— От відразу видно, що ліс для вас ніколи не був хатою і родиною... Якби я попав у лісі на ваш слід, то відразу здогадався б, що то пройшов не лісовик... Нащо ви ломаєте ці гилячки? І кривду лісові робите, і слід за собою залишаєте. Отам, як ми йшли, ви на муравлисько наступили... квітку оту синеньку ногою зломили... Настоящий лісовик завжди переступить, без потреби найменшої гілочки не зламає...
Ми йшли вже зрубом.
Нагло Бугай пристанув і пильно глянув понад корчі. Трохи вбік від напрямку, в якому ми йшли, на дереві, що здіймалося трохи над корчами, завзято цокотала сорока викручуючися на всі боки.
— Чого це вона розцокоталася?
— От цокоче собі... може нас побачила...
— О ні! Я їх натуру добре знаю... Там хтось сидить або лежить. Бачите — вона все на нього поглядає — боїться, щоб гнізда її не зачепив... Хто б це міг бути? Може і з наших хто — та підем поглянемо на всякий випадок.
Поставивши відро витягнув револьвер. Витягаю свій і тихенько крадемося корчами до наміченого Бугаєм місця. Сорока втекла з дерева і цокотала десь в корчах. Через якийсь час Бугай, що йшов попереду, став і стиснув мені руку. Дивлюся в напрямку, який він показав мені пальцем. На пеньку, між корчами, плечима до нас, сидів «поет» і видно писав щось на колінах. Заглибився в «хвилю натхнення» — майнула думка, та відразу ж відлетіла. На землі коло нього лежав скинутий чобіт. На ньому револьвер. Через якийсь час, він поклав револьвер на коліна, підняв чобіт і запхавши між холяву та піднаряд зложений папір — став зашивати розпорене. Щоби попасти голкою в старі дірки — підносив чобіт до сонця.
Нема сумніву... Але що робити? Чи схопити його зараз, чи підождати поки вернеться до табору... Бугай дав мені знак, щоби я заховався добре за корч, а сам рачки зник. Через пару хвилин «поет», обкручений добре Бугаєвим шнуром, лежав на землі коло пенька. Беру чобіт і витягаю з незашитої до кінця холяви кілька списаних карток паперу. Прізвища, імена, короткі біографії, головне — «злочини проти совітської власті», домашні адреси лісовиків, родичі, прізвища людей, які доставляли харчів... Сьогодні дописував наших, здобувши за короткий час чимало відомостей, розмовляючи і підслухуючи. Бугай відшукав в списку себе, з зазначенням села і правдивого прізвища.
— Бач — записав, що я одинадцять його братів повісив... Не турбуйся, браток, — будеш дванадцятим...
В таборі «поет», роблячи наївну міну, виправдувався, що він боявся, що будемо лаяти його за ті записі і через те записував потайки — звичайно... «для історії»... При детальному обшуку знайшли заховану в закаблукові чобота полотняну посвідку в московській мові.
«Зовсім таємно. Посвідчується, що пред’явник цього, т. Миколаїв, є дійсно таємний співробітник особливого відділу 1-ої кінної армії, відділу боротьби з політичним бандитизмом. Всім чека і особвідділам військових частин, в разі, колиб він до них звернувся, пропонується допомагати йому всіма можливими засобами».
Начальник особвідділу 1-ої кінцої армії (підпис). Після відповідного допиту, «поет» підвечір повис на дубі «трьох комісарів».
Вночі, поблизу нашого табору розляглася у лісі стрілянина. Приготовилися до бою. Бугай, що пішов на розвідку, привів з собою групу лісовиків, яка з Бовтиша прийшла на з’єднання з нами. Виявилося, що вона в темноті у лісі зустрілася з групою баландинських хлопців, які не знали наших паролів і вступила з ними в бій. Обійшлося на щастя без жертв.
На другий день весь табор перенісся в урочище Кучургани, частину лісу, яка своїми горами і ярами, вкритими густим зрубом, нагадувала околиці Холодного Яру. Оповістили лісника про «зміну адреси».
Наступного ранку прийшов з Холодного Яру Чорнота з двома козаками. Побачивши мене, Андрій остовбурів. Потім обхопивши, мало не задушив в своїх медвежих обіймах. Був той самий. Кубанка, черкеска, срібний кинжал і шабля... З жалем згадую свої, які попали в руки ворога під Капитанівкою. Андрій потішуюче поплескав по плечі.
— Нічого, Юрку, дістанем... і коня для тебе маю доброго[17]. Я «там» побував вже після того. Хреста над хлопцями поставив, того, що тоді «товаришів» привів на лісничівку — повісив... За тебе мстився, а ти — живий...
