Під самим Чигирином червоні знову залягли і стали вперто відбиватися поставивши кулемети на вигідних місцях. Та питання бою було вже вирішене. Зправа, із-за гори доносився рев повстанців, що понад Тясмином вірвалися вже у місто. Приспішив кінець Чорнота, що не дивлячись на осторогу отамана, кинувся з кінною сотнею в шаблі на праве крило ворога, обійшовши його збоку. Червоні, покинувши кулемети, чередою побігли до Чигирина. За ними у безладі гналися повстанці.
Нам подали коней. Чвалом доганяємо групу селян, яка гнала, просто на обрив „дорошенкової гори“ кільканадцять червоноармійців, що відбилися від лави. Один червоноармієць біг з кулеметом „Кольта“ на плечах. Добігши до безодні „товариші“ хвилинку покрутилися і впавши на землю — відкрили вогонь з рушниць і кулемета. Два повстанці упали з перерізаними кулеметом ногами. Ще один вибух крику і кільканадцять мертвих і живих трупів — полетіли вниз, штовхнуті штилями й косами. Коло кулемета залишилася лише відрубана добре вигостреним рискалем голова кулеметника — китайця. Толуб полетів до Чигирина.
З протилежного боку Чигирина донеслася рушнична і кулеметна стрілянина. То наші хлопці „замикали“ міст.
Прилучуємося до кінної сотні і стративши досить часу на об’їзд гори — вскакуємо до міста. Ворога там уже не було. На мості валялися пара убитих у возі коней та п’ять червоноармійців. Наші охотники вийшли із свого завдання без страт, не перепустивши через міст ні одного ворога. Частина червоних пустилася було утекати по суботівській дорозі, та зустрінута стрілами суботівчан — пішла вплав через Тясмин. Основна маса втікаючих, щасливо попала на брід у самому місті і перебрівши річку утекла Побережжям на Черкаси. Переслідувати по пісках силами нашої кінноти, не було сенсу.
Червоні покинули кілька підвід із набоями і майном, досить зброї і 80-90 вбитих. Та згодом виявилося, що втрати ворога були значно більші. Тясмин почав викидати десятками топельників червоноармійців, що потопилися попавши в одіжі на глибокі місця.
Ми мали трьох убитих козаків. Семигиряни — чотирьох. Із Стецівки, Чернечого і хуторів, полягло кільканадцять селян. Важко ранених примістили в чигиринській лікарні.
Залишаємося у Чигирині ночувати. Замовили три труни, маючи замір забрати поляглих і поховати їх у Мотриному манастирі.
Та увечері прийшли до штабу делегація семигірянських повстанців, частина яких теж ночувала у Чигирині, забравши до нього своїх убитих. Старий селянин із забандажованою рукою уклонився Деркачеві.
— Пане отамане! Чули ми, що ваші вбиті — немісцеві хлопці... Однаково їм де спочивати... Зробіть нам велику честь і ласку — поховайте їх разом із нашими у нашому селі. Та погостюйте хоч день у нас, щоб народ духу набрав...
Отаман пробував було відмовити, та селяне так гаряче благали, що нарешті згодився перейтися з бриґадою другого дня до Семигірря, щоб поховати там поляглих і погостити один день.
Семигірря велике, колись козацьке гористе село, оточене вінком високих могил-курганів. На верху такої могили, що стояла при дорозі коло села — ховали ми пополудні товаришів. Семигірянські дівчата уквітчали домовини наших „бурлаків“, клопоталися коло них, наче хотіли заступити собою відсутню рідню. Два убитих — були полтавці — нерозлучні товариші, що одночасно впали під низкою куль із одного кулемета. Третій — ґімназист-галичанин, що перейшов минулого року Збруч із батьками, а потім відбився десь, попав у Черкаси, а звідтіль прийшов до Холодного Яру. Мав 15-16 років, руде волосся, кирпатий ніс і надзвичайно веселий характер. Любив деклямувати повстанцям Руданського. Чи через те, чи через колір волосся — прозвали його холодноярці — Руданським, і так це до нього „пристало“, що цілком замінило прізвище.
