Берем удвох з Чорнотою п’ятнадцять козаків, що найменш подібні були виглядом та одягом до місцевого населення і йдемо з ними до грушківської дороги. Кілька хлопців одягнули захоплені з будьоновського обозу рогаті шапки з червоними зірками.
За якийсь час, від Мотриного манастиря, показалася на дорозі підвода. То їхав Іван з-під гори з „чоловічиною“. Як наблизилися — виходимо з ліса на дорогу.
— Стій! Куди їдеш? — питаю Івана по московськи. Іван „злякався“.
— До Грушівки їду, сани хочу купити...
— А це хто з тобою?
— Та то... — тягнув Іван дріжачим голосом — то знайомий мій, разом на німецькому фронті були... Кумом навіть був, як Петруся мойого христили... Приїжджав на хрищеника подивитися...
„Кум“ сидів, як на шпильках, із усієї сили удаючи спокійного.
— А ви там — виступив Андрій вже по українськи — зібрали те, що ми вам приказали зібрати на сьогодні?
— Помилуйте, добродії, таж...
— Сам сволоч! Кажи, чи зібрали!..
— Та трохи зібрали... Алеж... таки, помилуйте!... Та звідкіляж його набрати?! Що два-три дні давай і давай!.. Ви б уже на другі села трохи накладали, бо ми б і раді, так видить Бог, — самі вже не маємо!
— Ну ти нас не вчи! А чи у вас є — чи нема — нам на то наплювать! На развйорстку напевно знайшлобися... Замісць — дякувати нам, що від комуністів вас рятуємо — то ще їсти у вас треба випрошувати?! Як вернешся, передай — щоб сьогодніж увечері три підводи у Холодному Яру були: хліб печений — половина білого, сало, масло, сир, самогон! Поняв?!
— Та поняв...
— Бо як прийдемо усім полком вночі до села — то дорожче вас обійдеться... А тут, що везеш із собою? Андрій перевернув солому на возі, потурбувавши „кума“ і витягнув з опалки торбину з хлібом і куском сала.
— Ну ти там у Грушківці борщу в когось нажерешся. — Передав торбину козакові. Один із „будьоновців“ помацав Іванові чоботи вивертаючи йому ноги.
— Діряві... Не міг нових одягнути, щоб можна було помінятися...
— Поганяй!..
Іван коневі батога і не оглядаючись поїхав. Зате „кум“ оглядався і приглядався, як ми різали кинжалом сало та хліб і ділилися ним...
Години за дві — Іван вертаючись з Грушківки — вступив до табору. „Кум“ у Грушківці, дав золоту п’ятку за підводу з добрими кіньми і погнався до Кам’янки. Грушківські хлопці хотіли було його притримати та відставити до нашого штабу, але Іван їх стримав, мовляв, Боже хорони зачіпати — цеж від самого Петлюри зв’язок до Холодного Яру приїжджав...
Пополудні прибігли тривожні вісти: два полки червоної піхоти з артилерією та камянський караульний батальон Чека і міліція вже у Грушківці; три полки піхоти, дві батареї, дві сотні кінноти та карательний загін Лопати — прийшли з боку Осоти до Мельників.
При штабі бачили ранішнього „гостя“ вже передягненого у військове. Разом з обох боків, було три і пів — чотире тисячі червоних. Петренко почувши це, усміхнувся:
— Хвала Богу — буде з ким у „цюцібабки“ по лісі погратися... Виступаєм з Холодного Яру кілометрів за чотире, в густий зруб за Мотриним манастирем. Робимо там розподіл. Бригада вже знову була курінем, Петренко — курінним, а я його осаулом. Отаманенко й Грицаєнко — пішли з Квашею за залізницю. На першій сотні був Василенко, на другій Семен Чучупака, на третій — Галайда. Левадний мав частину своїх кулеметників з чотирма „кольтами“ на руках і кількома ручними кулеметами. Сотні мали ручні кулемети окремо. Чорнота з кіннотою — як звичайно, лише без тачанок.
Розбиваємо всі сили, крім кінноти, на шість груп, що мали, як червоні підуть до ліса, розбрестися в різні боки й шарпати ворога, кожна по своїй ініціативі. Головне завдання: уникнути затяжного бою і водити червоних за ніс по лісі; аж поки їм обридне. Ворог ліса не знає, а для нас кожний яр і ярок, кожний шпиль — знайомі: там де ми за чверть години перескочимо — „товаріщі“ три години ярами будуть кружляти. Знаємо де їх дожидати поки виткнуться. Ну, а ще ж, як візьмуть у Мельниках провідників — то й вони допоможуть...
