Кажу тихо Петренкові, що можем іти на Цвітково і без Голого, та Петренка — теж „муха вкусила“.
— Як ви додому — то й ми додому... Тільки як будуть вас з домів викурювати — не присилайте, щоб рятувати...
За містом розгорялася перестрілка. „Австріяк“ погнався до свойого відділу з тим, що Голий зараз вишле „на фронт“ підкріплення.
Зустрічаєм Чорноту, що шукав вже за нами. Мав одного раненого. Червоні розпочали наступ. Бронепотяг посувається до міста. Треба подумати про бриґаду, що була поблизу залізниці.
Пращаючись з Петренком — Голий „винувато“ по учнівськи виправдовується:
— Розумієте... У вас — якби регулярна частина... А тут — „сіра кобила“ хліборобська... Хоче — везе, хоче — не везе...
Петренко стягнув повіддя.
— Виносіться но скоріше з Черкас, бо як панцерники обійдуть місто з обох боків, а піхота попре від Дніпра — то наберете, як бідний в торбу... Буде більше м’яса ніж сірників та соли...
Зібравши бригаду, переходимо залізницю і Побережжям — „беремо курс“ на Холодний Яр.
Лікар у Медведівській лікарні, оглянувши раненого отамана Деркача, стояв над ним безрадний.
— Операція — безапеляційна. Треба видалити відломок, а можливо й позашивати ушкодження увні... Я не хірург, тай приладь відповідних лікарня не має... Треба відставити якось до більшого міста...
Лікар знав, що значить „відставити до більшого міста“, тому й не питаючись зрозуміли ми, що стан отамана грізний... Обговорюєм із Чорнотою, Семеном Чучупакою та братом отамана — що робити?.. Перебравши усі наші „можливости“ в цьому напрямку — зупиняємося на двох: Київ і Єлісаветград. Останній — ближче, а це багато значить, бо завезти можна лише підводою. І то, не прямою дорогою, буде сотня кілометрів!.. Лікарні у містах всі стали державними, та через своїх людей — якось би залагодилося. Головне довезти поуз чекістів, міліцію, військові частини... Отаманові однаково — згинути від чекістської кулі — чи від одержаного вже відламка гранати, та... принаймні двоє мусить супроводжувати... Вибору нема. Прощаємося сердешно, не знаючи, чи побачимося більше. Увечері, молодший Деркач, один з „бурлаків“ і козак-мельничанин за візника — виїхали з раненим в небезпечну дорогу. Зробилося їм фальшиву посвідку, що є членами жаботинського комнезама, від існування якого залишилася лише печатка в „архіві“ Холодного Яру, та що везуть до лікарні голову комнезама, раненого підчас нападу „бандитів“ з Холодного Яру. Показувати ту посвідку представникам влади — можна хіба за п’ятьдесять кілометрів від наших околиць. Ближче — за документи мали служити револьвери й гранати, сховані під одіжжю. Могли придатися вони і дальше, навіть у самому Єлісаветграді. Різні бувають в такому положенні „збіги обставин“... „Інструкція“ була ясна кожному без слів: у випадку чого — добити отамана і самим живими в руки не датися.
Перемучена маршем бриґада відпочивала у Мельниках. Другого дня пополудні прибув до нашого штабу роз’їзд від загону Хмари: підстаршина і сім козаків на білих від скорої їзди конях. Чорноліський полковник алярмував Холодний Яр, щоб... рятувати степову дивізію. Блакитний, довідавшись що дорогу на Александрію загородили йому значні сили кінноти Будьонного і піхоти — змінив напрямок і повів дивізію вправо за залізницю, щоб обійти поза Знам’янкою. Сьогодні зіткнувся там з новою дивізією будьоновців і прислав до Хмари зв’язка, щоб він допоміг, відтягаючи увагу ворожої кінноти. Чорнолісці вже пішли в той район. Хмарині козаки попровадять нас, орієнтуючись більш-менш — де їх загін буде.
Але які будьоновці?! Де вони тут взялися?! Як ми виступали на Черкащину — нічого про них не було чути.
Начальник роз’їзду розводить руками:
— Вже кілька днів приходять ген поза-залізницею та їдуть потягами. Підловили ми на хуторі фуражирів — кажуть йдуть з польського фронту на врангелівський. Про замирення з поляками ще навіть не знали — видно вислали їх ще поки переговори йшли...
Переглядаємося не довіряючи власним вухам.
— Яке замирення?! Кого?! З ким?!
— Ну та поляків з большевиками. Ось вже ж і в газетах є...
