Коли червоні не будуть знати хто зробив напад, то він не притягне їх уваги до Холодного Яру. Після нападу перейдем на один день за залізницю і повернемося зробивши фальшивий маневр відходу на Херсонщину. Сьогодні ж вночі, група наших хлопців із Бондурівського лісу, зіпсує залізницю між мостами на річці Косарці та Осотяжці і перейде до холодноярського лісу. Це забезпечить нас від бронепотягів з боку Кам’янки. Кваша з половиною останніх людей одночасно зіпсує залізницю з протилежного боку, між Олександрівкрю та Малими Бірками. Отаманенко з рештою зробить напад на с. Великі Бірки і налякає звідти продовольчий загін. Виповнивши свої завдання, ідуть на з’єднання з нами до лісу «Нерубай».
Наступної ночі перейдемо назад через залізницю під Соснівкою і на Цвітну, Любомирку, Матвієвку — вернемся до Холодного Яру.
Увечері двісті «бурлаків» і місцевих повстанців зібралися коло сільської управи. З Мельників і Медведівки прибуло сорок підвід на кращих конях. Десять підвід мали взяти по дорозі в Матвіївці. Кіннотчиків брали лише десять, для розвідки і роз’їздів по дорозі. Група була розбита на чотири відділи, при кожному ручний кулемет. Цілі маршу, з місця ніхто не знав окрім штабу. Головківку перейшли не затримуючися. У Матвіївці приєдналися підводи, замовлені ще за дня. Матвіївських хлопців, які теж приготовилися «до походу», чекало розчарування, бо групи не збільшували, щоби не зробити її нерухливою. Польовими дорогами, обминувши Триліси, під’їхали після півночі під Олександрівку. Залишивши підводи позаду, розположуємося на краю ліска під самим містечком. Посилаємо двадцять чоловік обійти з двох боків місток, через який ми мали вірватися і тихо зняти, а як не вдасться, то збити з нього заставу. Приділивши до кожної групи людей, що добре знали містечко, Деркач вияснює кожній зокрема її завдання.
Залогу і місцевих комуністів сподіваємося захопити несподівано, бо після того, як отаман Богдан поліг весною в бою із сотнею Будьоновської кінноти — Олександрівка вже відвикла від нальотів.
На містку, до якого було не більше трьохсот кроків, розляглося кілька стрілів — потім наш умовний свист. Пускаємося бігом туди. Один із висланих наперед хлопців, зустрівши, пояснює, що застава, зауваживши їх дала кілька пострілів і втекла до містечка. Наш «аванґард» погнався за нею. Рушаємо всі бігом через міст. Добігши до площі, відділи розбігаються кожний на свою «роботу». Через міст вже гуркотіли підводи. Про невдачу нападу не могло бути мови, бо озброєних ворогів в Олександрівці не більше сотні. Треба було лише скоріше справитися, щоби не надіспіла їм підпомога з Кам’янки або Знам’янки, якщо Кваші чи Жукові не вдалося як слід зіпсувати залізниці. Взявши з собою кіннотників заскакую у пошту, де був телеграф і телефон. Застаю там лише дві панни: дижурну телеграфістку та телефоністку, які трохи злякано, але з цікавістю приглядаються до нас. Питаю, чи сповіщав хто Знам’янку або Кам’янку про напад на містечко. Відповідають, що Кам’янка від одинадцятої, а Знам’янка від дванадцятої години не відкликуються. Є сполучення тільки із стацією Олександрівкою, яка сповістила теж, що зв’язок на оба боки має перерваний. Значить, з обох боків наші хлопці своє діло зробили. З направою залізниці у «товаришів» діло так скоро не йде. Боючися засідки, майже завжди — чекають дня. Забравши оба апарати, виїжджаємо на площу до штабу. Отамана не застали — поїхав на цукроварню.
Через якийсь час на площу стали з’їжджатися підводи навантажені цукром, сіллю, сірниками і різним потрібним для нас крамом із склепів «госбази». Дядьки жартують, що добре «ярмаркувалося». Групи Василенка і Чорноти прибули підводами, на яких два кулемети, рушниці й набої захоплені в міліції та караульників. Вбити удалося не багато, бо все порозбігалося покидавши зброю. Отаман приїхав заводською бричкою. На бричці чимала валіза з совітськими грошами. За півтори години — робота була скінчена.
Запаливши «госбазу», виступаємо в напрямку Івангорода. Залишивши його праворуч, прямуємо до лісу «Нерубай».
Групи Кваші і Отаманенка дожидали вже нас у тому лісі.
Увечері вирушаємо назад за залізницю, перейшовши її коло Соснівки. Отаманенко з холодноярцями і своїми хлопцями приєднався до нас.
