Тоді Богдан став «свататися» трохи оригінальним способом... Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої — кожний раз випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові надоїло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.
На весілля з’їхалося багато озброєних людей з цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого...
Весілля з сальвами, з ракетами, гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки мабуть ще при гетьманах.
Бачучи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля — батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виговорюючи ще за побиті шибки...
Постать Богдана — цікава й знана на Чигиринщині і я ще вернуся до неї.
Під вечір, я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометер — 39,2. Лікар розводить руками: чи від ноги, чи — тиф, на який захворіло вже декількох козаків. В кожному разі в похід, на мороз небезпечно, а група рано виступає.
Прийшов брат із штабу, почали радитися. Лікар пропонує відправити у Медведівку до лікарні, куди відправив вже двох тифозних... Виручає господиня:
— У манастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще як у лікарні... Братові думка подобається:
— Звичайно... Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще у цьому районі пробудем деякий час, будемо певно мати зв’язок з Холодним Яром, як видужаєш — приєднаєшся.
Рішаємо, що завтра господар відвезе мене підводою до манастиря. Пишу рапорт і у вечері брат приносить дозвіл та лист до отамана Чучупаки.
Рано забігають прощатися старшини, козаки... група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки «стремено — до стремена» ділив бойове життя... Але — це ж не надовго...
Рішаю ще день перележати у гостинних господарів. Заживаю залишену лікарем «аспірину», господиня частує «малинкою» і заганяє спати на горячу піч у просо...
У вечері приходять селяни, точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їх обзнайомленість з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, «яка ловила гав», про Скоропадського, «який спаскудив звання Гетьмана», про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин»; про те, як, ще задовго до революції, на Чигиринщині заклалася була широка підпольна організація в селах, що ставила собі за ціль відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.
Був вибраний гетьман — свій же розвинений селянин, який був у війську підстаршиною, і села припасаючи зброю готовилися до повстання. Була суворо захована конспірація. Але якийсь дядько похвалився під великим секретом жінці, та, так само «під секретом», боровицькій попаді, та попові-«малоросові», той приставові, той — викликав військо і в наслідку багато селян, в тому числі і оповідаючий, — «прогулялися» у Сибір, де не один загинув.
Пригадую собі, що читав колись про «Чігірінскіє аграрниє волненія»... Чи це не характеристичне, що революціонери Дейч і Стефанович, щоби підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійности України, повторюють Залізняка і показують селянам «золоту грамоту від царя», в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характеристичне, що тут, на таємних радах, вночі у лісах, селяни вибирають собі гетьмана в той час, як тоді, майже на всій Україні, було давно забуте і нічого не казало селянському серцю слово — гетьман. Може тому, що тут біла церква над Суботовим, в якій висіла табличка: «Тут був похований гетьман України Богдан Хмельницький» — не дозволяла його забути.
На другий день почуваю себе трохи краще і рішаю їхати до Мотриного манастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня «по дамськи», бо права нога в великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.
Проїжджаю коло школи.
На фронті її напис: «Головківська вища початкова школа», а над ним гарно зроблена з каменю розкрита книжка. На обох сторінках написано: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь — свого не цурайтесь». Коло школи, з деревляними рушницями граються «в війну» школярі. Кричать «Слава» і «Вперед за Україну». Стримую весь час свого «Абрека», який відпочивши — просить ходу. Виїжджаю за село і перед очима розлягається дійсно чарівний краєвид.
Головківка на горі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина з трьох боків оточена горами, вкритими лісом — з четвертого гірним хребтом, щось ніби Карпати або Кавказ в мініятюрі. Здогадуюся, що це пісчані Кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Зправа, в кінці долини, Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, іде смугою й ховається у лісі і в ярах село Мельники.
Вся місцевість дійсно нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори вкриті лісами, роблять на обрії чудові везерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь — високі кургани — могили.
Видно, що тут колись «бували діла» — було кого і ховати.
Впереду на ліво видно над лісом церковну копулу.
Це — Мотрин манастир — штаб гайдамаків.
Через деякий час в’їжджаю в Мельники.
Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці співаючи «Серед степу на просторі» — озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під’їжджаю до них:
— Добридень хлопці!
— Слава Україні! — відповідає декілька голосів.
Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» — вітатися: «Слава Україні», а відповідається — «Україні слава». Питаю їх, як їхати до манастиря.
Можна їхати селом, але сюди дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідти проста дорога лісом.
Виїжджаю на досить круту гору і знову стає видно манастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з’їхав з головківської гори.
За млином знову спускаюся в село і, переїхавши місток, в’їжджаю в лісничівку — кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.
У вікні будинку зліва обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима — зправа на воротях стоїть струнка сіроока дівчина в одній легкій блюзці. Як маєш двадцять два роки, то, не дивлючись на те, що хворий, нехотячи задивишся і на «чорні» і на «сірі», і лише виїхавши з-під їх «обстрілу», помічаю, що окрім дороги, по якій пішов кінь — вліво пішла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рішаю, що їду добре, якраз в напрямку невидної зараз копули.
— Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! — кричить навздогін дівчина з воріт.
Повертаю коня і під’їжджаю до неї:
— А ви звідки знаєте, що мені до манастиря треба?
— Бо сюди всі козаки їздять...
З хати виглядає мати:
— Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака — то боса по льоду побіглаби...
— Чого ви кричите!... Це не наш козак, дороги до манастиря питає.
— А ви хіба всіх своїх знаєте?
— Авже-ж знаю. Їздять коло нас...
— Мабудь і погрітися заїжджають...
— Чому б не заїжджали!... Один тільки є такий... нахмурений... Дівчат не любить... Чорнота називається, — аж з Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б’є.
Прощаюся і їду по дорозі наліво.
— Скажіть Чорноморцеві, що ми з Присею до вечерні прийдем! — кричить вже з подвір’я «бісової віри дитина».
Хвороба починає нагадувати про себе. То горяче стає, то морозить. Дорога в’ється глибоким яром у лісі і починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана — срібний трикутник.