Перекинувши бочку влажу до неї і з трудом ставлю у попереднє положення. Судячи по досить немилому запаху, це була бочка невимита ще добре після квашення огирків або капусти. Колись може служила для іншої цілі, бо мала в боці, не забиту під цей час, дірку від чопа. Повернувши її тою діркою до дверей, скорчений, з колінами під бородою, — засипаю тим тривожним важким сном, у якому можна все чути і не мати сили прокинутися.
Пробудившися, чую голоси, що долітали через стелю-підлогу із хати. Ніколи до того я не припускав, що із льоху так виразно можна чути розмову. Надзвичайно утішило мене те, що в хаті розмовляли по українськи. Та були ж і українці — вороги, що із-за користи чи «ідейно» — працювали на ворога...
Із розмови здогадуюся, що господиня збирається на ринок.
Коли вернулася, чую як роззлощеним голосом оповідає чоловікові, що на площі збирається мітінг з музикою.
— Всі мітінги та музики, а народ бідний з голоду пухне. Насилу трохи картоплі роздобула...
Пізніше до хати зайшов ще якийсь мужчина і пожартувавши з господинею відносно «меню» на обід — став оповідати, що цієї ночі утік хтось з-під розстрілу коло тюрми. До восьмої години міліція та червоноармійці по садах і городах нишпорили. До декого до хат заходили, по хлівах шукали.
— Слава Богу — хоч одна душа вирятувалася! — забренів голос господаря. — І коли це кінчиться! Що ночі стріляють, стріляють — і кінця не видно. Шмаркаті жиденята поодягали револьвери тай знущаються над українським народом...
Цього було досить, щоби я почув себе під бочкою як у «власній» хаті...
Гість пішов. Господиня крикнула дитині, щоб відчинила льох — най провітрюється. До льоху увірвалося денне світло і по сходах збігла гарненька дівчинка може років десяти. Побачивши розлите молоко — сплеснула рученятами і побігла на гору. З подвір’я донісся її «трагічний» крик, що молоко пропало. З’явилася господиня з чоловіком. Глянувши на «утрату» жінка теж сплеснула руками.
— Скільки разів казала я тобі — зроби яку полапку на тих проклятих щурів! З чим я тобі тепер, з хроном, чи з яким чортом картоплю дам їсти?!
— Не шуми, стара, — лагідно одізвався господар, — добре, що картопля є. Може ще й картоплі скоро не дістанеш...
Господиня зм’якла.
— Ти б викинув цю бочку на двір — най висмердиться.
— Колись викину та випаримо. Все рівно на дворі покидати на ніч не можна. Он у сусідів вкрали. Що попадеться — на паливо тягнуть.
По їх відході я знову заснув, прокидаючися від кожного звуку. Коли в проході до льоху стало темніти — вилажу тихо із-під бочки і, розправивши задубілі члени — сідаю за нею в куті, прислухуючися до розмов в хаті.
Роздумую, чи звернутися за будь-яким одягом до господарів, чи як добре стемніє — вибратися, поки зійде місяць за місто. Жита та пшениці вже високі. Годуючися їх зеленим зерном, якось доберуся до своїх сіл. За дві-три ночі, дев’яносто кілометрів пройду. Господарі можуть налякатися і наробити шуму. Краще не ризикувати. Коли стемніло, чую як господиня звертається до чоловіка.
— Іди зачини льох. Та візьми замкни на колодку, а то справді ще хто бочку на дрова потягне — не буде у чому й капусти на зиму наквасити.
Перспектива бути замкненим у льоху — мені не посміхалася, бо вибиваючи силою двері, можна наробити такої тривоги, що й міліція прибіжить.
Постановляю переговорити таки з господарем, коли він прийде замикати. Якщо справа обернеться несприятливо — то вже темно... Зіб’ю його з ніг і буду скакати через паркан в сади. Підіймаюся по сходах і стаю в куті коло верхних дверей.
Коли господар став вже зачиняти двері — тихо кличу його по імені, як звала його дружина та гість.
— Хто це? — злякано запитав він, приглядаючися в темноті до моєї постаті.
— Хвилинку спокою... Я той, що тієї ночі утік з-під розстрілу. День я пересидів під вашою бочкою. Моя смерть вам не потрібна, а життя ви можете помогти мені вирятувати. Мені потрібні лише які-будь старі штани.
