— Слава Україні!
Долина застогнала від тисячеустного «С-л-а-в-а-а!» і пустила його луною в яри.
До штабу прийшли провідники сільських груп, що прибули цією валкою. Привели шістьох напівмертвих від страху і «невигідної їзди», уповноважених. Усі, як на замовлення — жидки у віці 17-20 літ. Удвох із Чорнотою займаємося їх допитом. Та годі було видобути із цих заляканих дріжачих створінь щось багато більше від: — «Тавагіщі! Добгодії! Не вбивайте нас! Ми вам будемо служити!» За півгодини «ліквідаційна комісія» під проводом Соловія, захопивши із собою рискалі — повела уповноважених «савєтской власті» до ліса.
Заледви четверта частина тих, що прибули, мала рушниці, які крадькома від уповноважених заховані були у солому на возах. Останніх треба було озброювати.
«Новобранці» із сіл, що не належали безпосередньо до організації Холодного Яру — прибували дальше, більшими і малими групками. Прийшли хлопці із Черкаського повіту, з’явилося кількадесять полтавців із-за Дніпра, що вночі переплили човнами на цей бік і по-три по-чотири — перебралися через Побережжя. Ці «новобранці» мали лише коротку зброю — револьвери та обрізи із рушниць, заховані під одіжжю. Наказу про «мобілізацію», на полтавський бік ми не посилали, — хлопці довідалися про неї від рибалок з цього берега.
Хоч із дальших сіл з’явилася до нас лише мала частина із тих, що підлягали большевицькій мобілізації, але стверджуємо факт, що на червоні збірні пункти не пішов ніхто. Хіба ті, що мешкали у селах поблизу повітових міст, де рука влади — була вже тверда.
Перед полуднем роблю підрахунок. Зібралося понад сім тисяч, за малим винятком, добре озброєних козаків. Прибуло кількадесять кінних. Не прибули зовсім села із-за залізниці, що з них мав скластися 3-й курінь.
Отаман дав наказ скликати до штабу усіх сільських отаманів і провідників окремих груп. Приступаємо до розвинення куреня в бриґаду, начальником штабу бриґади призначив отаман сотника Грицаєнка — штабового старшину з Херсонщини. Осаулом бриґади — тобто помішником отамана по бойовій частині і ад’ютантом — в одній особі — Отаманенка. Начальником господарчої частини був призначений колишній урядовець якогось постачання української армії — Заяць — запеклий соціал-демократ — друг і приятель голови повстанчого комітету Дігтяра-Хоменка. Отаманом 1-го куреня став Петренко, якого я «автоматично» стаю осаулом. 2-й курінь приняв Мамай. Сотні виділені до 3-го куреня, тимчасово, до прибуття із-за залізниці Кваші — приняв сотник Фесенко. Командиром кінноти залишився Чорнота, а кулеметів Левадний. Відділ, що залишався з молодим Деркачем у манастирі — став булавною сотнею. Для ведення агентурної розвідки — виділено «колегію»: Отаманенко, Чорнота і я. Повстанчий комітет залишився надалі «повстанкомом» — «владою політичною» і... незалежною. Дігтяр висунув було пропозицію, що він призначить «політичного» інспектора до кожного куреня, та «заатакований» Чорнотою, Отаманенком та навіть членом повстанкому — Ільченком — був змушений погодитися, що діло повстанкому — це політична обробка населення, а не... контроля командного складу.
Отаман Деркач висловив пропозицію, щоб курінні отамани для походу мали верхових коней. Мамай і Фесенко від того «привілею» відмовилися бо... були піхотинцями і не вміли їздити. Що до Петренка — то він прибув до Холодного Яру верхи і злазити з коня не збирався. Треба було і мені — його осаулові — сісти в сідло. Чорнота обдарував мене височенним шпаком, що його породу годі було устійнити. Кінь був непоганий, але... серце стискалося, згадуючи «Абрека».
Удвох із Чорнотою ідемо оглянути зібрану кінноту, що вишикувалася вздовж дороги в один ряд. Верхівців було понад сто, та..., оглянувши коней, Андрій плюнув і вилаявся. Новоприбулі коні — переважно почтиві хліборобські роботяги — стояли, похнюпивши голови і видно почувалися не зовсім добре в новій ролі. Сама думка про оперування на них разом з добрими кіньми холодноярської «кадрової» кінноти та частини прибулих — була смішною. Вибравши сорок два верхівці на кращих конях до окремої кінної сотні та виділивши вісімнадцять на середніх, як зв’язкових до штабів Куренів, Чорнота рішуче відмовився признати решту кіннотою. У наших селах відповідних коней, щоби зміняти — теж не було. Мусіли хлопці віддати сідла на сховок до манастиря, коні до Мельників, а самі піти у піші сотні — поки роздобудуть добрих коней.