Кваша переговоривши з Деркачем, повернувся до своїх лісів. Його люди мали розпустити у селах чутку, з тим, щоби вона дійшла до червоних, що нальот на Олександрівку зробив якийсь переходячий партизанський загін, що «пішов на Херсонщину».
Перейшовши залізницю без жадних пригод, перед Цвітною звертаємо на польові дороги. Обминувши також Любомирку, світанком в’їжджаємо у Матвіївку.
По повороті до Мельників все привезене поступило на «склади» в розпорядження господаря. Частина грошей була призначена на видатки по розвідці та інші витрати поза межами Холодного Яру. Гроші, призначені для «внутрішніх» видатків, відіслано до Одеси, щоби через своїх людей обміняти їх на українські гривні та карбованці. В Одесі українські гроші розцінювалися вже дуже низько, а коло Холодного Яру селяни зовсім не хотіли приймати совітських, лише українські «миколаївські».
Через кілька днів, в зв’язку з чуткою, що в напрямку Черкас з’явилися нові червоні частини, коло трьохсот холодноярців виведено у табор в самому Холодному Яру. Там же був і штаб. Останні були в поготівлі, не відриваючися від праці.
В перших днях серпня прибув до нас звідкись, здається із повстанкому Правобережжя, Дігтяр-Хоменко, бувший «державний інспектор» котроїсь із частин української армії. Здивувався, що у нас досі немає місцевого повстанкому (повстанського комітету). На цю тему відбулося в штабі декілька дискусій і нарешті постановили, «щоб не відставати від других», — вибрати і собі повстанком. Завданням його, як заявив Дігтяр, має бути тримання зв’язку з центральним комітетом, агітація та політична організація селянства. На одному із схилів Холодного Яру відбулися збори, на які прибули представники із сіл. До комітету вибрали Деркача, Ільченка, Отаманенка, Дігтяра, Микитенка та Терехова — бувшого політичного референта котрогось із українських міністерств.
Коли багато голосів викрикнуло кандидатуру Чорноти — той розсердився.
— Моє діло ворога бити, а не в засідання гратися. І взагалі на сім чортів здався нам той комітет! Зв’язки і штаб може тримати. Агітувати у нас нікого, а туди, де «товариші» панують — пан Дігтяр агітувати напевно не поїде. Досі у нас одна голова була, яку всі слухали. А то штаб буде казати — я старший, а повстанком — я старший. І почнуть воду в ступі товкти. Коли хочеться вже вам так повстанкому, то най отаман буде і головою.
Ця заввага не на жарт зачіпила Дігтяревого соціялдемократичного коника і він накинувся на Андрія з цілою промовою. Зазначив, що повстанкоми це основа будучої демократичної влади України, наговорив цілий оберемок про контролю політичної лінії отаманів, про їх відповідальність перед масою.
Коли комітет почав між собою вибирати голову і хотів Деркача, Дігтяр зазначив, що це неможливе, бо отаман є військова влада і не може бути одночасно політичною. На пропозицію Деркача, вибрали Дігтяра-Хоменка.
Після зборів ми з Чорнотою лежали на бурці і розмовляли. До нас підсів нововибраний голова повстанкому.
— Ви, пане Чорнота, може добрий вояк, але з вас дуже кепський політик. Ви не знаєте нових засад...
Андрій перервав його, вдаривши рукою по плечі.
— Слухай-но, браток, ти свої «нові засади» тримай для себе. Попав до Холодного Яру — дивися та вчися, як боротися треба. А почнеш тут «внутрішню політику» з інтриґами та демаґоґією заводити — так от тобі святий хрест — повішаю тебе на першому дубі і нікого питатися не буду.
Збентежений таким поворотом дискусії, голова повстанкому мовчки відійшов. На другий день, 6 серпня, було Спаса. В цей день у Мотриному манастирі щороку був великий здвиг народу.
У нашому таборі, за два-три дні до того, виникнула думка, щоби в цей день, коли будуть у манастирі святити квіти та овочі — посвятити свою зброю. Чутка про це передалася на села і на Спаса, разом з жінками та дівчатами, що принесли святити яблука та квіти — прийшло чимало дядьків та хлопців з рушницями. Наш табор пішов на Богослуження до манастиря майже увесь. Залишилися лише кухарі коло кітлів та кулеметники коло станкових кулеметів. Коло церков велика товпа народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дороги варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами. Коли наблизився час хрестного ходу, народ став великим кругом навкруги нової церкви. На траві були розставлені кошики та миски з овочами, медом, вінками і букетами із колосків збіжжя та квітів. Хрестний хід провадив старенький манастирський священик, українець не тільки з походження (здається, отець Іван), про якого я вже споминав. Коли розпочав вже посвячення, на траву, як по команді, лягли сотки рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблоками та грушками — зачорніли ручні Гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і задумався, неначе нараджуючися із своїм сумлінням. Потім підніс до неба очі і широко махнув кропилом: