочити з висоти у неповних чотири метри — річ не така то вже важка. В’язні, що лежали в лікарні, як перевірка спізнювалася, були на дворі аж поки не почало темніти. Це уможливлювало щасливо втекти від погоні за муром. Щоби при скокові не вивихнути випадково ноги, можна дістати, або зробити з чогось, шнурка з «кігтями».
На кожному розі тюремного муру стояла варта з кулеметом. (На випадок нападу). Поміж ними ходили попід мур стійкові. Можна було нещасливо попасти на проходячого червоноармійця, могли підстрілити з рогів, міг зауважити і підстрілити дозорець з коридору чи подвір’я лікарні — але ж могло і вдатися! Треба попасти на кілька днів лежати до лікарні. Як назло, фельшера, що брав мене той раз до лікарні, в останні дні забрали до війська і на його місце приходив якийсь переляканий жидок. Попасти на ліжко до лікарні можна лише з високою температурою. Треба її якось «зробити». Треба придбати собі бодай інфлюенцію. Увечері, скидаю сорочку і поробивши до «семого поту» гімнастику — лягаю розгарячений на холодну цементову підлогу і так засипаю. Прокидаюся увесь закостенілий, перемерзлий. Проробивши це кілька ночей, переконуюся — що наслідків не дає жадних. Обхоплює злість на себе. Порядний чоловік від таких «експериментів» мусів дістати принаймні запалення легенів, а тут — хоч би катар дурний вчепився!
Одного дня, зараз же після обіду, сильний конвой із «особ-отдєла» забрав Гордієнка. Проріз у моїх дверях був відчинений. Хлопець весело кивнув мені на прощання головою. Ця безтурботна посмішка стиснула мені серце. Завтрашнього сонця він вже не побачить...
Через пару хвилин, коло виходу з тюрми, розляглася сильна стрілянина.
Через півгодини під мої двері підійшов Нечипоренко, що прийшов із контори.
— Гордієнко утік...
— Яким чудом?
— Дійсно, що чудом... хлопець певно у сорочці вродився.
Оповідає подробиці.
Контора тюрми міститься в окремому дворику, до якого в’язнів без конвою вже не випускають, за винятком тих, що маючи легкі справи — працюють у конторі. Загальна канцелярія міститься на поверсі і має незаґратовані вікна, що виходять просто на велику площу, яка межує з полями.