Поки сотники розподіляли та переписували повстанців — у штабі бриґади відбулася коротка оперативна нарада. Постановляємо виділити дві тисячі найбільш боєздатних козаків і сьогодні-ж вирушити з ними нищити ворожі частини і «савєтскую власть» у степовій місцевості та за залізницею. Із місцевих сільських сотень підуть усі молодші, що належали колись до дієвих сотень. Із новоприбулих — частина піде — останні залишаться у Мельниках та близьких хуторах і селах. Для повстанців, що залишалися, була вироблена тимчасова організація, щоб вони, перебуваючи в бойовій готовости — могли відбити під командою Семена Чучупаки напад ворожих частин підчас нашої відсутности. При першій потребі всі вони віллються у сотні бриґади що до них були сьогодні приписані. Триста козаків, що залишилися під командою молодшого Деркача — отаманового брата, у манастирі — мають стати табором у лісі поблизу манастиря і стерегти різних запасів, що їх ми там залишили. Одночасно мають стежити розвідкою за рухом червоних частин в околицях Кам’янки — Смілої. Залишалася також частина кулеметів.
По нараді, курінні з сотниками одразу визначили тих, що підуть у поход і розпустили останніх у села і хутори. «Дієва» бриґада вирушила у Мельники, щоб пообідавши у селі, зібратися коло сільської управи. Ми, удвох із Чорнотою поїхали ще до манастиря, щоб передати молодшому Деркачеві інструкції отамана та порозумітися з ним в справі озброєння із манастирського запасу беззбройних «новобранців». Залагодивши — їдемо скорою риссю до Мельників. Коли з’їжджали вже вузькою вуличкою до центру села — позаду розлігся чийсь крик:
— А-гей! Козаки! Верніться но!...
Стримуємо коней і оглядаємося. На горбку старий сивий селянин відчиняв ворота і гостинно запрошував рукою.
— Верніться, діти, — пообідаєте з нами старими... Не відмовте своєї милості...
Андрій завернув коня.
— Та пообідати треба, а чи не все одно де?...
В’їжджаємо на подвір’я й ізскакуємо з коней. Старий відбирає нам з рук повіддя.
— Та ми, дідусю, самі коней прив’яжемо.
— А то вже ні — то вже ні. Не по звичаю буде...
Господар прив’язує коні, кидає їм сіна і запрошує до хати. Старенька зморщена господиня зустріла нас привітливо.
— Вітайте гості дорогі! Проси, старий до столу, а я миттю обідати подам — ось тільки вареничків свіжих вкину до окропу. Спішитеся-ж певно, діти, до походу?
— Та не знаємо як там — чи збираються вже...
Господар зробив заспокоюючий рух рукою.
— Щойно із села я... Та хто пообідав — зібралися коло зборні й жартують із дівчатами... А ще-ж багато дожидають поки звариться. Для начальства — так щойно недавно баби продухти на обід знесли на кухню до панотця...
Та спішитися ми таки мусіли, бо ще перед збіркою нас могли потребувати у штабі.
Звертаю увагу на кінець лавки коло мисника. Лежало там із сотня позеленілих рушничних набоїв, поржавілий «наган», анґлійський баґнет і... старовинне сідло — власне сама ясенева кульбака та стремена із стлілими клаптями ременю, стара козацька шабля із зогнилою ручкою та піхвою.
— Звідкіля у вас, діду, це добро взялося?
— Та хтозна звідкіля!.. Мабудь прадідівське... Валялося по кутах на горищі. Сьогодні панотець у церкві оголосив наказ отаманів, що як має хто яку зброю чи знаряддя, а сам не йтиме в козаки — то щоб на зборню приніс. Постягав — по обіді занесу — може й прадідівське на що придасться... Є тут ще кусень заліза, — дід нагнувся і витягнув з-під лавки люфу старовинного мушкета із креміневим замком без приклада, — та це вже нідочого. А ото, — показав дід на набої та револьвер з баґнетом, — залишилося по... по... — Голос старому перетявся і він, махнувши рукою, відійшов від лавки.