— Благослови Господи на враги і супостати!
Отаман, з яким ми стояли проти могили Сотника Компанійця, став на коліно. За ним хвилею преклонила коліна лава народу.
Після посвячення ми стояли гуртом коло могили розмовляючи з селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув весною разом з Петром Чучупакою у черкаській чека. Вона прийшла до манастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебен за сина.
Постановляєм, після Служби Божої відправити на Компанійцевій могилі панахиду за всіх поляглих холодноярців. Між богомольцями зустрічаю Галіну тітку із Медведівки. Стара зраділа.
— Боже мій! То ви живий, пане Залізняк?! А ми думали, що й Галю поховаємо... Так же побивалася сердешна, так побивалася, — ради не можна було дати. Тієї неділі була я у них в Кам’янці... Змарніла геть чисто, плаче все... Вонож, бідне, не знає, що ви вже тут. Тай і я ж не знала! На другу неділю нарочито піду — потішу. На крильцятах прилетить...
Раджуся з Чорнотою, чи не передати Галі записку, щоби прийшла.
Андрій глянув на мене якось незвикло тепло. Потім нахмурив брови.
— Не передавай їй нічого, не запрошуй, як прийде сама, най приходить...
Сміючись, пригадую йому його «новинку», що Галя закохалася у якомусь чекістові та він насупившись нічого на те не відповів.
По повороті до табору, зустріла нас приємна несподіванка: Холодний Яр зацвів вишитими сорочками і біленькими хустинками. Мельничанські дівчата принесли нам святочний обід і свячені у селі овочі.
Між деревами на терасі, де «містився» штаб, застаєм священика одного із великих сусідніх сіл, типового козарлюгу, якого повстанча «інтелігенція» жартівливо називала отцем Мельхіседеком. (Натяк на Мельхіседека Значко-Яворського, що святив гайдамакам зброю). Привіз від своїх прихожан на кількох возах — «трохи перекусити». Здогадливий пан Отець не забув захопити також і того, після чого «перекусується», а овочевий самогон гнали в холодноярських селах знаменитий. Після кількох чарок і козацьких пісень, які він, до речі, співав артистично, — Отець «Мельхіседек» розчулився:
— Ех, братчики! Як би мені не попадя, та не п’ятеро попенят, попросив би я у Бога прощення, зняв би рясу, взяв би рушницю тай пішов би з вами ворога бити.
Співав весь табор. По «страшному яру» котилися луною мелодійні дівочі голоси. Група дівчат «заатакувала» штаб і так обгодувала нас свіжим медом, що Андрій нарешті заявив, що йому «на живіт вже вилазить».
Після обіду із села стали приходити старші віком гості, чоловіки і жінки. Пришкандибало кілька дідів. Майже столітній дід Гармаш, який видно добре «потягнув собі» ще вдома, зібравши круг, став оповідати — «що йому дід оповідав» про гайдамаків і Холодний Яр.
Пізно увечері, коли гості розійшлися, ідемо з Андрієм наверх, перейтися лісом. Згори яр виглядав фантастично. Табор був розположений недалеко від входу в старих гайдамацьких, чи козацьких укріпленнях, що спиналися поверх над поверхом по протилежному схилі. Палаючі в таборі костирі, здавалося, висіли один над одним в повітрі. Мимоволі захоплений тією «асоціяцією» старого і нового — я почав деклямувати із Шевченка «як ножі святили». На Андрія теж напав «поетичний» настрій. Плеснув мене по плечі, що аж кістка хруснула.
— Здається, Юрку, цієї осени не на жарт «повіє вогонь з Холодного Яру»...
В наступні дні, в селах відкрився новий вид торгівлі. За одну свячену рушницю — давали дві несвячених. Приїжджали міняти із дальших сіл. Додавали револьверами, набоями, грошами, та не знаходилося багато охотників випустити з рук — «свячену». Чутка про те, що будуть святити, не вспіла належно розповсюдитися і посвятили зброю може 600-700 чоловік в тому числі наш табор. Штаб, який перед тим не придавав цій урочистості великої ваги — тепер шкодував, що не перевів цієї акції в ширшому розмірі. Повторювати було якось ніяково.