Жалкували за „Руданським“ холодноярці, а вже найбільше перенявся його смертю краян-галичанин — військовий суддя галицької армії — сентиментальний чорнобородий велетень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин манастир. Оповів, що був суддею військового суду. Загубившись від армії підчас переходу її від Денікіна до большевиків, з наплечником і кійком в руці, пішов... оглядати Україну. Побував на Шевченковій могилі — хоче йти оглянути степ, пороги, Чорне море... Насилу переконали ми його, що така „туристика“ може закінчитися у підвалі першої-стрічної Чека.
Залишився з нами. Ходив без зброї, в боях участи не брав, але був добрий промовець і виступав час-до-часу з промовами до селян. На цьому похороні — говорив надгробне слово. Ставши на верху Кургана, покликав на свідків правдивости своїх слів козацькі могили, що видніли навкруги, і виголосив запальну промову із закликом селян до боротьби з москалями. Потім тепло із сльозами в голосі, попращав поляглих. При кінці звернувся до домовини „Руданського“:
— Хочу попращати ще окремо тебе, мій юний земляче! Говорили ми позавчора з тобою довго-довго... неначе знали, що останній раз... Оповідав я тобі, як в твоїх літах, начитавшись повістей про козаччину — збирався я утекти із дому, щоб побачити степ, Дніпро, Чигирин, козацькі могили... Оповідав ти мені, які ти мріяв про те саме. Наші мрії, друже, сповнилися. Я щасливий, що стою на цій святій землі, политій лицарською кров’ю прадідів... А ти... ти зостанешся в ній назавжди. Будеш лежати у вимріяному в дитячих мріях товаристві чубатих запорожців, як рівний з рівними, як лицар, що поляг в бою за гетьманську столицю, за волю України. Спи, друже, спокійно... Не сумуй, що далеко від рідної хати... Степовий вітер буде співати тобі пісню про здобуту волю, козачки будуть приносити тобі квіти, а недовго вже чекати — привезуть на твою могилу вінки юнаки й дівчата з Карпатських верхів, з ланів Поділля...
Своєю промовою „суддя“ зворушив юрбу селян, що зійшлася на похорон і взагалі він, як то кажуть, припав до серця семигирянам. Зійшовши з могили — переходив із обіймів у обійми, розчулений цілувався із старими й молодими. До самого вечера вже ходив по селі з гуртками селян і промовляв до них. Прийшов до штабу увечері змучений, захриплий, але задоволений і здається направду „щасливий“.
У Семигіррі збираємо відомости — що діється дальше в степу. В пригоді стали цвітнянські гончарі, що вертаючи із-за Олександрії, заїхали у село ночувати. Цвітняни були вже призвичаєні своїм отаманом Хмарою, до того, що горшки, звичайно, продавай, але очі та вуха — тримай навстіж, щоб чорноліський ватажок знав що де робиться.
У степовій місцевости, від Дніпра до Єлісаветграду — ширилися повстання. В околицях Олександрії повстанці перемогли в боях значні сили червоних і опанували цілу місцевість. Небезпека безпосереднього наступу большевиків на Холодний Яр з Півдня — змаліла.
Другого ранку вертаємося до Чигирина і перейшовши Тясмин — йдемо Побережжям до Медведівки — Мельників. Піскуваті Кучугури понад Тясмином виглядають зблизька як клапоть Туркестанської пісчаної пустині. Де-не-де пробивається сухітна трава, ростуть карликуваті корчики і деревця. Коло Трушівець звертаємо з тракту в село на короткий відпочинок. Ноги в’язнуть в сипучому піску. Село різко відрізняється виглядом від сіл потойбіч Тясмина, як би лежало в іншій частині світа. Нема садків, квітів... Лиш де-не-де клаптик городу, обгорожений густим високим плотом, щоб не заносило піском. Всюди горбки і смуги піску, що поволі посувалися із Сходу на Захід. Як тільки долітав сюди порив вітру з рівнини від Дніпра — чубки їх починали куритися і пісок продовжував свій повільний віковий хід на Захід. Кожна хата, кожна будівля, залежно від свойого віку, була занесена піском до третини, до половини, або й під саму стріху. Пісок обминав будівлі, перелазив через плоти, вузькими фосами, ліз через доріжки. Присипані деревця розпучливо витягали свої гилячки просто до гори, неначе намагаючись вискочити, вирятуватись з цупких обіймів сіро-жовтої смерти. А в долині буйно зеленіли тясминові плавні й мочарі, що ковтали наднесений вітром пісок і не пускали його на другий беріг.