— Хай захоплять із собою тачанки з вибуховим!
— Ідемо, хіба, Юрко, до Дніпра — мости направляти — ні? Ти по цьому щось трохи письменний?
— Підпалювати — чому б ні — доводилося... Та маємо-ж „заприсяженого“ піротехніка... Як залежить міну — той підпалить сам...
— Так-так, — тільки залізних мостів два і не близько один від одного... Соловієві один можна буде подарувати... Того хлібом не годуй — лиш давай мости „направляти“. Щоб його по дорозі гранатою не накрило... — Обернувся отаман у бік, звідкіль мали надбігти підривники.
Коло Петренкового коня замаячіла постать курінного Мамая. За ним надійшов Василенко, який по обнятті Петренком командування бриґадою став курінним 1-го куреня. Моє місце — осаула того куреня — було при ньому, але що Василенко був переконаним піхотинцем і не хотів сісти на коні, а я — навпаки, — той витворилася така „ситуація“, що коли положення не примушувало мене злізти з свойого „сірого“ — я, з призвичаєння, тримався Петренкового стремена.
Отаман нахилився до Мамая:
— Залишаєтеся за мене. Я з кіннотою їду до Черкас. Як ті дурні перестануть стріляти — підведете бриґаду під саме місто і стійте в бойовому ладі. Хто зна ще, як там скінчиться... Щоб черкасці ще не дістали поза вуха, як у місті жидівськими хатами займуться... Твій осаул, — обернувся він до Василенка, — поїде зо мною... Хай хтось із старшин заступить, як буде треба.
Василенко тільки махнув рукою і зневажливо тріпнув мойого сірого по хряпах.
Над’їхала кінна сотня і дві тачанки з піроксиліном та толем. Надійшов, задоволено посвистуючи, Соловій з товаришами.
Розтягнувшись рідкими двійками — рушаєм до міста. В Черкасах лунала ще стрілянина, рідкі вибухи ручних гранат. Чорнота „маневрує“ і веде сотню через „точки“ на яких тільки що вибухнуло гарматне стрільно. Кругом на полі — блиски розривів. Нарешті „довгоочікувана“ граната, коротко завивши — тріснула десь посеред нашої колони. Почувся храп зляканих коней.
Андрій стримав коня і обернувся на сідлі.
— Багато втовкло?!
— Чижові коня вбило, — самого контузило видно, бо лається і загикується! — Відрапортував підскочивши чотовий 2-ої чоти.
— Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному — кулеметні тачанки — на боки! А ті з „балабухами“ — п’ятьдесять кроків від останньої двійки! Одна від другої — теж на п’ять-десять! Руша-а-й! — Як попаде у піроксілін — не одному коневі хвоста обірве... — кинув до Петренка вже в руху.
За Дніпром сіріло. Над Черкасами знеслася луна кількох пожарів. Спалахнула якась заграва і над Дніпром в напрямку моста, а одночасно донеслася звідтіль приглушена віддаллю, густа стрілянина і рев пароходних сирен. Гармати з бронеплавів замовкли, а за хвилину — стріляли вже десь в іншому напрямку.
Петренко, як і завжди при великому задоволенні — голосно ляснув язиком та пальцями і витягнувся у сідлі.
— Чорний з полтавцями нижні мости підпалив!.. Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній — ґутбай, товариші! — Усіх в Дніпро заженем!
Під містом виїжджаєм на дорогу. Двійки стягаються. Перша — ізскакує з коней і відтягає набік трупи двох повстанців. Один з косою на держаку — рушницю другого забрав видно товариш, що покинув, кілька кроків дальше, держак від коси. Саму косу відв’язав і забрав — за косу тепер господареві не легко.
На вулицях, попід плотами і стінами — трупи червоноармійців та жидівських „ополченців“. У декого голова відділена зовсім від тулуба, — то робота „косарів“. На передмістях, заселених українцями — тиша. Хати причаїлися, прислухаючись крізь темні вікна, що діється.
