Сотні холодноярських сіл, відділи із дальших сіл та хуторів — зголошувалися одні за другими. Стоячи із Чорнотою поблизу отамана — перекидаємося заввагами і зустрічаємося на одній думці: набої... їх немало. Кожний холодноярець-селянин — дбайливо збирав їх, як збирали колись батьки срібні царські рублі на купівлю шматка поля або кожуха. Та... немало лише для перших боїв. Для наступних боїв — наші запаси набоїв — у ворога...
Найкраще забезпеченою у бойові матеріяли була мельничанська сотня, що була найчисленнішою — хоч село не було найбільшим, а коло двохсот чоловік із нього — полягло вже в боях під прапором Холодного Яру. Мельничани виглядали найбільш «козакувато». Командував ними Семен Чучупака. Олекса і наймолодший Іван Чучупаки — теж були в сотні. Старий батько Чучупака, по смерти Василя та Петра — подався і до рушниці вже не здужав.
Коли Семен Чучупака увійшов на подвір’я лісничівки, щоб дати звіт отаманові — слідом за ним прийшов дід Гармаш із англійською рушницею на плечі і ножем-колієм за поясом. Як ми з Андрієм гостювали у діда минулого тижня — він показував нам з гордістю того ножа і запевняв, що це правдивий «свячений» його діда, що у Максима Залізняка «гарматами заправляв». Ледве закінчив мельничанський отаман свій рапорт — дід Гармаш підійшов до нього і стукнувши закаблуками, відсалютував рукою до баранячої шапки:
— Пане отамане! Хочу начальникові скаргу подати.
Чучупака усміхнувся: — Прошу.
Дід повернувся по воєнному до Деркача і завзято стукнув закаблуками.
— Пане отамане! Приношу вам скаргу на свого сільського отамана Семена Чучупаку, що не хоче мене до війська принята. Як мої сини і внук у війську — то такого права нема, щоб мені забороняти. Як вам відомо, пане отамане, прадід і дід мій на Січі козакували і сам я п’ятнадцять років у війську служив — до чина бомбардір-наводчіка[21] дослужився, — тому прошу відмінити наказ нашого сільського отамана, щоб я йшов до дому і ліз на піч грітися.
Деркач глянув на Чучупаку — той на діда.
— Діду! Та ж у вас сто років на карку! Вам спокою та вигоди вже треба... Ну куди вам до походу та до бою?!
Дід повернувся на закаблуках до свойого отамана і підніс руку до шапки:
— Во первих, мені тільки дев’ятьдесять шостий від Пилипівки пішов, а во вторих — я ще тебе смаркача за руку на поході поведу, як утомишся!
На таку «субординацію» — увесь штаб вибухнув реготом. Деркач сміючись поклав дідові руку на плече:
— Во первих, як ви, діду, до свойого начальника говорите, — що ж це за приклад для молодших буде?...
— Винуваті Забувся...
— А во вторих — я думаю, що коли чуєтеся ще в силі — то отаман вас прийме...
Чучупака розвів руками.
— Та мені що!.. Хай іде — буде для хлопців куліш варити.
Дід виструнився.
— А то вже як прикажете, чи куліш варити — чи з гармати стріляти...
Задоволений дід пішов до синів і внука поділитися «радістю», не підозріваючи, що власне вони упросили були Чучупаку, щоб нагнав старого до дому на піч.
Від моста на Тясмині привіз верхівець вістку, що Мамай із курінем Білого Яру, відпочивши у Трушівцях після нічного переходу через Побережжя — вирушає на Кресельці.
Отаман відкликав мене і Чорноту набік.
— Треба вислати розвідку до Чигирина — що там «товариші» поробляють... Найкраще було би послати якусь метку жінку або дівчину.
Ми мали вже відомості, що бриґада піхоти вислана із Знам’янки з «поученням» Льови Троцького, увійшла вчора до Чигирина і розташувалася там. Як би вона вирушила в наш бік — нас попередять суботівці, але що «поробляє» — треба знати. Із розвідниць, що ними ми вже послуговувалися, найкращими були дві інтелігентні дівчини із Медведівки та дві молоді черниці із Мотриного манастиря. Викликати звідтіль чи звідсіль — промине немало часу. В цей час зауважую «бісової віри дитину».
— Ганю, що стоячи під хатою — з цікавістю оглядала заповнену повстанцями долину. Мовчки показую на неї очима Чорноті. Андрій стиснув губами.
— Та... хлопцям голови крутить добре — може й надасться... Пошли її зараз, а у Медведівку до Ліди напиши записку і пошли верхівцем. Буде певніше.
Підходжу до дівчини і садовлю її коло себе на призьбі.
