— То по якого чорта кажеш брати ту бочку? — Питаю чорноліського полковника.
— Підожди, — усміхнувся він, — той смалець послужить ще нам краще від піроксиліну, або толю...
Відпускаєм селян з возами, обділивши перед тим їх на дорогу цукром, мукою та сіллю. Захопивши свою здобичу — вирушаєм в поворотну дорогу. Соловій залишився підпалити шнур коло піроксиліну.
Вже були далеко на полевих доріжках, як на обрії з’явилася група кіннотчиків. За хвилину загуркотіли вибухи набоїв. Кіннотчики якийсь час приглядалися стоячи на місці, потім повернули коней і зникли.
Якщо недалеко є значніші сили кінноти — безперечно будуть доганяти. Треба поспішати, а це нелегко з навантаженими возами та ще запряженими виснаженими у походах кіньми. Про їзду риссю не могло бути й мови.
До лісів залишалося із чотири кілометри, як на обрій виткнулась низка ворожих роз’їздів. Зауважили нас, бо найближчий роз’їзд пустив чорну ракету, а один верхівець погнався назад.
Самим нам небезпека не загрожувала. До лісів, без обозу — рукою подати. У лісі дві тисячі холодноярців, Левадний з кулеметами й мінометами... Та... шкода було б покинути цінну здобичу.
З возів, запряжених слабшими кіньми, розібрали частину вантажів по сідлах. Коні дістали батогів і рушили скоріше. Треба було переїхати досить глибоку балку із кілометр шириною. Перед балкою залишилося при дорозі п’ять тачанок із кулеметами і півсотні чорнолісців. До Петренка поскакав зв’язок, щоб виступив з холодноярцями на край ліса осторонь від села, бо його ми хотіли обминути.
На підйомі, коні у возах почали приставати. Ізскочивши з коней — козаки пхали вози. Скоріше б на гору, бо залишені тачанки вже відкрили вогонь. Добре якщо тільки по роз’їздах...
На горі — з одного боку підбадьоруючи темніє ліс — з другого... по дорозі гнався відділ кінноти — із двісті шабель, ліворуч на полях — розвертався здалека в бойовий лад другий, більший... За хвилину на обрії з’явилася третя колона кінноти — із півтисячі шабель. Жарти слабенькі...
Наша охорона спустилася вже в балку і риссю доганяла нас. Пускаєм вози вперед, самі розвинувшись понад балкою, дожидаємо своїх. Як виїхали на гору — даєм вогня з тачанок по першій колоні, що риссю наближалася до балки. Зупинилася і почала розсипатися в лаву. Поперед неї вискочили тачанки і над нашими головами зашелестіли перші кулі. Лавою кроком рушаєм за обозом. Ліс повільно наближається. Як тільки перша ворожа лава виткнулася з балки — чотири наші і сім хмариних тачанок засипають її кулями. До станкових кулеметів приєдналися ручні, що були на конях. Лава пірнула назад в балку й видно дожидала підкріплення. Коли другий ворожий відділ сховався в балці — обоз мав ще кілометр дороги до ліса. До третього відділу — поскакали з балки верхівці. Скоро і той відділ — зник у балці. Назустріч возам бігло із ліса зо три сотні піших козаків. Петренко вже давно перевів бриґаду на край ліса і дожидав нас.
Із балки кіннота не показувалася. Старий кубанець під’їхав до Хмари.
— Пане полковнику! Ті два полки напевно пішли балкою вліво та вправо, щоб потім обхопити нас з флангів. А той третий — буде в лоб атакувати.
Дійсно за кілька хвилин зправа і зліва виткнулася на обрій ворожа кіннота. Вози обліплені козаками — бігцем вже віддалялися. Будьоновці з криками й свистами пустили коней чвалом, загинаючи крила до ліса... Та бідолаги не знали, що підставляють ті крила під вогонь рушниць і кулеметів нашої піхоти. Ліс одізвався рясно і влучно. Покинувши кільканадцять вбитих — кінні лави пішли чвалом назад. З балки показалася широка третя лава. Стояла розглядаючись, що діється. Вози були вже у лісі. Даєм коням ходу і перескочивши рів, поміж лавою холодноярців — в’їжджаємо у ліс. Бриґада починає обстрілювати третю лаву кінноти, що її досі ми закривали собою. Лава спішилася. Коні пішли з коноводами за балку. Те саме зробили останні відділи і коло тисячки будьоновців повільно рушили власними ногами до ліса. За балкою гаркнули дві гармати і шрапнелі розірвалися під лісом. Наступні рвалися вже за нами над лісом.
Петренко дає наказ бриґаді, щоб здіймалася і вирушала понад край ліса в напрямку вчорашньої стоянки. Чорнота з кінною сотнею — йшов з бриґадою. Забавляти будьоновців поки дійдуть до ліса — вистарчить самих чорнолісців. Поки будьоновці зорієнтуються, що нема вже з ким битися, поки подадуть їм коней — Хмара нас дожене знайомими просіками і доріжками, пострілявши „на віват“ в глибині ліса. Логічно думаючи — будьоновці переїдуться за нами в глибину ліса, а щоб заохотити їх до цього — покидаєм один із захоплених возів, розібравши з нього набої, та ще деякі менш потрібні речі — на доріжці, що вела в тому напрямку.
