— Ну й йолупи царя небесного... Хіба можна отак порох псувати по „невидимій цілі“?!. — Та що ви, діду, таке говорите, — одізвався хтось із козаків, — „по невидимій цілі“... Хіба вони ліса не бачать, чи що?!...
— То ж то воно і є, що по лісі б’ють, а треба б тебе дурака по голові...
— Та що ви там, діду, розумієтеся на цьому?! — одізвався другий „авторітет“. — Тоді, як ви ще при гарматах служили — яка тоді „невидимая ціль“ могла бути?! Таж тоді гарматник дальше бачив, ніж гармата стріляла...
Дід ображено сплюнув:
— А то вже не тобі щенюкові судити — коли кращі гармати були — чи тоді, чи тепер...
Прибули кіннотники з дозорів і сповістили, що з Грушківки і Мельників червоні рушили лавами в ліс. Петренко передає наказ групам, розходитися кожній у свойому напрямку. Чорнота із кінною сотнею їде на Лубенські хутори „попасати“ коні. Для нашої кінноти, сьогодні у лісі роботи нема. Не буде й для червоної. Хіба дороги патрулювати.
Отаманів і мій кінь — теж пішли з кіннотою на хутір. Стає на чолі групи із півтораста козаків і йдем наукіс назустріч червоній лаві в напрямку Холодного Яру. З нами один „кольт“ і чотире ручні кулемети. Петренко взяв із собою діда Гармаша, бо ніхто не знав так добре, як дід, усіх стежок і „перелазів“ у холодноярському лісі. Десятками ж бо років бродив по них чи то за дровами або грибами, чи то за вовками і дикими кабанами, поки було їх досить.
Гармати стихли. Поміж деревами проскакують злякані зайці та серни, що втекли від широкої лави червоних „наганячів“.
Хлопці жартую, що як би був час — можнаб гарне полювання собі зафундувати. Сам граф Бобринський, як приїжджав — не мав стільки наганячів. Десь за грушківською дорогою розсипається горохом стрілянина. По кому стріляють — Аллах відає... Наших там в кожному разі немає. Може по свойому ж роз’їздові, що над’їхав із Грушківки, може по невинних нічого валах Мотриного манастиря...
Переходимо грабовий ліс. В молодому березнячку розвиваємося невеликими гурточками, що держали зв’язок між собою. „Воювати“ у гористому й яристому лісі широкою рідкою лавою — безнадійна справа. Таку лаву і згуртувати в разі потреби важко, і змінити з нею напрямок нелегко, тай прорвати її зосередившись — раз плюнути.
Десь між манастирем і Кресельцями загорілася палка стрілянина, вибухали ручні гранами. Пізнаєм характеристичні короткі черги ручного кулемета Левадного. Бо група Семена Чучупаки — зрізалася з лавою, що йшла із Мельників — центру села.
За якийсь час — одна частина стрілів доносилася більш різко, ніж друга. Між ними такав „Люїс“ Левадного. Ну звичайно, як і „обіцяв“ Семен: прорвався крізь лаву і пішов на шпиль. Тепер, пострілюючи зверху, підожде годину або й дві, поки червоні шпиль оточать. Тоді прорветься через яр на другий шпиль і вийде у тил лави, що йде з мельничанських хуторів у нашому напрямку. А Кононенко із своєю групою, вирушивши під перший шпиль з іншого боку, відтягне на себе бодай половину ворожої лави і заведе її одним крилом у багна на Косарці.
Петренко комбінує, щоб наша група впхалася у кут де мусять зіткнутися лави з Грушківки і хуторів. Можна буде звести червоних, щоб постріляли собі одні по других, а самим проскочити на Буду або Холодний Яр.
Минувши березняк, входимо в густий зруб, що спускався до розлогого яру. Зійшовши у яр ідемо корчами довго, аж почувся впереді свисток і приглушені крики.
Наближається червова лава... Причаївшись на землі поза корчами, дожидаємо її з наготовленою зброєю. Все ближче тріск кроків і московська лайка червоноармійців, що незавжди щасливо розминалися з корчами. Зліва над яром вже виднілася частина лави, що випередила тих, що йшли яром. Червоноармійці на горі рівнялися вже з нами; задивлені вперед — не зауважували нас. Нарешті, у кільканадцяти кроках перед нами, з’явилася між корчами перша сіра шапка із зіркою. Друга, третя...
