Ворон, без зброї, в окровавленій одіжі, роззутий — лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задерев’янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.
Всі були переконані, що то якийсь вороновець переховався щасливо живий або ранений у гайку, а вночі розшукав свойого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею вночі, про її замір відвідати побоєвище. Хотілося чомусь заховати з таємниці той порив душі безстрашної дівчини.
Злазимо з коней і на хвилину приклякаєм коло ще одного із тих, що своєю смертю — заслужили на вічне життя в пам’яти українського народа. Ніхто із нас не знав ні його імени, ні дійсного прізвища; знали лише, що Ворон і багато із тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу — походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків хліборобили, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.
— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки — могли прийти до неї й віддати пошану...
— Відставимо до Мотриного манастиря... — одізвався Петренко. — Колись Василя Чучупаку туди перенесем...
Чорнота заперечив рухом голови:
— Не можем Ворона забирати... Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо... З товариством поліг — хай з товариством і спочиває... Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо... їдьте, панове, до ліска — я вас дожену.
Коли від’їхали парусот кроків — оглядаюся. Мій побратим клячав коло Ворона, заглиблений в молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, соромливо відвертаючи набік обличчя: понурий медвідь — мав червоні від сліз очі...
В гайку ще більше понуро. Вирвані трьох і шести-цалевими гранатами грабчаки й берізки — лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — трупи двох молоденьких дівчат, що їздили з загоном Ворона як розвідниці. Одіж на них порозрізувана шаблями — „товариші“ потішалися виглядом мертвого дівочого тіла. Старий тавричанин — батько одної з розвідниць, що веселив нас якось на одній із стоянок у Черкащині рибацькими байками — лежав по другий бік тачанки. Осторонь, знайоме обличчя начальника кулеметів загону з одірваною по коліна ногою. На виску рана від кулі — над нею чорні цятки пороху, що застряли у скірі при пострілі зблизенька. Цей — власною рукою і револьвером — підписав останній рахунок.
Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за корчем застогнав. Всі здрігнулися:
— Ранений?!
— Кінь. — Буркнув Чорнота.
Об’їжджаю корчі. Біля партизана, якому бракувало пів голови — лежав доброї породи кінь з переломаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилино голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно раненого коня, що плаче зовсім „по людськи“, як плаче хвора дитина. Злажу з коня і витягнувши „кольта“ — прикладаю коневі до чола. Не було сумніву, що шляхотна тварина розуміла мій замір... Очі коня дивилися на мене з глибоким сумом і ще глибшою покорою долі... Стиснувши серце — віддаю стріл і не оглядаючись повертаюся до свойого „сірого“, що нервово здрігався. Витерши рукавом дурні очі, що непрошено змокріли, вискакую в сідло.
З почуттям болю й гордости в душах, від’їжджаємо з побоєвища.
Хмара їде до близького села залагодити справу з погребленням вбитих та взяти поживи для коней і козаків. Ми їдемо просто до бриґади.
Підкріпившись хлібом і салом та підгодувавши по повороті до лісу Хмари коней — вирушаєм лісовими дорогами до села, кілометрах у десяти звідтіль. На ночівлю стаєм у тому селі. Ранком прибув селянською підводою один із висланих Хмарою розвідників. Сільськими дорогами на Єлісаветград, іде навантажений обоз одної з будьоновських дивізій. Розрахувавши його рух — можна перехопити на хуторах кілометрах у дванадцяти від села де ми перебували. Розвідник зустрінув загін Кобчика, що з трьома десятками кінних партизанів одягнених уже в будьонівську уніформу — крутився між переходячими червоними частинами і „ліквідував“ малі групки ворога. Кобчик поїхав уже на ті хутори, де слідкуючи за шляхом дожидатиме нас. Сам обозові ради не дасть, бо на возах їде зо дві сотні озброєних червоноармійців, є кілька кулеметів.
Наша піхота виступила із села до ліса. Об’єднана кіннота й тачанки — рушили риссю переймати обоз.
Кобчик дожидав на умовлених хуторах, заховавши загін поза будівлі. Обоз ще не переходив. Переїжджали шляхом окремі верхівці й підводи та їх не займали, щоб не зрадити своєї присутности. Заскочив було на хутір якийсь калмик-будьоновець, молока напитися... Уже закопали в стайні, так що й господар не бачив...
Партизани Кобчика — виглядали імпонуюче. На переході будьоновців — загін добре „підлатався“: хлопці мали першорядні коні, сідла, й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках — будьоновках. Лише сам Кобчик був одягнений у скіряний комплект із скіряним летунським шоломом на голові.
Приглядаюся до голосного в степу ватажка партизанів, як він на височенному вороному оґерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам „новокупленого“ у будьоновців коня. Малого росту, з роставленими в їзді ліктями, з гострим носом і поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одно-іменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу.
Довелося досить довго ждати, поки роз’їзд кобчикових „будьоновців“ — повідомив, що голова обозу вже видніється на шляху.
Розбиваєм своїх триста верхівців на шість групок, з таким розрахунком, щоб кожна занялася підчас нападу одним відтинком обозу. Бо-ж задні підводи могли завернути і втекти. Кінець — взяв собі Кобчик, що обіцяв найскорше долетіти. Додали йому двацятку холодноярців. Тачанки з кулеметами мали окреме завдання: стежити за дорогою на випадок, як би з’явилася яка кінна частина.
Заатакували обоз, розвинувшись на його очах в бойовий лад по полю. Пострілявши короткий час з рушниць та чотирьох кулеметів — червоноармійці сипанули вростіч на поля і тим „припечатали“ свою долю. Від шабель утекло лише кілька верхівців, що зарання відділилися від обозу. Гнатися далеко за ними — не було сенсу.
Наші втрати — декілька ранених неважко козаків та коней. Аж з кінця „фронту“ наспіла додаткова сумна вістка: „Кобчик надівся на кулемет“! Наскочив з шаблею на підводу з кулеметом і в упор дістав низку куль в живіт, зарубавши таки з розгону кулеметника. Ще живе, зібрав своїх хлопців, визначив нового отамана і дає останні накази. Висловив волю, щоб відвезли тіло до родинного села, до дружини, що недавно з нею одружився.
За кілька хвилин — везли упоперек сідла, вже мертвого Кобчика, на тачанку.
Обоз складався із військових возів та селянських з власниками коней, що поховавшись під вози — перечекали бій. Було в обозі досить всякого добра від мішків з каракуловими саками та шовковою білизною почавши і на гарматніх набоях скінчивши. Була походна станція радіотелеграфу, було два вози з підривним матеріялом — до нього апарат для запалювання мін електричним током; був віз із медикаментами і перев’язочними матеріялами, що були потрібні нам як і набої.
Нашвидко порядкуємо з обозом. Потрібне нам майно перекидаєм на тридесятка „казьоних“ возів, скинувши з них непотрібне. Мішки з награбованим у Польщі добром, за винятком білизни та ще чого потрібного, поскидали на купи і поливши бензиною від мотора радіотелеграфу — підпалили. Радіостанцію обложили стосами скринь з гарматніми набоями, під які заложили пачку піроксиліну з довгим кавалком запального шнура. Одне і друге — було нам непотрібне. До станції не було фахівців, тай до кого телеграфуватимеш — хіба до Бога, — до стрілен — не було гармат. А тягнути із собою все — не було змоги. Кобчикові хлопці взяли собі лише три брички; на дві запасу набоїв, на третю мертвого отамана, і повезли Кобчика до дружини.
Хмара припільнував, щоб забрали бочку смальцю, та дав строгий наказ козакові, якому припоручив її, щоб ніхто смальцю не смів їсти.