— Ганю! Підеш до Чигирина подивитися, що москалі роблять?
— Піду.
— А не боїшся?
Ганя заперечуюче крутить головою — потім блискає рівними рядками зубів:
— Або я не козачка?!
У хаті Ганя кладе до старого кошика пляшку від нафти і торбинку на сіль. Щоправда, цих «рідкощів» давно у Чигирині немає і ніхто по них туди не ходить, та цього не мусять знати москалі, які щойно прибули в Україну. Зав’язую їй у хустину жмут совітських грошей і повчивши — виправляю під наказування матері, щоб до тих «харцизяків» зуби не шкирила та до хати не йшла, як будуть запрошувати. Послав також записку до Ліди, щоб ішла до Чигирина і розглянувшись — верталася на Мельники.
Збоку Мельників надійшов новий відділ. Попереду великий жовто-блакитний прапор із написом: «Курінь Білого Яру». Та колона не була довга... Отаман Мамай, соромливо ховаючи очі в борідку, оповів Деркачеві, що Побережжя — підвело... Побережани готові до бою з ворогом, але... відходити від своїх хат не хочуть. Бояться, що частини, які пересуваються по Побережжі — попалять села. Своїх «рибалок» вивіз Мамай човнами із очеретів та обійшов ворожі частини над Дніпром, уночі. Привів двісті двадцять чоловік із двома важкими та двома легкими кулеметами. Свою прославлену гармату — затопив у комишах.
Тим часом кінний зв’язок із Трушівець привіз відомість, що чигиринським трактом, поза Тясмином — наближається до того села довга валка підвід із червоними прапорами. На підводах повно людей — озброєних чи неозброєних — не можна було здалека розглядіти. Отаман наказав Чорноті вислати кінну розвідку.
Десять кіннотників під командою Соловія, замиготівши у повітрі начепленим на списа лискучим червоним прапорцем — поскакали у бік Тясмину.
Козак із застави, виставленої по дорозі на Жаботин, привів до штабу двох хлопців з рушницями. Отаман усміхнувся і поздоровкався з ними.
— От так доказали наші жаботинці! Тільки всього вас — чи може ще зо два позаду йде?
— Та ні — ми це тільки попередити, щоб непорозуміння якого не вийшло... Ідуть наші жаботинці — чоловік мабуть із півтораста, тай із сіл новобранці йдуть та на підводах їдуть. Ну а багато, звичайно, вдома залишилися, — ми, кажуть, ні туди, ні сюди не підем — наша хата скраю.
— Багато йде?
— Та хто зна! Гуртами йдуть. Може п’ять, може шістьсот буде усіх...
По короткій розмові жаботинці пішли зустрічати своїх. Незабаром, з-поміж ліса виткнулася перша група повстанців Жаботинської волости, ще минулого року опанованої «советской властю».
На розгорячених конях вернулася розвідка і Соловій оповів, що «валка із червоними прапорами» — переїздить вже міст на Тясмині, та під проводом залишеного кіннотчика — їде на Кресельці. То із сіл за Чигирином, розположених в куті між Дніпром а Тясмином — ідуть на мобілізацію новобранці, що як самі кажуть «заблудили» і шукають найкоротшої дороги до Кам’янки. Виступили із сіл з червоними прапорами під проводом комуністів — уповноважених із повіту, що переводили у тих селах мобілізацію, здираючи за одним заходом «развйорстку». По дорозі об’єдналися в одну колону. Тоді виникнув «конфлікт». Уповноважені хотіли везти їх до Кам’янки окружною дорогою, через Чигирин, а хлопці заявили, що знають коротшу дорогу через... Мотрин манастир. А що «товариші» не погоджувалися, бо боялися холодноярських «бандитів» — то їх пов’язали, заткали їм шматами роти і, прикривши на возах соломою — везуть до нас. Валка та досить солідна: понад сто возів із «новобранцями» та понад тридцять із свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їх уповноважені при допомозі міліції «зібрали» у селах для червоної армії. Вістка про це оббігла долину і повстанці згромадилися коло дороги, вичікуючи прибуття «гостей». Штаб дожидав коло воріт лісничівки. Нарешті валка в’їхала у наше розположення. До люшні переднього воза був прикріплений червоний прапор. Коли віз порівнявся з нашими прапорами, що були застромлені у землю біля воріт лісничівки — на ньому станув чорнявий парубок у розхристаній вишитій сорочці, вихопив червоний прапор, жбурнув його нам під ноги і нахилившись витягнув з-під соломи жовто-блакитний на короткому держаку. Розмахнувши руками — рвучким рухом підніс його вгору: