На головній площі коло церкви — вікна майже в усіх будинках забиті дошками, двері замкнені на колодку. Їх власники — жиди — ще минулого року, з наказу штабу Холодного Яру — виїхали за межі повстанської «республіки». «Право побуту» одержав один тільки аптикар, що доставляв потрібні медикаменти для лікарні і штабу. На дверях аптики висіла за шклом «охоронна грамота» з печаткою і підписом покійного отамана Василя Чучупаки. В ній було зазначено, що хто «потурбує» аптикаря — буде покараний «шомполами», хто зачепить майно аптики — буде покараний смертю. Шумні ярмарки відбувалися у Медведівці і без жидів.
Містечко Медведівка мало один-єдиний склеп: Сільсько-господарче споживче товариство. Крам для кооперативи доставляли «чумаки», що мешкали на пісчаних кучугурах поза Тясмином. Ті села, що їм пісчана земля не хотіла давати їсти, — з давніх-давен жили з чумакування. Як залізниця зарізала чумачку — їздили та ходили на різні зарібки. Тепер знову вернулися до прадідівського «ремесла». Їздили аж до моря за сіллю та сушеною рибою, у Донбас за цвяхами та підковами, до Києва за мануфактурою. Міняли та вимінювали крам за збіжжя, муку, різні продукти. Часом «чумак» вертав з батіжком, бо коні чи воли разом із вантажам «зконфіскували» большевики, часом не вертався зовсім — гинув у льоху якогось «чека», як «спекулянт». Та це не спиняло інших. А чи не ставали прадідівські чумацькі валки здобичею татарських загонів? Чи переставали через те чумакувати?
Штаб бригади і кіннота дожидали нас коло школи. З місця рушаєм дальше. Не зупиняючись переходимо Новоселицю.
Одягнений по святочному Суботів — зустрічає нас на вулиці і на воротях. Суботівчани пізнають своїх в рядах сотень, і махають хустинами, шапками: «А вертайтеся — не гайтеся!» З якимсь душевним тремтінням приглядаюся до «домовини України» — Богданової церкви, що біліла праворуч на горі. Біля дороги велика кам’яна «баба». Петренко показує нагайкою:
— Отам стояв будинок гетьмана Хмельницького... А отут, на цій «бабі», за часів панщини — карали панські гайдуки селян канчуками.
Назустріч бригаді йшла вулицею згорблена баба, підпираючись довгим «ціпком». Розминаючись з кіннотою, стала і захистивши очі рукою — стала приглядатися — що то воно за військо йде?
Козак-суботівчанин, що їхав у останній трійці — обернувся на сідлі.
— Здоровенькі будьте, бабусю!
Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою.
— А вертайтеся не гайтеся — бусурменові не дайтеся! — закричала хрипливим голосом.
Що це — чи випадкове доморосле віршування — чи може гетьманський Суботів дещо відмінно провожав своїх синів на боротьбу з ворогом.
Суботів довгий. Його солом’яні стріхи тягнуться майже до самого Чигирина. З подвір’я хати, від якої видно було кінець села — виходить назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан з двома ручними кулеметами. То передова сторожа — кінець наших «володінь». Вночі варта стояла коло самого повороту дороги у Чигирин — на день відтягалася вглиб села залишаючи наглядати за виходом із міста — неозброєних. У перших хат Чигирина, день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери... Такий стан тривав від зліквідування коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П’ять місяців тому.
— Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці і Суботова — проти червоно-чорної республіки отамана Коцура...
Робимо короткий відпочинок. Варта ділиться із штабом останніми відомостями з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку — залишала у Чигирині штабову канцелярію з писарями та обоз. Потім вони одержали наказ вирушити услід за бригадою. Бриґада новосформована у Московщині. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад — понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах з населенням, вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх «бандитів» з Холодного Яру. «Особий отдєл» бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що вони «сіяли паніку» серед червоноармійців, запевняючи, що їх замало для наступу на Холодний Яр, що вони із одним Суботовом не дадуть собі ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їх діло боротися із злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть ні одного пострілу, та караульна рота — 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про «мобілізацію» Холодного Яру і приготовлялася до втечі.
Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою — може ще кого вдасться захопити. Отаман дозволяє і кінна сотня із двома кулеметами на тачанках — повною риссю, пішла вперед. Скорим кроком рушила за нею бриґада. З кінця села бачимо через городи і комиші на Тясмині, як наша кіннота, що зникла було з очей — з’явилася на завороті й чвалом погналася між будівлі Чигирина. Ні одного пострілу.
Суботів кінчився. На овиді перед нами височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, що на його мурах вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали із хат і радісно усміхаються. Будівлі напів сільського типу — зміняються на міські. На базарі старовинний будинок із тесаного каменю — стоїть сірий і похмурний, наче незадоволений, що його, що бачив на цій площі — «військо, як море червоне» і «ясновельможного на вороному коні» — обступили миршаві жидівські халупи з повибиваними вікнами. Господарі їх вивтікали із Чигирина, частина ще за панування в ньому не дуже то «інтернаціональних» коцуровців — частина тоді, як повітова «савєтская власть» — із страху перед Холодним Яром — перенеслася до Кам’янки.
Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
— Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького...
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише... резіденцією пана старости іншої держави.
Коло порожної управи міліції зустрічає нас два козаки кінної сотні. Чорнота доносив отаманові, що не заставши нікого у Чигирині — вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив розвідкою на Стецівку. Міліція і караульна рота утекли через міст на Побережжя.
Скорим маршем переходимо Чигирин і виходимо на гору. На обрії густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися із розвідки кіннотчики з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигірря — де теж вибухнуло повстання. Коло Семигірря напав на неї збоку незнаний повстанчий загін. Відбивши його напад — червоні пішли за ним дальше в степ.
Наближався вечір. Вести змучену скорим маршем бригаду дальше, не знаючи де ворог — не було сенсу. Виславши у трьох напрямках агентурну розвідку — залишаємося у Чигирині ночувати. Другий і третій курінь розмістилися по хатах. Перший, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами — стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина — виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз’їздів, що мали цілу ніч оберігати бриґаду від ворожого нападу.
Отаман дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили у «котьолках» куліш, пришкварювали на шомполах кусники сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища, середніх літ повстанець, з чуттям читав, витягнутого із торби з харчами, розстріпаного «Кобзаря». Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі козацькі правнуки... Слухала, здавалось, наблизившись у сутінках, Дорошенкова гора...
Штаб бриґади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бриґади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уроженець Чигирина, вспів уже «обслідувати» родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних «фабрик», що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри «соціялізувала» та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошва — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали — частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — «добрих хлопців» із школи Коцура — у Чигирині не бракувало...