Лісовики, весело усміхаючися, слухали цього «дівочого щебетання».
Хлопці надзвичайно здивувалися, зустрівши тут мене, бо в Холодному Яру залічили мене до загинувших. Чорнота поставив у Мотриному манастирі дубовий хрест «на вічну память р. б. Юрієві» і споминаючи в розмові не раз очі кулаком витре. Не забуває вірний побратим. Гуцуляк теж «пустив сльозу», спімнувши свого краяна-побратима — Йосипа Оробка.
Перелічили мені без мене загинувших холодноярців. Не багато, а все ж серце стиснулося.
Увечері, вісім хлопців, під проводом Тіни пішли полювати на Крамаренка. Виправа удалася. Зрадника захопили в хаті його спільника якраз в час, коли вони писали до чека звіт про місцевих повстанців, що переховувалися у лісах. Група чека, при якій був Крамаренко, пішла виконувати якесь завдання під Ставидла, залишивши його розвідати про нас.
Рано багно проковтнуло ще двох, але вже живими.
Слідуючого вечера уся група вирушила з «Городка» під Соснівку. Запас харчів віддали по дорозі на сховок лісникові. За провідника була Тіна.
Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями — підійшли до кількох хат поблизу мосту. Тіна розглянулася в темноті.
— Ота, найбільша хата під бляхою. Господарів вигнали — поміщаються самі. Псів нема ні в одній хаті — вистріляли всіх. Вартовий або на ґанку сидить, або ходить коло хати. Плота нема кругом — спалили. Тепер якраз добре. У дванадцятій годині зміну варти на мості зробили і певно сплять усі. Як би вартового без галасу забрати — то можна б просто до хати ускочити і не дати їм опам’ятатися. Стрівайте... Хто зо мною піде у трьох — зараз вартовий буде наш. А решта най ляже і чекає. Як сірника запалимо — тоді просто до хати.
Здогадуючися про плян Тіни, штовхаю ліктем Отаманенка: — Ходім...
Коли підійшли до ожереду соломи позаді вартівні — Тіна, наблизивши своє лице до наших, шепнула:
— Заховайтеся за солому і чекайте. Я його зараз приведу сюди. Як трохи забарюся — то нічого. Я з ним поромансую і запрошу перейтися кругом хати. Але ви хапайте відразу за горло, щоб не крикнув.
Тіна зникла в темряві. Через якийсь час від хати в нашому напрямку стала наближатися приглушена московська розмова.
— Слишь, ти только тіше, штоб начальнік не услишал... Слишь, я тібя відал, как ти вчера к нам масло на соль менять пріносила, начальнік всьо к тебе подсипался... Ти, слишь, єму нє вєрь — йон жонатой. Я вот как увідал тібя — так сразу палюбіл, вот ей-богу — палюбіл. Пайдьом, слишь, пасідім на соломкє...
Тіна соромливо відмовляючися — простувала до соломи.
Дійшовши до ожереду, червоноармієць потягнув її сідати, але вона шарпнулася, щоб підвести ближче до рогу, за яким ми притаїлися. Подумавши певно, що хоче тікати, «таваріщ» кинув рушницю і вхопивши Тіну поперек — жбурнув нею на солому.
— Малчі, стерва, а то заколю!...
Поки він розпалений «готовився до наступу» — Отаманенко зашморгнув на його шиї пояса. Тіна, зірвавшися з соломи, вихопила мислівський ніж, що висів на моїм поясі і тричі прошила ним груди червоноармійця.
— Вот єй-богу, я тібя сразу палюбіла!... — прошепотіла з люттю і віддавши мені ніж — витягла із-за пазухи револьвер.
— Світіть сірника і йдем до дверей, щоб не вискочив на двір ніхто.
Зійшовши на ґанок — стаємо по обох боках відчинених дверей у сіни. З хати чути храп сонних. Нечутними тінями замаячіли коло хати постаті хлопців.
Через пару хвилин, в хаті, попід стіни сиділо двадцять сім обеззброєних червоноармійців. Двадцять хлопців з Отаманенком побігли на долину до моста, на якому стояла варта — три чоловіки з кулеметом. На мості розляглася стрілянина. Забравши своїх полонених — виходимо через залізницю в поле.