Хвилину думав.
— Знаєте... я боюся... Тепер такий час... До одного мого знайомого прийшов отак якийсь чоловік, сказав, що із чека утік. Попросив, щоб той його заховав. А потім виявилося, що то був аґент із чека і того бідолаху розстріляли...
Раптово прибігла мені в голову щаслива думка. Я спімнув розмову з дідусем у лікарні перед його звільненням, що їй не надавав жадного значіння.
— Ви не знаєте, до такої то вулиці далеко?
— Це вона саме і є.
— А такий то — називаю прізвище дідуся — не знаєте, далеко живе?
— А ви звідки його знаєте?
— Я сидів разом з ним у тюрмі.
— А як він виглядає? За що сидів? Коли звільнений? — засипав мене господар запитаннями. Відповідаю, додавши прикмети будинку, що їх старий мені описав, на випадок втечі.
Це його заспокоює.
— Та то мій добрий знайомий. Він живе там, ближче до поля, — махнув рукою господар у напрямку, звідки я прибіг у це подвір’я, — якщо він знає вас — то я вас до нього можу завести. Підождіть хвилинку — принесу щось одягнути.
Одягаю довгого дощового плаща, японські чоботи, з високими брезентовими холявами, старого капелюха і виходимо на вулицю.
Через якийсь час упізнаю по «прикметах» будинок. У подвір’ї чуть не скрикую від радости, побачивши дідуся, що йшов назустріч. Приглянувшися до мого обличчя, дідусь схопив мене за руки.
— Утекли? Та то чи не вас часом цієї ночі по наших городах ганяли?
— Мене, дідусю, аж ось до цього пана у льох загнали...
— Ну і слава Богу! Ходім до хати.
Мій денний «господар», сказавши, що за одягом зайде завтра — сердешно стиснув мені на прощання руку.
— Я щасливий, що ви вирятували собі життя у моїй садибі. Та коли б, не дай Боже, ви попали їм ще в руки — не видавайте мене. У мене жінка, діти...
Заспокоюємо його і йдемо до будинку. Дідусь, випросивши з кухні якусь старшу жінку, наливає у балію теплої води, дає мило, гребеня і «командує», щоби добре вимитися. Потім приносить мені чисту білизну, легке літне убрання, сандалі.
Коли я вже одягнувся, до кухні зайшла симпатична панночка. Глянувши на мою вишиту сорочку, що лежала на стільці — несподівано кинулася мені на шию і привітала теплим сестринським поцілунком. В очах її заблисли сльози радости.
— Я, як випрала ту сорочку — цілу ніч молилася, щоби Бог дарував вам життя. Мені батько написав був, чия то сорочка та чому ви нею дорожите. Тепер я знову вам її виперу.
Дідусь обняв за плече і запросив до покою.
Переступивши поріг із коридору — я остовбурів. За столом сиділа ціла «колегія»: три здоровенних військових з відзнаками поважного рангу червоних старшин на рукавах.
Дідусь підштовхнув мене.
— Ідіть — ідіть. Це мої синочки, це — зять, а це старша дочка. Сідайте вечеряти.
За вечерою з легкою чаркою, довідуюся, що прізвище дідусевого зятя — це одно із тих, за які я боявся, щоби не зрадити їх в чека. «Добрий знайомий» дідуся, про якого він запитував мене на початку нашого знайомства — це його третій син, що під псевдонімом перебував в Холодному Яру. Червоні командири оповіли мені, що дванадцять добрих хлопців, (в тому числі і вони всі три) з бомбами та ручним кулеметом; — дожидали, коли мене, хворого на тиф, привезуть до земської лікарні. Тачанка з добрими кіньми, тієї ж ночі, відвезла би мене за тридцять кілометрів, до своїх людей, де була би добра медична допомога. Були приготовлені документи.
Довідавшися, що я не захворів — плянували відбити, як поведуть розстрілювати, бо про те, що по виїзді «особотдєла» і кінної армії, розстрілювала 45 дивізія коло тюрми — знали. Хтось обіцяв довідатися, коли прийде до 45 дивізії завідомлення, щоб розстріляти, та очевидно не зміг. Вартувати що ночі не мали змоги, та й ночі стали дуже видні.