Отаман дав розпорядження начальникові штабу, щоби той видав бувшому червоноармійцеві двісті тисяч совітських рублів, дав відповідні чужі документи, але із обережности — най він йде собі до села, у якому мав замір залишитися. Не можна бути гарантованим, що червоні не підстроїли нарочито цієї історії, щоби вкинути між нас свого розвідника. Грицаєнко поїхав верхи до Лубенець і вернувшись оповів, що хлопець зробив на нього добре вражіння. Дезертир оповідає, що частини ті вирушили із Самари на вранґелівський фронт. В Бобринській дістали наказ висісти. Вчора мали наступати із Лубенець на Холодний Яр та підчас відпочинку командир зібрав частину і вичитав із аркуша паперу, кого треба спалити, кого арештувати, а потім приспішив з вимаршем до мосту. Говорили, що командир одержав відомости, що у лісі зібралася величезна банда, з якою зачіпатися небезпечно.
Червоноармійця відвезли лубенчани до бажаного села.
Підвечір, із Кам’янки надіспіла звістка, що курсанти всіли до ешалону і від’їхали на фронт.
На другий день одержали відомости, що Степова повстанча дивізія наближається вже до Чигирина. Отаманенко і Чорнота з кінною сотнею виїхали назустріч. Перший курінь одержав наказ перейти до Медведівки, куди перейшов штаб бриґади.
Пополудні, вся Медведівка заповнилася колонами степовиків. Штаб отамана Блакитного примістився у вищій початковій школі. Постать отамана степовиків, що прибув до школи в супроводі штабу на конях — виглядала імпонуюче. Середних літ, кремезний чоловік, із помітною військовою виправою, одягнений в простеньке убрання військового крою, але з „цивільного“ темно-сірого матеріялу. Мав на собі лише револьвер, далековид і пляншета з малою.
Познайомившись із штабом — їдемо з Петренком оглядати степовиків, що складалися із кількох об’єднаних повстанчих загонів. Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках — „змії“! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви коліровими стяжками. Масти переважно вороної. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою він складався переважно із хлопців, що „пройшли школу“ Махна, лише будучи свідомими українськими повстанцями — відсіялися від чорних прапорів.
Добрий вигляд мала батарея із трьох кінно-гірських гармат, що пригадала декому із нас наших „алмазовців“. Лише набоїв мала обмаль. Гармат дивізія мала більше, та змушена була позалишувати із-за браку набоїв.
Добрий бойовий вигляд мав 1-ий полк дивізії, невеликий відділ кулеметів на тачанках, і поодинокі сотні в різних частинах дивізії.
Натомісць запасовий полк, що мав у складі до чотирьох тисяч чоловік, — не мав ні одної рушниці. Хто діставав собі рушницю — переходив до дієвих частин. Зброю заступали ковальської роботи списи, коси прив’язані вздовж держака, деревляні штилі — гострі на кінцях дрючки, що ними на Херсонщині подають снопи, були й залізні вила та гостро відточені рискалі. Таке саме узброєння мала половина загону отамана Штиля, деякі сотні 2 полку і останніх піших частин. Із близько 15.000 складу дивізії, таку „домашнього зразку“ зброю, — мало щонайменш 6.000 чоловік. З півтори тисячі мали рушниці-„обрізи“, тобто зброю придатну лише для бою на близьку віддаль і то непевну.
Кінноти було мало і за винятком верхівців Чорного Ворона та невеличкого кінного загону Кобчика — кіннота мала вигляд не потішаючий.
Чорноліський полковник Хмара, що своїми трьомастами шабель міг значно підсилити склад кінноти, — приєднатися до дивізії відмовився, хоч підчас маршу її до Холодного Яру, зв’язувався з нею і допомагав відбиватися від червоних. Мотивував своє становище тим, що приєднання до дивізії лише зв’яже йому руки, а користі від такого зведення до купи повстанчих сил — він не бачить. Зазначив, що приєднається лише в тому разі, коли все об’єднання піде на Захід, щоби пробитися через фронт і прилучитися до української армії.
