Забравши штабову канцеларію — даєм батюшці пачку совітських грошей — на ремонт.
Перехрестившись — замахав руками:
— Не хочу антихристових грошей! Господь з вами! Як їх чорт забере — нове піаніно куплю...
Нахилившись під стіл, витагнув з-поміж потовчених цілу порожню плашку з-під церковного вина і переконавшись коло лампи, що таки порожна, жбурнув нею в жида воєнкома, що лежав у куті мертвий, обнявшись з перекинутим фікусом.
— Виликали антихристи усе вино, — під престолом знайшли... Умираючого не буде чим запричащати...
Оля, що підчас розмови увійшла до кімнати і стояла осторонь — соромливо опустила очі...
Батюшка, зауваживши її — затулив расою підштаники і здивовано уклонився:
— А... тож панночка, здається тут гостювали у них... А... розумію... Хай Бог благословить і хоронить вас... Мені вина не жалко... У сусідів десь позичу... І вікон не жалко... І вставляти не буду!.. Ще в другій кімнаті сам поб’ю!.. Щоб не пхалися антихристи на кватирю!..
Забравши захоплену зброю — покидаємо село. Два кулемети мали поломані замки, — покинули їх червоним на розрібок. Гармату запрагли і забрали. В зарядних ящиках не було ні одного набол... Зідхаючи згадуєм підпалені удень на дорозі...
Спочивши коротко на хуторах — ранком виступаєм разом з усіма до ліса спати. Лежачи при вогнищах — заглиблюємося в цікаву „лектуру“ — перечитуєм накази та оперативні звіти, захоплені в штабі червоної бриґади. Зустрічаємо там згадки про знані місцевості у Галичині й на Поділі, знайомі частини українського війська, довідуємося дещо про його нову організацію. В дивізійному звіті знаходимо згадку про важке поранення „батька“ чорношличників — полковника Дяченка. Із захопленням читаємо звіти про нещасливі бої з окремою кінною дивізією, що про її існування довідалися сьогодні-ж таки. Всі звіти за час перебування бриґади на фронті, говорили про перемогу української зброї. Між наказами про вимарш на врангелівський фронт та ліквідування „повстанчих банд“ по дорозі, була копія наказу червоного командування, що відділи повстанців Махна — перейшли на бік червоної армії для спільної боротьби проти Врангеля й відтепер називатимуться 2-ю Дніпровською бриґадою. Всі махнівці зрівнюються у правах з червоноармійцями, а їх родини — мають отримувати червоноармійський пайок. Всіх махнівців, що перебувають у тюрмах і арештах чека та особих відділів — негайно звільнити і направити до бриґади, включно до тих, що засуджені до розстрілу, але присуд, до отримання наказу, ще не був виконаний.
Чорнота вилаявши Махна „по московськи“ — плюнув у вогонь.
— Певно набоїв „батькові“ забракло... Цікаво тільки, як довго буде „Днєпровской бріґадой“?! Та чи знайдеться хоч один дурний махнівець, що скаже з якого села і чий син, щоб... батько за місяць у чека „пайок“ у потилицю одержав...
По першорядному обіді з будьоновських запасів, обсуджуєм дальшу „програму“. Хмара напосівся — руйнувати залізницю. По короткій дискусії погоджуємося — що й то робота... Солідне перервання двоторової залізниці Бобринська — Знам’янка, що була чи не найголовнішим шляхом з фронту на фронт — буде зовсім гарним „подарунком“ для червоних. Все два-три дні треба направляти, а в гарячий час — дні дорогі.
Піротехнік наш, що правда „доморослий“, бо напрактикований лише в часі війни сапер — мав задоволену міну:
— Та... і вибухового завеликий запас маєм — варто б трохи поросходувати... Маючи „індуктор“ — можна якийсь бронепотяг в руху підірвати...
Андрій махнув рукою:
— Ти „алхемик“ із своїм „кондуктором“ сховайся! — Хмара бочку смальцю має...
Усі засміялися. Не розуміючи в чому справа — допитуюся, як то смальцем можна піроксилін заступити?
— Колеса мастяться у потягу, замісць дьогтю, щоб лекше йшов... — поучав Андрій.
— Не слухай — переконував Хмара — у комін накидається, щоб машиніст пчихав... Ти у кіні на „максліндері“ був? — Ну то я тобі вночі таку саму кумедію покажу...