Витягнув з кишені й подав нам пом’яте число „Красной звєзди“. З биттям серця ковтаємо рядки... Офіційне повідомлення про перемирря. Напрямок статей і закликів — „помиритися з поляками, щоб розбити Врангеля й Петлюру!“ Отож — факт... Ще важче ніж тоді у Чигирині, притиснув усіх тягар думки: щож дальше? Ворог розв’язує собі руки... Сама українська армія — не в силах перемогти... Що буде з нею? Що буде з нами?
Чорнота, переглянувши газету, гірко-іронічно посміхнувся.
— Шкода, що орди татарської нема... Можна б було ще одного старого союзника випробувати... Ну — та балакати будемо, як буде час. Чекаємо, отамане, твойого слова...
Петренко „обтрусився“ з задуми.
— Збирати сотні. Щоб харчів хлопці багато не набирали... Налегко...
Збірка і вимарш — заняли півгодини. Як стемніло — бриґада переходила вже залізницю за Соснівкою. Половина кінноти була в роз’їздах висвітлюючи шлях. Їдемо з Петренком, Чорнотою та Отаманенком і розмовляємо, що наш марш доцільний лише в тому випадку, як степовики вступили з будьоновцями в затяжний бій на місці й встоялися до ночі, або як вернулися в нашому напрямку. Бо як пішли, чи з боєм, чи без бою, дальше в степ — то зайшли досі далеко.
Попівночі відшукуємо Чорноліський полк на хуторах в Розумієвському лісі. Хмара зустрів нас понурий, урочисто-понурий...
— Степовиків рятувати?.. Спізнилися... Вирятувані вже, хоч і дорогою ціною...
Сівши за столом у хатині — оповідає нам перебіг подій. Коли Степова дивізія, перед полуднем, йшла вже по відкритій місцевости на Херсонщину — розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї — машерує дивізія будьоновської кінноти. Безлісиста рівнина, повстанці не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії, майже половина із них — без рушниць...
Ясно було, що як тільки будьоновці виявлять рух повстанців і заатакують їх, маючи ще дотого сильну артилерію — може скінчитися трагічно... Зваживши це, Чорний Ворон, із своїми трьомастами на конях і тачанках — перший заатакував ворожу дивізію в руху і стягнувши на себе всю увагу близько двох тисяч кінноти — повів її, відступаючи з боєм, в протилежний від маршу повстанців бік. Хмара по прибутті зв’язка від Блакитного — поспішив услід за степовиками й переконавшись, що вони щасливо пройшли дальше в степ — повів свій загін в цьому напрямку. Десь у цій місцевости було чутно густу гарматню стрілянину. По дорозі зустрівся з полком будьоновців, що удвічі переважав силою чорнолісців. Під його нападами маневрував пару годин відбиваючись, аж поки скрився в розумієвські ліси. Увечері прийшов на цей хутір. Застав тут п’ять будьоновців — кубанських козаків, які утекли з частини, щоб приєднатися до партизанів. Оповіли, що ця сама дивізія розгромила повстанців у Лебединському лісі. Багато порубала.
Сьогодні мала бій з якимісь відважним партизанським загоном; як здогадався Хмара з оповідань — був це загін Чорного Ворона. Оточений дивізією в маленькому лісочку серед степу, в кількох кілометрах звідціль — загін Ворона геройськи боронився.
Всі атаки „засоромлених“ і роз’юшених будьоновців — були відбивані з величезними стратами в людях і конях. Тоді вся дивізійна артилерія — відкрила по тому кружлячку молодого ліса — гураганний вогонь, змішавши його з землею. Партизани вискакували гуртками, кидалися назустріч будьоновським лавам і гинули в рукопашношу бою, дорого продаючи своє життя. Кількагодинний бій з Чорним Вороном — коштував червоним третину складу дивізії. Триста вороновців — полягли всі до одного. Як оповіли будьоновці-кубанці, не багато довелося червоним і ранених партизанів добивати — самі себе добивали на очах ворога.
Забравши тільки своїх ранених, покинувши навіть убитих — дивізія пішла дальше. Будьоновці поспішають на врангелівський фронт, де має розпочатися генеральний наступ.
З розсвітом — поїдемо оглянути місця бою. В лісовій хатині нараджуємося — що робити дальше?
Місцевість на полудневий захід, стала широким шляхом, що ним пересуваються з фронту на фронт червоні частини. Нема що — мусимо нападати на них, стримувати їх рух і допомагати тим другому ворогові. Треба розіслати розвідників, щоб висвітлювати пересування частин, щоб довідатися, яким духом віє від червоних, що йдуть з того фронту, де б’ється наша єдина надія — наша армія.