Табор звинувся в бойовий лад і вирушив лісом до манастиря. Хвилин через п’ять стрілянина притихла. Не доходячи півкілометра — розсипаємося в лаву і виславши розвідку — посуваємося з наготовленою зброєю.
Розвідка привела двох переляканих червоноармійців, яких знайшла захованих в кущах. Молоді кацапчуки, цокотячи зубами від страху, оповіли в чому справа.
2 бриґада «внутрішньої служби», яка лише позавчора прибула до Бобринської із Московщини, і не маючи ніякого поняття в місцевих відносинах — не мала страху перед Холодним Яром, — дістала наказ заняти Мотрин макастир і стати в ньому гарнізоном. Проїхала вона через Жаботин на підводах не затримуючися. Через те, зв’язки із Жаботина не вспіли попередити нас про її наближення.
Прибувши до манастиря, бригада спокійно, не виставивши навіть варти, розташувалася на подвір’ї і стала готовити собі обід. Тим часом комісія оглядала приміщення. В цей час, за словами червоноармійців, їх оточила велика сила якогось ворога і майже всіх перебила.
Здогадуємося, що то Левадний використав безпечність бриґади і не турбуючи нас — сам з нею управився.
На манастирському подвір’ї застаємо страшний хаос. Поміж будинками, в саду, лежать вбиті і ранені червоноармійці. Стоять і лежать поперекидані вози з майном, набоями, кулеметами. Земля ряба від рушниць, набійниць, шинелів, шапок. Посеред цього «Мамаєвого побоєвища» — спокійно димилися походові кухні, в яких готовився обід для бриґади.
Левадного з хлопцями у манастирі не було. У лісі в напрямку Жаботина розлягалися рідкі стріли. Погнався певно здоганяти. Коли ми, виславши частину людей лавою у тому напрямку, стояли з отаманом і Чорнотою коло церкви — до нас з плачем підбігли черниці. Оповіли, що «товариші» оглядаючи церкви, до яких казали, що поставлять коней, та келії, — забрали з престолів золоті й срібні річі для Богослужень, та понасилували декілька черниць, у тому числі стареньку малпообразну карличку, що мала усі шанси померти дівицею.
Селяни, розбрівшися по манастирі, добивали стрілами та вдарами багнетів ранених червоноармійців. Приглядаюся до їх спокійних рухів — і пригадую собі «роботу» чекістів у льоху для розстрілів.
Інакше не можна. Ворог, що залічив рану — теж ворог. Тай, що можна закинути цим озброєним гречкосіям?! Вони лише понятливі учні тих, хто в боротьбі з ними був сильний своєю жорстокістю.
Повернувся Левадний і оповів, що коли підійшов до манастиря, то побачив з валу лежачих та блукаючих з співами червоноармійців. Залігши з семи чоловіками в корчах на валу від мельничанської дороги — послав останніх вісім з другим кулеметом, щоби обійшовши лісом — відкрили вогонь із валу з боку Жаботина. Коли спантеличені червоні кинулися тікати юрбою у цей бік — зустрів їх кулями і Гранатами. Червоноармійці відкрили рясну безтолкову стрілянину, яка, дезорієнтуючи їх самих в силах ворога — побільшила ще паніку.
Бриґада стратила не більше двохсот чоловік, маючи у свому складі до тисячі. Останні, покидавши частинно зброю, розбіглися у ліс через вали. Частина їх ще виловиться, бо москалі поміж ярами не скоро дорогу знайдуть, але все таки Левадний впоров страшну дурницю. Колиб він дав знати до табору і зачекав — можна було оточити ту бриґаду і винищити до ноги.
Отаман сердився і лаяв Левадного. Той виправдується, що «серце не витримало» як побачив «товаришів», що господарювали у манастирі.
А все таки, кількасот рушниць, сім кулеметів, до сотні тисяч набоїв, кількадесять скринь Гранат — це для нас нахідка. Тай кухні здадуться.
На бричці, з побитим кулями колесом, знаходимо бригадну канцелярію. У валізі, очевидно командировій — забрані чаші, хрести, дароносиці. Віддаємо їх зрадівшим черницям. Із підводчиків-селян був ранений лише один. Більшість підвід «товариші» перед тим відпустили, а ті селяни, що ще залишилися — при перших стрілах позабігали до будинків.