Увечері мали свіжі відомости. Червоні ночують виставивши міцну охорону від ліса і пильно стежать, щоб із села до ліса ніхто не вийшов. Готовляться ранком розпочати „облаву“ і очистити ліс від „банди“. У Мельниках зібрали селян на мітінг. Промовляли командир і воєнком червоної дивізії, закликаючи селян до підтримки совітської в ласти і боротьби з „бандами“. Селяни, за інструкцією Петренко, в один голос співали тієї самої: життя через бандитів не маємо, — вибавте нас від них, а ми будемо вдячні.
Воєнком запропонував їм зорганізувати комнезам, щоб боровся з місцевими кулаками та з бандитами і проводив політику комуністичної партії. У вас — мовляв ще роскулачення не переведено, як всюди. Треба забрати майно у багатіших і віддати його біднішим, що будуть савєтскую власть підтримувати.
Дядьки відповіли, що кулаків у Мельниках нема; як поділили поміщицьку землю між бідними — землі стало в усіх однаково. А як і має хто більше майна — то чесним трудом придбав його. Ніби не розуміючи, що воєнкомові залежить не на самому факті існування „комітету незаможних“, лише на розбитті села на два ворогуючі табори, мельничанські „політики“ запевняли, що до комнезаму все село з охотою піде, а тільки щож... Мовляв, виберемо сьогодні „комітет“, ви собі підете, а завтра прийдуть з ліса бандити і розвішають комітетників на грабках... От якби ви залишилися та й стояли у нашому селі — справа інша. Волілиб, мовляв, вас годувати, як бандитів, що самі до комори лізуть і тягнуть, що подобається.
Командир подякував за „запросини“ і пояснив, що довго стояти тут не можуть, бо треба виганяти білогвардійські банди Врангеля. Але пообіцяв, що завтра від банди в холодноярському лісі — і сліду не залишиться.
По зібранні трапився цікавий інцідент. Лопата із своїми карателями, почав арештовувати селян та бити їх, щоб признавалися, де зброя захована та хто із села в лісі. Запалили хату одного арештованого, що стояла осторонь села під лісом. Селяне, в тому числі і той, що оповідав нам, побігли з жалобою до командира дивізії. Командир наказав закликати до нього Лопату і при селянах запитав його на якій підставі б’є селян і хату запалив.
А Лопата — оповідає дядько — почервонів і: „Товариш командир! Як не розумієтеся на „бандитських штучках“ — то не мішайтеся. Ви слухаєте їх що вони проти банди?! Та тут усі села попід лісом — самі бандити! Як вистріляти усіх від старого до малого, а села спалити і з землею зрівняти — тоді тільки в Холодному Яру банди не буде“!
А командир, як тупне ногою, як крикне: „Самі ви сволочі тилові — бандити! Ми на фронтах б’ємося, а ви із чекістами — банди нам в запіллю плодите?! Селян грабуєте, розстрілюєте, хати їм палите?! Хіба дурний, при такій політиці, не візьме рушницю та не піде у ліс!.. Негайно звільнити арештованих і без мойого дозволу — ні кроку! Бо розстріляю під першим плотом як пса“!
Лопата загнівався і зібравши своїх „карателів“ — поїхав геть із Мельників.
Остання новинка була для нас дуже важливою, бо двісті лопатиних „карателів“ — були небезпечнішими від двох тисяч війська. Багато із тих колишніх „лісовиків“ знали також і холодноярські ліси, а головне — усі ті „емеритовані“ злодії і грабіжники, розумілися на партизанських сутичках у лісі.
Ночували ми шістьма групками, розкинутими недалеко одна від одної. На край ліса, Чорнота вислав кінні пікети, що стежили за селами. Олю відправили до Лубенець, щоб перейшлася убік Черкас — чи не надійдуть ще й звідтіль червоні частини.
Зі світанком табор розбудили гарматні стріли й вибухи гранат у різних частинах ліса. Гупало з вісім трьохцалівок. Від Грушківки кидали у ліс фугасні гранати, дві шестицалівки. Із-за Мельників, одна далекобійна гармата, посилала свої стрільна понад нами десь аж під Жаботин. Була то, звичайно, пуста витрата набоїв. Червові гарматники мусіли-б бути великими ворожбитами, щоби вгадати — на котрому із сотки квадратових кілометрів знаходиться противник. Численні яри, відкликалися кількакратною луною на кожний вибух, важко реготалися з безсилля ворога. Хлопців лише забавляв гуркіт „громів“ — „неначе перед Петром“, або коли граната, розірвавшись на чубку якогось видного шпиля — кидала в небо обламками дерев і землею. Дід Гармаш, із заложеними назад руками, стояв на прогалині й з міною „фахівця“ — прислухувався до стрілів і вибухів.