Закопавши у корчах непотрібну гармату, що з нею на лісових доріжках — мали-б досить клопоту, виступаєм до залізниці в напрямку Цибулевої.
Десь по дев’ятій ввечері, залишивши піхоту в лісі — переїжджаємося групками понад залізничною лінією. Цікавий побачити „кумедію“ — тримаюся вже Хмари. З нами Петренко і Чорнота. Ціла „ремонтна комісія“ під головуванням чорноліського полковника, бо то був його район, де знав він кожний місток і закрут.
Під’їжджаєм до залізничої будки.
Хмара нахилившись з коня стукає у вікно:
— Дядьку! Вилізьте-но!..
— А хто там?
— Комісія приїхала...
Сторож протираючи ще очі, став на порозі.
— А! — То ти, Пилипе! Як там Бог тебе носить?
— Дякую! Давайте „штрументи“!
Дядько чухав штани.
— А мені що!.. Дам. Маю запасові. Та тож, правда, ти мені їх і подарував... Тільки я тебе прошу, Пилипе, сам знаєш — з „товаришами“ — жарти короткі. Скажуть, що зле пильнував і бемцнуть кулю в потилицю... Ви собі десь дальше від будки, а штрументи — підвезіть та киньте отам під щити... Шкода... Та й тобі ще колись придадуться.
— Привезем. Давайте казьонні ломи теж...
— Е-е! — Та то ви „стрілки хочете переставити“! Ну-ну... То знаєш — де добре? Отам коло сосни... Заворот легенький і... скакати високо... Так ви уже броневика підождіть — пішов недавно на Знам’янку. Коло одинадцятої буде вертатися, а по-півночі — знову в той бік піде. Така вже мода тепер — кажуть — щоб бандити лінію не попсули... За броневиком завжди потяг якийсь їде скоро. А в цей бік — москалів усе на хронт везуть, ось-ось надійде потяг... Так ви спочатку... Та тебе вчити не треба... — поспішився дядько побачивши, що Хмара нетерпеливиться.
Забравши ломи, кайла, ключі — їдем назад понад лінією. Десь перед нами розлягається гудок. Потім чмихання паротягу і пісні. Хочемо з Петренком звертати убік від лінії та Хмара стримує:
— Чого?! То „кобила“ на фронт їде — не зорієнтується...
Ідемо назустріч, маючи за собою два десятки козаків. Гудок, і в кількох кроках повзе потяг. Де-не-де в теплушках співають червоноармійці. Якийсь москаль висувається з вагона і махає до нас кулаком.
— А — сволочі! Щурі тилові. Роз’їжджаєте тут, а на фронт вас нема?!
— На фронті вас дурнів вистарчить! — кидає репліку котрийсь із козаків.
З вагона летять різноголосі матюки.
Лінія дальше йде насипом — чим дальш — вищим. Спускаємося і їдем попід насип. Доїхавши до групки старих сосон, Хмара послав козака за більшим відділом, сам зліз з коня. Злазимо і ми. Козаки відвели коней у ліс. Прибуло ще з півсотні верхівців. Вобабіч по лінії — поїхали роз’їзди. Закомандувавши злізти з коней, чорноліський полковник крикнув якогось Якима.
— Пане майстер! — До роботи! Стрілку переводити!
Яким глянув на насип:
— Право — ліво?
— Просто на сосни! Шнури взяли? Нарубати дрючків!
У лісі зацюкали по молодих деревцях шаблі. Кількадесять козаків, захопивши „штрументи“ — полізли на насип.
— Чи то буде вже та „кумедія“? — питаю Хмару.
— Ні. То бронепотяг буде вчитися у повітрі літати... Кумедія — пізніше буде...
Зацікавлений, видрапуюся на гору. „Майстрі“, розгвінтивши стики і розірвавши лінію — ломами, кайлами й дрючками — виважували із землі шпали разом з рейками. За короткий час, кільканадцять метрів лінії — лежало свобідно на поверхні. Тоді ломами, дрючками, шнурами зачепленими за рейки — почали гнути звільнений кінець лінії в один бік. Зігнувшись трохи — рейки не піддавалися. Хмара послав ще за козаками. Вирубали грубші і довші „ваги“. Нарешті зірваний кінець залізниці приняв бажаний напрямок: з насипу — просто на сосни. Козаки збігли з насипу в ліс до коней. Хмара оглядав ще „роботу“. Підходжу до нього.