Андрій передав Отаманенкові і Кваші наказ від отамана Деркача.
Штаб Холодного Яру постановив переходити до активної боротьби. Почавши з дрібних нападів на ворожі осередки — запалити вогонь великого повстання на Чигиринщині. Досягнуто відповідне порозуміння з ватажками Черкаського повіту і Задніпров’я. Приходили зв’язки з Звенигородщини та з Херсонщини. Від Українського Уряду приходив Красовський.
Червона армія витратила багато сил на українськопольському фронті. Врангель посувається вверх по Дніпру. Треба бути готовим до боротьби ще й з цим ворогом. Рішено, що як би Вранґель, раніше від українського війська, заняв нашу місцевість — залишатися в лісах і не ослаблювати боєвої готовности. Як білі захочуть, щоби здати їм зброю — вступати в боротьбу. Події насуваються.
Через три дні, вночі, група холодноярців робить напад на Олександрівку. Тієї самої ночі Кваша і Отаманенко мають зробити по цей бік залізниці напад на три пункти і зруйнувати частину залізничної лінії. Занявши Олександрівку, холодноярці перейдуть теж на цей бік і приєднавши до себе цю групу — разом повернуться до Холодного Яру. Після наради Андрій йшов з лісу до табору зо мною.
— Ну, Юрку, я ввечері назад. Ти теж підеш... Завтра вночі, «в Отамановій долині» під Мельниками, збирається братва з усіх холодноярських сіл. Буде кілька тисяч народу. Це поки-що — пробна збірка і нарада. Розмітимо наново курені й сотні. Там будеш потрібніший.
Андрію, як там Галя поживає? Андрій глянув на мене якось дивно.
Тобі ще той чад із голови не вилетів? Плюнь на це. Галі може більше вже не побачиш. Тривожний біль стиснув серце.
— Андрію! Що з нею? Вона вже нежива?
Відповів не відразу.
— Жива, нічого їй не сталося. Та баба — бабою... Я чув, що вже в якомусь чекістові закохалася і у московщину виїжджати з ним збирається. До нас вже не приходить. Найдорожчих наших хлопців у Кам’янці — Маркевича та Буряченка — розстріляли. Улаштували ми без тебе вже одного бувшого старшину Чорноморського полку, з чужими документами, слідчим у кам’янську чека — того теж розстріляли. Останні хлопці спостерегли, що за ними стежать і повтікали. Галі не зачіпили. Хто знає? — Може хлопці, що загинули, не видали її, а може... вона їх видала... З Кам’янкою у нас тепер зле.
Стало гірко й смішно. Галя закохалася у чекістові?! Галя видала хлопців?! — За це я спокійний... Та мимо того заспокоєння, в душу засіла тривога.
Підвечір ми з Чорнотою і двома козаками вирушили до Холодного Яру. Перейшовши ліс вздовж Кам’янської дороги, вийшли в поле. Йшли межами між дозріваючими хлібами. Зліва, зовсім близько, засвітилися вікна с. Юрчихи. Йшли обережно, бо це село, недалеке від Кам’янки, було улюбленим місцем постою карного загону Лопати. Місцеві грабіжники й конокради під проводом теж місцевого, злодійського «батька», що став вірним слугою чека — були для нас небезпечніші від червоних частин. З села долітали п’яні викрики і пісні. «Карателі» — розважалися.
Виходимо на горб і оглядаємо місцевість. За Юрчихою світилася Кам’янка, до якої було не більше чотирьох кілометрів. Правіше, простяглася довга смуга світел с. Косарки[18]. Коло неї маємо переходити...
Спускаємося в балку і виходимо нею на луги. Хлопці пильно розглядаються, щоби не зблудити з напрямку на брід через річку. Через якийсь час, лігши в лозах, оглядаємо і «обслухуємо» протилежний беріг. Чорнота сідає і починав стягати чоботи.
— Цікаво, чи скоро «товаріщі» здогадаються засідку тут зробити... Через цей брід все сполучення наше через залізницю йде...
Взявши чоботи в зуби, а в руки револьвери та ґранати, по черзі, тихо ступаючи в воду, переходимо на другий бік. Збільшивши ще чуйність, посуваємося вперед до залізниці, по якій ходили вночі патрулі залізничної охорони. В кількадесятьох кроках замаячіли телєґрафні стовпи. Лягаємо в жито і оглядаємо лінію.
17
Мій Абрек окалічів на ноги після того, як вирятуваний ним від смерти Гриб нагодував його на радощах через міру ячменем, не давши як слід прохолонути.
18
Мається на увазі сучасне село Косарі, ймовірно, давня назва села походила від назви річки Косарка, на берегах якої знаходиться це село.