Мамай пошкрябав борідку:
— То я хіба на Дніпро у плавні... Мої хлопці рибу люблять...
— Та звичайно... Ви у плавні... Кваша із третім курінем — у свої ліси за залізницю. Лекше прохарчуватися, тай увагу ворога на різні місцевости розіб’єм. Треба тільки бути готовим, як би прийшла потреба знову зібратися.
Увечері Мамай і Кваша повели свої курені кожний у свій бік.
Другого дня голова повстанкому і Терехів заявили, що вони від’їжджають на партійну роботу до міст. Поїхали.
Прибули хлопці, що відвозили раненого отамана Деркача. Вдалося добре. Половину дороги до Єлісаветграду — їхали із... будьоновським обозом під охороною червоної кінноти, щоб „бандити“ не напали. Лікар, що був при тому обозі — перев’язував рани, а воєнком, у якомусь селі, навіть промову до селян вшкварив, демонструючи раненого отамана Холодного Яру, як жертву „петлюрівсько-бандитського терору“. У Єлісаветграді теж усе пішло щасливо. Операція вдалася. Як тільки отаман набере трохи сили — перевезуть його з совітської лікарні до іншого міста, дальше на Південь, щоб там у своїх людей — вернувся до здоровля.
Вночі вернулася Оля, що минулого дня ще пішла до Кам’янки розвідати, що діється на залізниці по нашому „ремонті“ лінії.
Всі станції між Бобринською і Олександрівкою, забиті потягами з військом та військовим приладдям. Дожидають налагодження сполучення із Знам’янкою.
У Кам’янці Оля вивідала, що поки лінія буде направлена, затримані частини уживуть для „зліквідування банди“ в Холодному Яру. Повітова влада підшукує тихо провідників, що знали б місцевість.
Підвечір наша розвідниця зауважила, що із кватирі голови ревкома, де відбувалася нарада військових командирів та чекістів, вийшов чоловічина, по селянськи одягнений. Взяла його на око.
„Чоловічина“ розмовився на базарі з косарським селянином, що привіз з іншими „развйорстку“. Сказав, що має діло у Мельниках та боїться через ліс іти, бо... має коло себе трохи грошей. Чи не можна як поза-ліс добратися. Селянин запропонував йому, щоб їхав з ним до Косар, а звідтіль можна полями обійти ліс і на мельничанські хутори вийти. Згодився. Оля з другим селянином поїхала услід за ним до Косар.
У Косарах „чоловічина“ залишився ночувати, зголосившись крадькома до воєнкома червоної частини, що вивантажившись з потяга — стояла в селі.
Нема сумніву, йде до нас у гості якийсь поважніший червоний розвідник. Петренко довго нараджувався з Чорнотою та Семеном Чучупакою. Послали побудити впливових селян з усіх кутиків села. Як зібралися в штабі, Петренко попросив уважно його слухати.
— Ми виступаєм попівночі до Холодного Яру. Ранком село має приняти вигляд наймирніший з усіх мирних. Щоб ніде ні кусничка зброї, ні шапки козацької — ні пісні. — Прийде до села один чоловічина. — Петренко описав за Олею його вигляд. — Не зачіпати його. Приняти ввічливо і... якнайбільш нарікати перед ним на „банду“ з ліса. Мовляв, жити не дають бандити, обдирають, примушують харчі їм давати, одяг, приходять уночі п’янствують, з жінками непорядки роблять. Як не давати чого, або противитися — б’ють, та ще й розстріляти і хату спалити погрожують. Усе село мовляв, вже проти бандитів, та боїмося зачіпати, бо хто ж оборонить?! Совітської власти щось не чути, щоб з бандою порядок зробила...
Може буде говорити, що прийшов до повстанців прилучитися — то відлякуйте, кажіть, що один отак прийшов з доброю волею, а його за шпигуна приняли і повісили у лісі. Кажіть — тікай чоловіче від біди, — ось Іван або Андрій до Грушківки їде — перевезе тебе через ліс. З ним бандити як зустрінуть — не зачеплять; скаже що до нього в якійсь справі приїжджав.
Ну, а як згодиться їхати через ліс — хтось наперед прибіжить попередити нас.
Як би частина червона у село прийшла — говорити усім те саме. Захочуть провідників у ліс взяти — розшукувати „бандитів“ — відмовляйтеся, мовляв, довідаються — мститися будуть.