У скрині з канцелярією знаходимо діслокацію дивізії «внутрішньої служби», що прибула у наші края, та наказ її штабу розбитій бригаді про заняття Мотриного манастиря. У ньому штаб дивізії наказував бригаді, занявши манастир — провадити систематичне виловлювання «бандитів» та дезертирів по довколишню лісах. Зазначив, що за відомостями, які він одержав від Бобринської чека, в селах поблизу манастиря сильно розвинутий «кулацький бандитизм», а тому радив, щоби командування бригади не дозволяло червоноармійцям ходити в одиночку у села, особливо вночі. Штаб дивізії очевидно уявляв собі, що він у Тамбовській губернії, з якої приїхав. Та тепер, після науки, міг розпочати інші операції.
По короткій нараді постановляємо перенести табор до манастиря. Частина козаків пішла полювати на заблуканих у лісі москалів. Одна сотня пішла за залишеними у лісі речами. Кількадесять чоловік занялося стягуванням до лісу і закопуванням трупів.
В цей час, приїхав до манастиря верхи зв’язок із Жаботина в супроводі верхівця із Мельників. Коли червоні переїжджали через Жаботин, він іншими дорогами поскакав у Мельники. У Мельниках зарядили збірку дієвої сотні, а його послали з провідником до нашого табору у лісі. В таборі нас вже не застали, а від хлопців, що йшли за речами, довідалися, що вже «спізнилися». Отаман передав до Жаботина, що коли завжди будуть так «попереджувати» про наближення ворога — то невелика з того буде користь.
В наступні дні «Мотря» знову зажила життям воєнної фортеці. На дорогах до манастиря на скору руку викопали легко укріплені пункти передової оборони. Кожна сотня дістала на валах свою дільницю на випадок наступу червоних. Левадний розмітив місця для кулеметів та мінометів. Найближчі села були повідомлені про відновлення порядку бойової збірки за великим дзвоном Мотриного манастиря. Сама залога налічувала вже понад сімсот козаків.
X.
На третій чи четвертий день після заняття нами манастиря — дістаю від отамана наказ про призначення мене членом на сьогоднішнє посідання організаційного суду.
Коли за столом в отамановій келії засіли: отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака і я — чотири голоси доручили мені головування на цьому посіданні, та голос забрав отаман.
— Маємо розглянути справу одного із членів нашої організації, який зрадив ворогові імена трьох інших членів організації. То були дорогі для національної справи люди. Чека їх розстріляла. Хочу знати твою думку, осауле, — якій карі він підлягає?
Я міг лише стиснути плечима:
— Мене дивує, отамане, що ти мене про це питаєш. Коли ми робили постанову про організаційний суд, то для всіх і на завжди було сказано, що такий член підлягав смерті, хоч би зробив то несвідомо.
— Бачиш, Юрій... Ми всі тебе любимо і не хотіли би, після пережитого недавно тобою, завдавати тобі болю, але... є речі, що стоять вище від нашого хотіння...
Мене здивували ці «вступи», неначе, тим підсудним — мав стати я. Кажу про це з усмішкою товаришам. Отаман тепло, але твердо глянув мені в очі.
— Це, Юрій, зробила Галя.
— Що? Це неможливе!
Присутні мовчки кивнули підтверджуюче головами. Чорнота, що сидів поруч мене — обняв мене за плече.
— Ще до твого приходу, наші хлопці із Телепинської міліції, зв’язали і перепачкували вночі до Холодного Яру уповноважненого Кам’янської чека по боротьбі з «контр-революцією», який приїхав був до Телепина для налагоджування агентурної сітки. Завдяки нотаткам знайденим у його портфелі, та його признанням на допиті — ми відкрили таємницю розстрілу наших людей у Кам’янці...
Член-секретар суду Ільченко, розкрив і підсунув до мене обгортку з паперами. Переглядаю зізнання розстріляного уповноважненого чека, нотатки з його записної книжки, обговорюємо спільно справу і переді мною стає у цілий зріст страшна правда.
Коли Галя довідалася, що я «загинув» — то від болю стратила зовсім голову. Поділилася своїм горем з товаришкою, яка в той час була вже тайною аґенткою чека. Та оповіла все уповноважненому, додавши, що вона підозріває, що Галя знає, хто у Кам’янці зв’язаний з Холодним Яром.
Коли єлісаветградська чека розіслала по різних чека світлину з мене і Зінкевича, розшукуючи зв’язків організації, — той уповноважнений зручно використав це. Закликав до себе Галю і сказав їй, що я не загинув, а знаходжуся в арешті чека. Показав мою світлину з датою знимки. Розположивши до себе ласкавою, співчутливою розмовою, запропонував їй, що коли вона видасть хто у Кам’янці зв’язаний з Холодним Яром, то він ручить їй, що забравши мене із справою до себе, не розстріляє, а вишле до якоїсь місцевости у центральній Московщині. Вона зможе поїхати зо мною, ніби не знаючи чому мене звільняють.