Коло мосту стихло. Значить усе в порядку.
За десять-п’ятнадцять хвилин, з долини стали наближатися постаті наших. В цей час розлігся вибух. В короткому блиску світла промайнула арка мосту. Вийшовши на дорогу і відвівши по ній захоплених, у протилежний від нашого маршу бік — скидаємо у рів двадцять сім трупів. На мості одного убили, а двох втекло, покинувши кулемет. Отаманенко турбується, чи добре вдався вибух, бо трохи поспішили при закладанні міни.
Прощаємося з дідом Шевченком та Тіною, які йдуть до дому і вирушаємо в напрямку Бовтиша.
Дід стоїть на рові, махаючи нам шапкою:
— Бувайте, хлопці! Як завітаєте ще в наші краї — сповістіть зараз же. Буду знову годувати вас — чим Бог пошле... А якщо той... то ми вас з дочкою і в Холодному Яру знайдем!
Коли ми відійшли вже три-чотири кілометри, на залізниці розляглося кілька гарматніх стрілів. Просвистіло в бік лісу і розірвалося десь далеко кілька стрілен. Почулася приглушена віддаллю кулеметна стрілянина. Здогадуємося, що то вартовий панцирник, який кружляв у ночі і супроводжував потяги на цій лінії, підійшовши до підірваного моста — відкрив вогонь по невидному ворогові.
Ідемо якийсь час попід лісом. Дійшовши до рова, де границя лісу круто завертала вправо, посилаємо трьох хлопців розшукати в Бовтиші другу групу «лісовиків» і передати їм наказ отамана. Самі рушаємо дальше полевою дорогою. Коли переходили одну балку, Отаманенко показав мені рукою на височенну могилу, яка залишалася праворуч від нас.
— Читав, або чув може пісні та перекази про запорожця-«характерника» Харька? — Так ото його могила. Добру насипали... Як гетьманові якому...
По дорозі оповів кілька переказів про фантастичні чини козака-«характерника», який і «кулі від себе відвертав», і «шаблі заговорював», і з сотнями ворогів сам у бій вступав та побивав їх...
Вже починало світати, коли ми пройшли полями між селами Івангородом та Бовтишкою і полем взяли напрямок на Бондурівський ліс. Зайшовши по дорозі до одного із лісників — дістаємо сьогоднішню «адресу» Квашиної групи лісовиків. Провідника не треба було, бо Отаманенко й цей ліс знав, як своїх п’ять пальців.
Поснідавши коло лісничівки хлібом і салом, які мали з собою, ідемо розшукувати «дуб, на якому минулого року трьох большевицьких комісарів лісовики повішали». За інформаціями лісника, Кваша переніс вчора свій табор в його околиці. Через годину ходу лісом Отаманенко зупинив нас.
— Полежіть трохи тут, а я піду сам, бо хлопці, чого доброго, зпросоня ще кулями привітають...
Через кільканадцять хвилин, трохи в бік від напрямку взятого Отаманенком, розляглося бекання диких цапів. Ще через кілька хвилин між деревами показався Отаманенко і Кваша, в накинутій на опашки студентській шинелі. (Кваша був студентом аґрономічної школи).
За якийсь час ми були вже в таборі Кваші, що був розположений між деревами, в старому, зарослому дрібними корчами, лісі. Група ця налічувала коло тридцяти чоловік. Розположуємося поруч неї. Хлопці поділилися з нами запасом продуктів на обід. Відра ми мали з собою. Запалали вогнища.
Один із Квашиних козаків приніс нам дикого цапа, якого застрілив на світанку. Мене здивувала надзвичайна фізична сила хлопця, що ніс величезного цапа, якби то був заяць. Розбалакалися. Хлопець був одним із тих старих лісовиків, що від 1918 року, більше прожили в лісах, як в хатах. Звали його всі «бугаєм», а як було його правдиве прізвище — нікого не цікавило. Він на цей досить немилозвучний «псевдонім» зовсім не ображався. Коли я запитав, чи це його прізвище, то «бугай» з усмішкою потиснув медвежими плечима й добродушно махнув рукою.
— Та ні! Це братва мене так прозвала. А мені що!... Як бугай, то й бугай, — аби большевиком не називали.