За Дніпром горіли села і гуркотіли гармати в боях червоних частин з сильними партизанськими загонами Килеберди та Скирди.
Большевики підвезли Дніпром частини, які, займаючи села на Побережжі, посувалися між Дніпром і Тясмином, відрізуючи нас від куреня Білого Яру. Мамай передав, що йому в плавнях стає «горяче», бо ворожі бронеплави систематично їх обстрілюють з гармат. Він поки-що дурить «товаришів», переносячи кожної ночі «Січ» човнами на обстріляні вдень ділянки.
Збільшений вже Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари час до часу латав «товаришам» боки, виринаючи з Чорного лісу. За Чигирином розгулявся верткий Кобчик, напади якого якнайкраще відповідали його псевдонімові, а далі в степ — пороли животи продовольчим загонам набиваючи в них «развйорстки», повстанці Лютого та Штиля. Крім них з’явився на Херсонщині сильний загін Блакитного та махнівського типу летючий загін Чорного Ворона. Кваша за залізницею теж нагадував про себе. Коло Розумієвки з’явився загін Загороднього, а на Звенигородщині кінний відділ Божка. На Черкащині, в околицях Млієва — Тетієва — Городищ починав розгулюватися Голий.
Дивізія «внутрішньої служби» пересунула свої частини в нашому напрямку, ведучи інтенсивну розвідку в бік наших лісів. Передаємо до Голого, щоби по можливості забавляв її з протилежного боку.
Гарнізони Кам’янки і Олександрівки були значно підсилені.
Зв’язок із Знам’янки приніс відомості, що туди прибули потягами бриґада піхоти, полк кінноти та загін особливого призначення Всеросійської чека. Перед тими частинами і місцевими чекістами виступав з промовою Наркомвоєнмор Льова Троцький. «Червоний цар» прибув до Знам’янки під охороною двох бронепотягів. У його поїзді, крім сильної охорони, — дві плятформи з автом та малим аеропляном. Троцький передбачав навіть, що може доведеться тікати від повстанців у повітря.
Ставши на вагоні він гістерично кричав до червоноармійців та чекістів про те, що «кулацька контр-революція» вбиває ножа в спину большевицької революції в той час, як червона армія бореться на фронтах з зовнішнім ворогом. Маючи під рушницею міліони, червоне командування може кидати на фронти лише сотки тисяч, бо останні необхідні для «оборони завоювань революції» в запіллі. «Червона армія» — кричав Троцький — «центральні міста, фабрики — голодують, а український куркуль закопує хліб у землю, а сам бере рушницю і йде годувати нас кулями!»
Закінчив свою промову класичним наказом червоноармійцям: «Нещадно вистрілюйте, вирізуйте бандитські кодла, бо інакше нас переріжуть! Без жалю нищте, паліть бандитські села — бо інакше нас спалять у вогні контр-революції!»
По його від’їзді кіннота виступила в напрямку Цвітної, а бриґада піхоти на Чигирин. В повітрі не на жарт запахло порохом.
У нашому штабі відбулася нарада.
Коли не хочемо, щоби нас перерізали, а наші села пішли на попіл — мусимо виступати і нищити ворога, не даючи йому пляново затягувати петлю на нашу шию.
Ввечері я сидів у келії і при світлі двох зроблених із лямпадок каганців писав до сусідніх отаманів зв’язкові листи, у яких наш штаб закликав їх до порозуміння і спільного плянового провадження операцій. Написавши до Мамая і Кваші, щоби поповнивши свої курені вели їх до Холодного Яру — почав писати накази своїм сільським отаманам.
Холодний Яр проголошував мобілізацію.
Друга частина
P. Кіплінґ
Тепер послухай пісні тих, що полягли:
на півночі далекій, при берегах льодових піль, коло саней своїх ременями зв’язаних — і сплять із зором ще вп’ятим у обрій;
в шумах пустині полудня, при кістяках своїх коней, над запорошеними руслами рік, де шакал виє місячної ночі;
в джунглях багнистих на сході, в царстві гнилої вогкої мли, де над логовищами буйволів воркочуть малпи в гущі ліян і дерев;
в сніжних просторах, заблукані в тундрах неплідних, де лиси скрадаються й граються між курганами снігу, що вказують місце таборів.