З Холодного Яру наш табор перенісся на другий край лісу, ближче до села Лубенець, щоби на якийсь час перенести на нього обов’язок достави харчів. Роботи у полі кінчалися і до табору стало прибувати більше людей. Прибули із дальших сіл. Прийшла група хлопців із Жаботина, у якому існувала вже совітська влада.
Одного дня, двоє селян привели до табору якусь дівчину у напів міському убранні. Зайшовши до Мельників, вона розпитувала селян про повстанців, скільки їх та де вони тепер стоять. Селяни ті стали за нею стежити, коли вона із села пішла до лісу. Зайшовши до Мотриного манастиря, вона уважно оглянула там всі закутини і вирушила на Жаботин. Тоді вони її притримали. Жаботинські хлопці упізнали, що це Паша Пєскова, коханка жаботинського воєнкома, сестра кацапчука Федькі Пєскова, якого ми весною повісили за те, що привів до Мельників червону кінноту, завдяки чому загинули Василь і Петро Чучупаки. Притиснута на допиті у штабі, Паша призналася, що її вислали на розвідку воєнком та уповноважнений кам’янської чека, що чекає на неї у воєнкоматі. По короткій нараді штабу, два хлопці повели Пашу до лісу. За пару хвилин, два постріли сповістили, що Паша пішла услід за братом.
Через пару днів повернувся із села Соловій і заявив, що тільки що застрілив бувшого холодноярця Запорожця, який залишився був з большевиками, коли ми відходили із Кам’янки. Йому сказала у селі дівчина, що Запорожець, зайшовши на Кресельці, де його знали як холодноярця, сказав, що прийшов шукати своїх. Тим часом уважно розпитує, що робиться у Мельниках та в манастирі, а головним чином добивається, чи ходили хлопці із Мельників у нальот на Олександрівку.
Коли Соловій зайшов до хати, де був Запорожець, то той змішавшися почав оповідати йому, що тоді, як ми відходили з міліції, його притримали у містечку червоноармійці і він не міг прилучитися. Потім не мав нагоди втекти, аж оце прийшов. Згодився іти разом з Соловієм до табору. Та по дорозі, той «нюхом» відчув, що Запорожець має в кишені зброю і хоче уживши її втекти. Застрілив його в хвилині, коли Запорожець став витягати із кишені револьвер. Розпитавши про все, Дігтяр-Хоменко накинувся на Соловія, що той зле зробив, бо може Запорожець дійсно прийшов з щирою душею, зрозумівши свою помилку. Може Соловієві видалося, що той хоче стріляти чи тікати. Треба було забрати у нього револьвер ще на лісничівці.
Повстанкомові заопонував Чорнота.
— На твоє маленьке «може» у мене є велике «може», що Запорожця послали на розвідку, коли не вернулася Пєскова. Коли б він прийшов із щирою душею, то він краще від тебе знав, до кого і куди треба йти. Для мене, як для «судді» — вистарчить, що Запорожець питав, чи ходили холодноярці на Олександрівку.
На другий день, хлопчина, який гнав коло табору корів, сказав, що чув у манастирі шум багатьох голосів і думав, що табор перенісся вже до манастиря.
Отаман робить припущення, що то привів свій загін Петренко, бо той передавав, що коло Михайлівки довго вже не втримається.
Левадний, взявши із собою ще п’ятнадцять козаків, пішов з двома ручними кулеметами розвідати хто там у манастирі шумить. До манастиря від табору було зо три кілометри. Через якийсь час в напрямку манастиря розляглася стрілянина принаймні із тисячі рушниць. Цокотіло декілька кулеметів. Рвалися ґранати.