Примушуватимуть іти — то можете піти ось ви, — показав Петренко кількох селян, — як будете водити — скажу вам пізніше. Та вважайте тоді, щоб свої не підстрелили.
Селяне розійшлися, крім можливих провідників. Порозмовлявши окремо з отаманом — розійшлися і ті.
Петренко послав зв’язки з інструкціями до інших холодноярських сіл.
У Мельниках був рух. Захоплені у потязі чека „панські речі“, станкові кулемети, за винятком чотирьох „кольтів“, міномети, частина бойових припасів, — поїхали возами під Мотрин манастир, щоб сховатися в підземних лябіринтах.
Кільканадцять возів з печеним хлібом, салом, смальцем у гарматних гільзах, крупою, пшоном, цукром, сіллю — поїхали у різні частини ліса.
До ранку все те мусіло бути закопане в гущавниках, у накритих деревом землею й листям ямах. То були наші бази на випадок „бльокади“.
Обоз і кулеметні тачанки — мали зникнути у селі та на хуторах, розібрані частинами по різних господарях: де колесо, де вісь, де дишель...
Година коло третьої, сімдесять верхівців і близько восьмисот піших — втягалися із хуторів у Холодний Яр. Тепер не був він холодніший від інших. Навпаки тепліший, бо високі схили захищали від листопадового вітру з морозом і крупами.
Розташувалися кілометрах у двох від краю, де один схил був більш приступний. До ранку ще далеко. Можна ще виспатися. Запалили великі вогнища; дерева вистарчить, а побачити вогні міг хтось хіба з неба. На всі боки від табору розійшлися, щоб стерегти його, десятки пар очей і вух.
Розстелюєм з Чорнотою мою кавказьку бурку, що „купив“ її у будьоновському обозі, кладем під голови сідла і накриваємся з головою його широченною буркою. За хвилину вже хропли. Та саме снилося щось приємне, як хтось підняв бурку і поліз під неї, розштовхуючи нас. Андрій підніс голову:
— Що там за д’явол лізе?
— Пустіть, хлопці, погрітися, бо я дуже змерзла. — Почувся у відповідь ніжний голосок. Пригадую собі, що Оля виступила з нами до ліса. Питаю її, де поділа шинелю, що її ми накинули на неї коло вогнища, поверх свитки.
— Віддала якомусь козакові, — змерз дуже бідолага... Ви ж його під бурку не пустилиб, а мене таки пустити, як попрошу гарненько...
Андрій відвернувся знову.
— Лягай там лягай — не базікай! Тільки лежи тихо, не крутися і не совай ногами — бо викину.
Намагався утримати свою сувору протижіночу позицію, та... як була в очах Андрія хоч одна жінка, що ненадурно існувала — то нею напевно була Оля. Ніхто може не цінив так, як він, відданість справі й відвагу цього козака у спідниці, особливо після того, як я оповів йому правду про зложені хрестом набої на грудях мертвого Чорного Ворона. Та то справа не до обговорювання під одною буркою... Тут — лежи тихо і не совай ногами...
Ранком, коло дев’ятої, вже був зв’язок із села: „чоловічина“ прийшов, зарекомендувався петлюрівцем, що утік з большевицького полону; хоче приєднатися до повстанців у Холодному Яру... Чув, що штаб їх у Мельниках...
Селяне, за „інструкцією“ наговорили небелиць та „відлякали“ його від „банди“. Згодився з Іваном з-під гори — поїхати через ліс до Грушківки. За годину десь — будуть їхати.
Зв’язок із захопленням оповідає подробиці розмови з „чоловічиною“:
— А — питає — багато є партизанів у лісі? — Та — кажемо — чоловік мать із двісті... Улітку було їх до ста бісів і ще трохи, та порозбігалися, як похололо.
І наші хлопці, що були у банді — позабігали десь хто зна куди — у світ за очі, — є про декого чутка, що до червоної армії добровольцем пішли. У селі й так життя б їм не було: з одного боку — власть могла переслідувати — з другого банда за „зраду“ обіцяла постріляти...
Тепер у банді самі зайди — хто зна звідкіля! Є і будьоновці, що з армії до ліса повтікали... От — кара — мовляв — господня на нас, тай тільки...
А він слухає так уважно, перепитує, а нарешті:
— Ну, то як так — нема мені що між ними робити. Я думав якась порядна частина повстанча, що за неньку Україну бореться... Буду — каже — до дому на Полтавщину добиватися... До Черкас потягом, а там за Дніпром — пішки піду...