Короткий день кінчався... В чужому лісі уночі — страхи беруть... А чи будуть будьоновці мати час завтра шукати за нами — не знати. Під Кримом Врангель дожидає...
По дорозі оповідаю Петренкові перебіг операції. За нами розлягається густа стрілянина і приглушені віддалю крики. Будьоновці атакували грабчаки на межі ліса. Віддаляючись під прямим кутом від нашого напрямку — тріскотіли у лісі стріли чорнолісців.
Коли наш власний обоз, що підчас бою залишався на стоянці бриґади у лісі, прилучився, — зауважую на тачанці Олю. Петренко каже, що вернулася в полуднє з добрими відомостями. Ще цієї ночі — зробимо напад на бриґаду червоної піхоти. Під’їжджаю до Олі й пересідаю на тачанку.
— Ну, як там, донечко, була десь у штабі?
— Ще й як була!.. Ад’ютант — смаркате кацапеня таке — реп’яхом учепився... Клявся революцією, що знав особисто „мойого чоловіка“ — зарубали бідного петлюрівці... Потішав, що ожениться... Конфітурками частував, — попадя аж у хліві десь заховала — знайшли... Винцем церковним...
— „Підночувала“?..
— Ні... Пообіцяла, що сьогодні увечері прийду... Звичайно — слова дотримаю — піду разом з вами у відвідини...
— Оповідали щось про фронт?
— Тішаться, що з поляками мир уже запевнений, бо... біда вже у вікна заглядала і на фронті, і в запіллі... Кажуть, що до нового року Петлюру і Врангеля зліквідують, а тоді очистять запілля від банд та контр-революції, зміцнять армію і... „дайош Європу!“
Бриґада прибула на фронт з Московщини у час, коли наступала українська армія. „Чортови пєтлюрци“ — солідно розчистили її, забрали гармати та кулемети... Тепер має чотириста червоноармійців, одну гармату та чотири кулемети — із них — два „невилічимо хворі“. Іде на врангелівський фронт, — у Єлісаветграді має приняти поповнення і завантажитися до потягів. Набоїв обмаль, бо вистріляли в боях з повстанцями десь коло Шполи. Нарікають „товариші“ на Україну, що не гостинно їх приймає... До села, де стоїть — вісім-дев’ять верстов від Розумієвських хуторів. Має два дні відпочинку. Вирушає завтра рано. Я вже до Миргорода і не йшла...
— А чи до села — підхід добрий?
— Дуже добрий! Зрештою, я сама поведу... Балкою й городами — просто в сад до попа, де штаб стоїть... Гармата і кулемети — коло штабу на подвір’ї...
Хмара догнав нас, як стемніло. На лісному хуторку — сортуємо захоплену добичу. Усіх тішили набої, гранати, американські консерви та галети, відбиті видно будьоновцями у поляків. Хмару та Чорноту тішили запасові сідла, та ще й козацькі, — нашого піротехніка, або як називав його Андрій — „алхемика“ — два вози вибухового та ще й індуктор з каблем на додачу. Для дівчат-розвідчиць не забули хлопці захопити жіночої білизни, панчох, черевиків, спідничок, а навіть... цукорків.
Роздавши частину набоїв та консерви на руки, відправляємо обоз, щоб не отяжував нас, в безпечні села й хуторі до своїх людей. З ліса переходимо на Розумієвські хутори. Коло півночі — 1-й курінь, рушив ліквідувати червону бриґаду. Кінноті там не було чого робити — залишилася на хуторах. Довелося злізти з „сірого“ і йти поруч Василенка, який що кілька хвилин питав жартівливо чи не болять ще ноги...
Між третьою і четвертою — відбувся напад. От такий собі нецікавий нічний бій у селі, підчас якого, червоноармійцям, що вибігали з хат і збиралися на вулиці, за чигиринським опреділенням смерти — „жаба цицки дала“, — а ті, що поховалися у хатах та хлівах — зберегли ще своє життя для врангелівських кулеметів. Штаб хотіли взяти живим, порозмовляти, та штабовці замкнулися в поповому „сальоні“ й відстрілювали крізь подвійні вікна. Довелося вкинути до „сальону“ дві бомби... Розірвалися так щасливо, що коли зайшли до середини — не було з ким розмовляти. Старий піп у підштаниках і рясі на опашку — трагічно шкрябав руду бороду і поглядав на вікна й образи. Дві симпатичні попадянки, вбігши напів одягненими до „сальону“ — з плачем і лементом упали на... піяніно, що постогнувало розшарпаними струнами... Жаль було і вікон, і піаніно, і попаданок, та... війна — війною...