— Небагато вже, здається, бракує. Ну, та поки всі прийдуть — я тим часом цих «наелектризую»... Масі не вільно давати дармувати перед боротьбою... Треба створювати в ній відповідні настрої...
Голова повстанкому вийшов по східцях на ґанок і підняв догори руку.
— Ува-а-а-г-а!
Всі обличчя повернулися до ґанку. Розмови стихли. Діхтяр опустив руку.
— Товариші селяни!
— І козаки... — додав хтось басом із юрби.
Голова повстанкому гнівно глянув у той бік.
— Прошу мене не вчити!.. Товариші селяне! Я буду говорити до вас не від свойого імені, лише від імені української соціял-демократичної парти, від імені усього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, між вами, у селах освячених традицією революційної боротьби селянства за свої класові права з екс-плоататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціальна революція так звана гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували були завзятих борців революціонерів проти кровавого Миколи II, у селах, що тепер стала фортецією селянства у його боротьбі з новими узурпаторами і експлоататорами селянства, які зрадили засади революції. Перш за все, я хочу коротко сказати вам — за що бореться партія українських соціял-демократів...
Дігтяр почав, далеко не «коротко» розводитися над програмою своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні із чемности «уважно слухали». Ті, що стояли дальше — похилившись на рушниці, думали кожний свою думу, тихо перешептувалися. Юрбу опанувала сонна апатія.
Петренко нахилився до мого уха.
— Боюся, осауле, що той дурень розтягне свій мітінґ на годину... Хлопці зібралися — час виступати.
— Треба перервати...
— Не випадає компромітувати його перед масою. Як повісили вже собі на плечі повстанком — то мусимо дбати, щоб голова його мав авторітет серед населення.
Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою української республіки.
— Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона буде республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній большевизму — вона буде найсвобіднішою із всіх республік світу, спертою на засади свободи, рівенства, братерства. Її вільних громадян ніхто не буде садовити в тюрми за політичні переконання!., і т.д. і т.д.
— Друже! Та він меле вже п’ятьдесять мінут! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати.
Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.
— Пане голова, кінчайте... виступаєм.
Пан голова кивнув головою.
— Товариші селяни! Тому що нема багато часу — чекає на нас боротьба з ворогом — переходжу відразу до найголовнішого — до земельної реформи. По великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку приняла за основу наша партія і яку нахабно присвоїли собі большевики, щоб легше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите котра з них найкраща.
Схожу з ґанку і йду назад до Петренка, що почав уже хмуритися. З ґанку сипалися в юрбу програми і коментарі до них... Хвилини збігали...
Вкінці вулиці з’явився Чорнота, що на розгоряченому коні продирався крізь юрбу. Ізскочивши з коня підійшов до нас.
— Що сталося? Чому не виступаєте? — Отаман із Медведівки погнав мене... Там прибігли зв’язки від стецівчан — просять рятунку, — червоні Стецівку догори дном перевертають... Що він там поре? — кивнув Андрій на Дігтяра.
Петренко плюнув.
— Пан голова промову зволять говорити... До ста чортів! — За штани його з «трибуни» не стягнеш, щоб посміховищем зробити...
— Давно меле?
Петренко глянув на годинник.
— Рівно година і двадцять дві мінути...
Андрій скрипнув зубами і рушив на ґанок.
Піднявшись по сходах просто на Дігтяра, відтиснув його в глибину, а сам став поперед нього і тріснув нагайкою по дошках.
— Козаки! Пан голова повстанкому оповідав вам тут без мене цікаві речі, та найважнішого не сказав...
Юрба витягнула шиї і завмерла.
— Чи добре наїлися?
Маса підтверджуюче загула і стихла вичікуючи, що то Андрій відпалить дальше.
— Ну то підтягайте добре штани, бо знаєте що сталося?
— Не знаємо.
— Повстала Стецівка. Червона бриґада із Чигирина напала на село. Вбиває та грабує стецівчан, палить хати... Знаєте що ми зараз зробимо? — Зараз рушаєм скорим маршом на Чигирин і з цього боку — дамо «товаришам» в...!
Гомеричний регіт знявся над юрбою. Юрба блиснула очима, стиснула рушниці... Юрба ожила готова із сміхом іти в смертний бій...
Петренко махнув нагайкою.
— Старшини на свої місця. В порядку куренів і сотень — напрям на Медведівку — рушай!
Нам подали коней. До Чорноти, що зійшов з ґанку — підійшов із скривленим від злости обличчям голова повстанкому.
— Пане Чорнота! Ваше грубіяньство і нахабство переступає всякі межі. Це вам так не минеться. Я поставлю справу на спільному засіданні повстанкому і штабу. Поперше, ви не дали скінчити мені промови, без попередження перервавши на самому важному місці...
Андрій закинув повідця.
— Не переймайся цим. Скінчиш у Києві в парляменті. Там цілу добу про земельні програми говоритимеш — ніхто не перерве. А тут, поки що, ми Стецівку виручаєм.
Виминаємо сотні і виїжджаємо на чоло першого куреня. Чорнота чвалом погнав вперед.
Мельничани від старого до малого, стояли обабіч вулиці, коло хат, на воротях. То з одного то з другого боку чулися крики прощання для близьких, дівчата прощалися з своїми хлопцями не забуваючи, звичайно, кинути слово прощання для всіх. — «Здорові вертайтеся!» Багато дівчат йшло поруч сотень — по звичаю — випровадити за село.
Пригадую собі проводи із сіл новобранців до царського війська, що доводилося їх колись бачити: ревуть на різні голоси баби, тихо плачуть дівчата, мовчать насупившись дядьки.
Не було цього тут. Настрій був поважний, якийсь урочистий, ніхто не плакав. Друга сотня заспівала «Засвистали козаченьки» — перша врізала веселого «Ченчика», що сидів на пеньку і зачіпав дівчат. На душі було легко. Хотілося жартувати. Поперед нас збоку, йшла дівчина. Збиваю убік коня і порівнявшись — нахиляюся із сідла й обіймаю: — Бувай здорова, донцю!
Очікую звичайного пручання, соромливого: «Та йдіть собі»! Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунка. — Повбивайте москалів та вертайте здорові!
Назустріч баба з горшком. Махає покришкою:
— А вертайтеся здорові!
На воротях старий селянин з люлькою в зубах. Витягає її і піднявши в руці — кричить різко:
— А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!
Якась думка пронизала мене і помалу оформилася. Чи випадкова ця одноманітність прощання? Чи не прадідівське то добро?.. Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... проти татар чи іншого якого турка... На воротях батьки, сестри і кохані... «А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!...» Не чути на вулиці плачу. Йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони — прийдуть бусурмени і виріжуть навіть тих, що у колисці. На межі України і «Дикого поля» — мали право битися лише загартовані серця...
За останньою хатою Мельників — перша хата Медведівки, тієї самої Медведівки, що загравою запалених осаулом Залізняка жидівських та шляхоцьких будинків — сповістила Україну, що розпочалася Коліївщина. Доїжджаєм до будинку волости. Наліво, на високій горі, під вартою крилатих вітряків — старий готичний косцьолек. Замкнений і забутий. Кілька польських родин, що зберіглися з-перед віків у Медведівці, відрізнялися від останніх медведівчан лише своїми «шляхоцькими» прізвищами та римо-католицьким віроісповідуванням у списках громади. Говорили українською мовою, виповняли релігійні обряди у церкві, називали себе козаками в повстанських рядах.