Послухай пісні поляглих:
«В місті душному й заюрбленому снили ми великі, далекі сни. Мріяли ми невпинно, досягнути крайчика обрію, де зникають шляхи доріг. Нарешті прийшло натхнення, даною була нам міць і сила, і ото вступила в нас — і вела нас душа велика, душа інша ніж у людей звичайних».
«Як олень відбивається від гурту, що з ним пасся спокійно, так і ми власними пішли шляхами, повні віри подібної до віри малих дітей».
«Аж забракло палива в часі морозу, поживи чи води, і з тією самою вірою в душі — лягли ми на землю, щоб вмерти».
«Лежимо тепер на пісках, у траві степовій або гущі тернини над шляхом, щоби кості наші були дороговказами для тих, що йтимуть нашими слідами».
«Ідіть за нами, поспішайте нашою дорогою, бо запліднили ми землю пустині й наспів час збирати овочі. Поспішайте за нами, дожидаємо вас при шляху, що ним ми ішли, чекаємо на шум багатьох кроків, на марш численних дружин. Бож обліг уже з’ораний, а слідами наших костей — дійдете до ціпи».
Мобілізація Холодного Яру була призначена на день 29 серпня — свято Усікновення Глави Івана Хрестителя.
На цей самий день большевики призначили були збірку чотирьох річників новобранців до воєнкоматів у Черкасах і Кам’яниці. Накази червоних воєнних комісарів про збірку — одержали, звичайно, лише села, що були за межами «володінь» Холодного Яру. Багато із тих, дальших сіл, минулого року приймали участь в повстаннях за покликом великого Мотриного дзвона і належали до організації холодноярців. Потім «умиротворилися», «признали власть Совітів», давали развйорстку, а оце мусіли дати синів до червоної армії. У ті села був розісланий наказ нашого штабу — на мобілізацію йти із зброєю, лише не до воєнкоматів, а до Холодного Яру.
Отаман на ті села великої надії не покладав і висловлював думку, що вони, користаючи із своєї близькости до Холодного Яру, що зв’язувало руки довколишній «совітській власті» — на большевицьку мобілізацію не підуть, але не підуть і на нашу, — їх бо «хата з краю». Чорнота не погоджувався і запевняв, що прийдуть до нас, бо... «хата» їх не з одного, а з двох «країв» і котрийсь із них вибрати мусять.
Зранку 29 серпня в Мотриному манастирі панував урочисто-діловий настрій. Залога робила останні приготування до походу. Черниці, з повагою на обличчях, квітчали вівтар поставлений на дворі між церквами. Приспішене богослуження мало відбутися під небом, бо велика церква не вмістила б усієї залоги і богомольців. Священики довколишніх сіл мали сьогодні поспішити з богослуженням, щоб не затримувати вимаршу сільських сотень на збірний пункт.
Сонце ще тільки піднялося над лісами, як залога, готова до походу — стала густими лавами перед вівтарем. Отаман Деркач і Петренко — винесли із вівтаря великої церкви оба холодноярські прапори і передали їх хорунжим. Службу Божу правив старенький отець Іван, що вже не вагався окроплювати зброю і прапори. Як тільки скінчив і поблагословив курінь — вирушаємо із манастиря на Кресельці — місце збірки. У манастирі залишилося триста козаків під командою молодшого Деркача — отаманового брата для охорони бойових і господарських запасів.
Оточена лісами долина на Кресельцях, скоро заповнювалася відділами, що безпереривно надходили із сіл. Стаємо із штабом в подвір’ї лісничівки, що із нього весною вирушили в смертну дорогу Василь і Петро Чучупаки, Солонько... Один за одним заходять на подвір’я сільські отамани і витягаються струнко перед Деркачем: «Пане отамане! Зголошую прибуття лубенської сотні — чотириста п’ятьдесять піших, дев’ятнадцять на осідланих конях, два станкових, чотири ручні кулемети, ручних бомб — двісті шістьдесять, набоїв понад дванадцять тисяч». — «Пане отамане! Доводжу до відома, що прибув у ваше розпорядження з матвіївською сотнею. Піших п’ятьсоттридцять. Кінних двадцять два. Кулеметів вісім. Міномет один — мін до нього сорок. Набоїв в середньому по сто п’ятьдесять на рушницю — по тисячі на кулемет»...