Оглянувши степовиків — вертаємося до свойого штабу. На одній із тачанок Чорного Ворона — зауважую знайоме звідкись обличчя. Ті блискучі чорні очі й копицю кучерявого волосся — я рішуче десь вже бачив. Глянувши на мене, „знайомий“ зскочив із тачанки з протягнутою рукою.
— Здоров „контр-революція“! Що не розстріляли — утік?
Сердешно стискаю руку колишньому сусідові в одиночному корпусі єлісавєтградської тюрми — Гордієнкові, який своєю „фільозофією“ та утечею серед білого дня — додав мені віри у те, що й я втечу.
— Тут, братику, ще один єлісавєтський смертник є — Житкевич — не знав його у Чека? Утік в місті, як на допит десь водили. А я думав ти не втечеш — занадто морда у тебе була квасна та пригноблена... Оповідай, як було...
Утішений несподіваною зустріччю, забираю Гордієнка до хати знайомого селянина і там оповідаємо один одному свої пригоди.
Підвечір в школі відбулася нарада всіх штабів, на якій командування всіма частинами, в тому числі і нашою бригадою, було віддане в руки Блакитного.
Штаб Степової дивізії теж мав відомости про заломання червоного фронту на Заході і його відворот з під Варшави та з Галичини. На вранґелівському фронті справи червоних теж не блискучі. Більше половини червоних частин, що оперували на Херсонщині проти дивізії — одержали наказ негайно вирушити на фронт.
Підчас обговорювання дальшого пляну операцій, на нараді виникнула суперечка. В той час як більшість з Блакитним і Деркачом стояли на тому, що приєднавши змобілізовану до 5-6 тисяч Холодноярську бриґаду, група перейде в Черкаський повіт, що був обхоплений під цей час повстанням, а тоді вже буде видно — що ж дальше? — Чорний Ворон, старшина Блакитного — Житкевич і ми удвох із Чорнотою поставили руба питання, щоби дальша ціль існування нашого об’єднання — була вирішена відразу.
Вся Україна, під цей час, уявляє із себе безліч дрібненьких „фронтів“ повстанців з червоними. Большевики змушені тримати на цих „фронтах“ в розпорошеному стані, більше війська як на польському та вранґелівському. Та завдяки цій розпорошености повстанчих акцій — повстанці не мають рішаючого впливу на події.
Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив’язаний до рідної „стріхи“ і воліє крутитися коло неї, аж поки його розстріляють.
Маючи такий солідний кулак повстанчих сил, мусимо поставити собі певну ціль — хоч би з’єднання з українським військом — і вбираючи в себе все свіжі відділи повстанців, без затримки йти до фронту, нищучи вороже запілля. Це буде тримати весь час масу в бойовому піднесенні і дядько не буде мати часу нудьгувати за хатою і оглядатися за нею. Відбившися від „стріхи“ — силою положення, буде змушений держатися частин. Такий марш дасть змогу поповнити запаси зброї, а одночасно, большевики не будуть в стані зконцентрувати проти нас значних сил, що безперечно зроблять, як будемо товктися на місці і виглядати — „що ж дальше?“
За нашу „опозицію“ — досталося нам солідно від старших начальників, мовляв, в українців завжди так — „яйця курку хочуть вчити“... Знаємо що робимо! Треба роздивитися, розважити, а тоді вже рішати. Нарада закінчилася під „гаслом“ — „ранок від вечора мудріший“...
Хоч останні ночі вересня були вже досить холодні, частина степовиків ночувала таборами на дворі.
Вночі одержали відомости, що ворожі частини, які йшли услід за Степовою дивізією, перейшли у Чигирині Тясмин і проходять Побережжям, поза кучугурами в напрямку Черкас.
Рано наша розвідка донесла, що вони об’єдналися з частинами, які прибули із Бобринської і діставши вночі ще й підкріплення із Черкас — по всіх ознаках готовляться до наступу на Медведівку.
Бриґада наша поповнилася сотнями із сіл і мала понад 5.000 складу. Медведівка перетворилася у величезний військовий табор. В походних кухнях, котлах вкопаних у землю, в хатах — варилася їжа для двадцятитисячного війська. Села щедро доставляли харчів.