В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою — виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом. Бронеплави — знову стріли в цей бік. Кулеметна стрілянина на Дніпрі стихла. Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів — розділювали по мішках і пазухах „воєнну здобичу“: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, скіри, цвяхи, — усе те, що село колись купувало у місті продаючи там хліб і чого не мало тепер — віддаючи його задурно державі. Біля будинку міліції — стрілянина. Замкнулося там кількадесять червоних, що не вспіли утекти. Роз’юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи до середини намочені у нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися — вбили і ранили кількох селян, — та видно були вже „приглушені“ кинутими у вікна бомбами. З будинку вилітали крики ранених.
По сусідству, за рогом кварталу, юрба, із задоволеними викриками й реготом, оглядає щось при світлі палаючого будинка. Під’їжджаю. В крузі глядачів, кілька селян держать за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з фільозофським спокоєм урочисто переводить „операцію“: до розпоротого косою живота — напихає гречки.
— Вополномочений з вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався!.. Стару суку зарізали, щоб щенят не плодила, а йому треба по довжності — „развйорстку виповнити“...
— Га! — Як він до нас до Млієва приїхав був з червоноармейцями — развйорстку дерти, — одізвався другий глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Миколай третий... Я вас, каже, навчу як савєтскую власть слухати!.. А тут — бач — під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — геть чисто через вікно на подвір’я повикидав, — знайшли вже — як хату запалили... А збіжжя усякого в хаті! У господаря за добрих часів — стільки не бувало...
Вертаюся до Петренка. Воно все добре... Зрозуміла дика мстивість, мирного й по суті доброго українського селянина, зрозуміло — що селянин потребує соли і цв’яха, але... що діється коло Дніпра? Де поділися червоні з Черкас? Якби у відповідь — від Дніпра знову затакали кулемети. Вже розвиднялося — безперечно на руку противникові. Ніхто із повстанців не знає де Голий, або „австріяк“. Нарешті якийсь кіннотчик сказав нам, що отаман на станції — роздає повстанцям захоплену зброю і набої. Чорнота з півсотнею їде на розвідку до Дніпра, а ми з Петренком — шукати Голого.
Гармати почали грати живіше, обстрілюючи місто шрапнелями, а околиці гранатами. До „концерту“ приєдналася ще якась гармата з Дніпра вище міста. По дорозі догнав нас отаман „австріяк“, що роздратовано вимахував своїм „бучком“.
— Прошу панів — в я в таку войну!.. Півтисячки з мого реґіменту за містом в розстрільній лежить під канонами — а кілька тисяч гунцвотів — прошу вас — в місті сіль та сірники фасує!..
За хвилину надлетів чвалом Голий, що гнався із станції до міста. Завертаємо назад, обсуджуючи по дорозі положення.
Червоні відступили до мостів під прикриття бронеплавів і бронепотягів. Бронепотяг, що бився з нами — стоїть на мості. На верхньому мості — теж стоїть панцирник, що надійшов із Золотоноші. Червоні, видно, боронитимуть мостів за всяку ціну, а без гармат — бронеплавам та панцерниками — не багато до серця промовиш... На станції — два вагони гарматніх набоїв — та що з них!.. Гармати поїхали із степовиками, без запасу набоїв, „боронити хати“... Будь вони тут — можнаб за мости з червоними „поторгуватися“.
Перед ранком Чорний із своїми повстанцями напав на мости з полтавського берега. Збив охорону і накидавши під деревляний міст околотів — підпалив його. Та бронеплави гарматнім і кулеметним вогнем повстанців відігнали, а вогонь погасили брандсбоями.
Петренко пропонує Голому, щоб покидати Черкаси і перервавши в кількох місцях залізницю — йти, як плянувалося, на Цвітково.
Голий замахав руками.
— Неможливо! Степовики пішли... Гармат нема... А до того — мої повстанці — кожний у Черкасах щось „завоював“ — хоче до дому жінці занести... Вертайтеся з нами — пізніше може якось виберемось...
„Австріяк“ вдарив руками по литках:
— О — прошу! Шляк трафить — з таким войском!.. Та мої такі самі — а дам приказ — і підуть!