Петренко дає сигнал: приклавшись до свойого німецького штуцера — валить стрілом червоноармійця, що в останній мент зауважив небезпеку і станув з роскритим із переляку ротом. Посилаєм мовчки у корчі півтораста куль і без крику біжимо вперед. Посипалися ворожі стріли розбігаючись з яру в оба боки, бо й ті, що були на горі у лісі, почали стріляти не знаючи ще по кому. При перших кроках упав один козак з простріленою головою. Червоноармійці з яру, відстрілюючись, утекали по схилах на гору. Зупиняючись на мить, хлопці беруть на мушку сірі постаті між корчами і біжать вперед. Залишаєм позад себе розірвану лаву і виходимо із яру в долину порослу вже старим лісом. Тут зауважуєм, що бракує нам ще одного і то кулеметника, що ніс на плечі „тіло“ кольта. Від кулемета залишився нам лише триніжок. Ніс його на плечі легко Бугай, що не пішов із своїми за залізницю, а залишився в Холодному Яру; взяв його у корчах від кулеметника, що пристав біжучи з важким залізним триногом. Сусіди бачили, як упав мертвим кулеметник з кольтом, та не було часу вертатися за кулеметом. Петренко бідкається над утратою. Задиханий дід Гармаш „фільозофує“, мовляв, добре хоч триніжок залишився — буде на чому куліш у відрі варити...
Позаднас стріли, свистки й крики. Ідемо скорим кроком, щоб через Грушківську дорогу, перейти у частину ліса ближчу до Мельничанських хуторів. Та... з-поміж дерев, витикається назустріч нам із триста чоловік скупченої резерви червоних. Привітані вогнем наших рушниць і ручних кулеметів, розбігаються в боки залягаючи в лаву. Покидаєм їх і біжимо в напрямку кінця прорваної нами лави. Резерва поспішає за нами. Побачивши, що дід Гармаш знову задихається, Петренко передає команду іти кроком. Червоні біжать стріляючи, з криком „Ура“. Кулі ляскають по деревах, залишаючи за собою білі плямки. Свиснувши у пальці, Петренко командує залягти і дати вогня. Резерва теж залягла і псує набої. Рушаєм дальше; рушає і резерва, та вже не біжить. Отаман турбується, щоб не напоротися на лаву із Грушківки. Тим часом назустріч нам, під укісним кутом, з’являється частина „знайомої“ лави, що завернула. Побачивши нас — залягає і сипле стрілами. Залягаєм і ми „валетом“, стріляючи в оба боки. Червоні кулі, понад нами, летять — свої до своїх. Колиж резерва відкрила вогонь із двох станкових кулеметів, це так стурбувало червоних з другого боку, що почали відсуватися назад. Збоку нас, стріляла, ще невидна друга частина лави.
Нема часу залежуватися... Підводимося і „наплювавши“ на резерву, з улюканням гонимо зірвану лаву. Як зникла з очей — міняєм легко напрямок. Резерва хоч і відстала, але йшла за нами, очевидно, з надією нагнати нас на іншу червону лаву. Переваливши через горб — сідаєм за ним відпочити. Впереді збоку, розлягається нова пачка гарячої стрілянини. То Галайда із своєю групою, зустрів лаву, що йшла з Грушківки. Гармаш, прислухавшись до стрілянини, підійшов до Петренка і витягнув, як звичайно, руки „по швах“:
— Пане отамане! Галайда веде тих сукіних синів Кривенковим яром... А потім заверне, певно, праворуч. Так ми своїх поведем отуди, а там за шпилем може й зведем їх, щоб червоні з большевиками собі повоювали...
Рушаєм „отуди“. Червоні, вийшовши на залишений нами горб — починають стріляти по нас, вже на другому схилі долини.
Дійшовши до підніжжя присадкуватого шпиля, окружуєм його і повернувши різко вправо спускаємся у порослий корчами яр. Час-до-часу пострілюєм, щоб дати знати про напрямок нашого руху і Галайді, і резерві, що втратила нас з ока в корчах. Пострілюючи, пішла за нами в яр. Галайда вже не стріляв, лише ворожі кулі, що зрідка посвистували над нами, надлітаючи з того боку — сповіщали нас, що пішов у цей самий яр з другого кінця.
Коли минули шпиль, дід Гармаш станув і показав отаманові на невеличкий ярок, що попід шпилем відходив від яру на гору, у зруб, що тягнувся до того самого яру, де ми проривалися. Петренко зупинив відділ і нетерпляче поглядав убік, звідкіль мала надійти група Галайди. Стріли резерви за нами — наближаються... Нарешті у яру почувся рух. Петренко прикладає до рота руки й каркає. З другого боку, приписово відкаркує ворона. Отаман каркає ще і в тому „к-а-а-р-р“ — летить до Галайди „наказ“ — поспішай!