Між корчами показуються задихані „галайдівці“; підбігає і сам сотник.
— Далеко залишилися „товаріщі“? — питає похапцем Петренко.
— Досить...
— Ну — рух!..
Втягаємся „гусаком“ у ярок і дном його — вибігаєм із яру. У корчах, вже на рівному, Галайда оповідає, що в Кривенковому яру, червоні навалилися на його групу згущеними відділами. Прорватися було годі, — мусів накивати п’ятами. В сутичці мав одного вбитого. Два легко ранені — не відстали. Третій, з перебитою ногою — не було ради — застрілився.
У залишеному нами яру — заклекотіла стрілянина. Червоні билися вже у корчах з большевиками...
Сідаєм відпочити і покурити. В різних частинах ліса лунала стрілянина. У Гадючому і Чорному ярах, йшла зовсім поважна „війна“... Там „цюцюбабилися“ групи Василенка та молодшого Деркача.
Хвилин за десять, у яру почулося з обох боків „Ура“ і... стрілянина стихла. „Вороги“ порозумілися. Розходимося знову в різні боки. Галайда йшов корчами до яру, де ми вперше зустрілися з червоною лавою, щоб звідтіль, як зустріне „товаріщів“ — прориватися в напрямку гори Веселої. Ми обходимо шпиль з другого боку і вийшовши назад у старий ліс — йдемо поза плечима наших „наганячів“ до перешуканого вже червоними Холодного Яру.
„Цюцю-бабка“ тягнулася, аж до вечера. Як стемніло — червоні позбиралися і вернулися в села, де чекав уже на них наказ — іти відразу до потягів. Сполучення із Знам’янкою було вже налагоджене.
Голодні та злючі — перешукали у Грушківці та Мельниках комори.
Кожний холодноярець мав із собою кусок хліба та сала, а „товаріщі“ сподівалися, видно, покінчити з „бандою“ ще до обіду...
Наївшись, пішли до залізниці. Повезли із собою кількадесять трупів та кількадесять возів з раненими.
Уночі збираємося всі в Холодному Яру і підраховуєм свої втрати. Маєм вісім убитих і клопіт із десятком неважко ранених. Втратили одного „Кольта“ і одного „Люїса“. Набули одного „Максіма“, два „Люїси“ та якийсь новомодний французький кулемет, що на пса здався нам. Французи ще на Чигиринщині не були — запасу набоїв не залишили.
Знову запалали в Холодному Яру великі вогнища. Дроворуби мали небагато роботи — за них попрацювали ранком большевицькі гармати, що валили у Холодний Яр, відшукавши, певно, його на мапі — особливо сердешно.
Кінна сотня захопила по дорозі відра, що були ранком присипані листям у корчах поблизу минулої ночівлі. Розпакували одну яму із запасам харчів. Ті, що ходили по них, оповідали, що сховок „сторожив“... незабраний труп червоноармійця. Гуртки варили куліш, ділячись коло вогнищ вражінням пережитого дня. По вечері, виставивши сторожу, поснули „сном праведників“.
Ранком кінна сотня об’їхала місця сутичок і налічила ще двадцять три трупи червових. Привела до Холодного Яру трьох червоноармійців, що відбившись, блукали цілу ніч по ярах, не знайшовши виходу з ліса. Два кацапчуки, по переслухані у штабі — побільшили число трупів. Третій, може п’ятнацятилітній хлопчина, у вишитій сорочці під стареньким французьким френчем і дірявою московською шинелею — цокотав зубами і плакав:
— Ой мамцю мої!.. А щож теперички зі мною буде?..
Знайшов його Чорнота у Червоному яру, де закостенілий сидів у корчах, не покидаючи скринки з кулеметною лентою. Підходжу до нього.
— Ти звідки?
— Спід Тернополє.
— А як же ти до червоних попав?
— А я пішов за Вкраїну воювати...
Холодноярці, що прислухалися — вибухнули гомеричним реготом.
Один із мельничан, переговоривши з Петренком, підійшов до „вояка“.
— Ну, мой, підеш москалів доганяти — за Україну з ними воювати — чи підеш до мене на хутір, за худобою ходити?
Хлопець, цокотячи зубами, радісно усміхнувся:
— То я той... Я д-дд-о худоби...
Нагодувавши „вояка“, холодноярець повів до жінки несподівано набутого „господаря“.
Удень ходили хлопці гуртками до села, — погрітися та „сьорбнути гарячого“. Нанесли рискалів і почали копати на одному із схилів простору землянку. Зимового табору в Холодному Яру, робити ми не збиралися, та землянка могла колись придатися. І так роботи не було. А що робітників було досить, то на ночівлю запросили штаб вже до готового підземного мешкання, що свобідно вміщало шістьдесять осіб. Тих, що не мали досить теплого одягу — пустив отаман ночувати у село.
Другого дня, гуртки фахівців шукали по цілому лісі відповідних місць на зимову „січ“. Треба, щоб і далеко від доріг, і щоб вода була близько, та й щоб землянки могли добре заховатися від непрошеного ока.
Місця знайшли, та клопоти про зимівлю довелося відкласти. Підвечір прибули зв’язки з Черкащини, з благанням дати допомогу. Червоні частини палять і руйнують села, що повставали з початком осени. Питаємо, деж ті тисячі повстанців, що на Черкаси ходили? Нема. Червоні так довго не зачіпали повстанців, аж по хатах розійшлися. Тоді взялися за шкіру кожного села зокрема.
Нових військових частин поблизу Холодного Яру нечутно. Лопаті чи кам’янському караульному баталіону, як би захотіли „погосподарити“ — Мельники самі раду дадуть. Навантажуєм шість станкових кулеметів та запас набоїв на верхових коней і увечері виступаєм лісовими доріжками, навпростець, через Білозірря, у Черкаський бір. Перед ранком проходимо поблизу Мошенського манастиря. Коло Вовчої гаті, у лісі, табори селян з дітьми і майном. Дехто їде возами за гать.
Світанком стаємо на краю ліса. Між деревами мукали корови, блеяли вівці. Під розпнятими під возами шатрами із ряден — плакали діти і жінки. Мужчини з рушницями в руках, ходили край ліса і з тривогою та сумом поглядали на широку луну і клуби густого диму, що здіймалися до неба на обрії. Горів Мліїв. Догаряли інші села.
Щось це мені нагадує... Горять села... Ховаються селяне у ліси, в укріплені манастирі... Навантажують присадкуваті скуласті верхівці на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців... Орда вийшла із степів жирувати в українських селах.
Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озброєних холодноярців, на наші кулемети на в’юках. Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їх район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці — москалі та китайці. З ними загін черкаської Чека — самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і „бандитів“, що брали участь в повстанні. Селяне спробували збройно боронитися. Та зорганізуватися разом — вже не було часу, а кожне село зокрема, червоні легко перемагали. Грабували й палили, розстрілювали, хто тільки навинувся під руку.
До Млієва прийшли увечері, цілу ніч, на зміну, шукали збіжжя, сала, одягу, а оце під ранок запалили.
Поки ми розмовляли, прибігли із села під самим лісом селяне з вісткою, що червоні вийшли з Млієва і йдуть у те село...
Розпитуєм черкасців про місцевість. Можна напасти на бриґаду по дорозі, не допустивши до села...
Прилучуєм до 2-ї та 3-ї сотні з півтораста місцевих повстанців і ведем відділ поза селом у балку. Василенко із 1-ю сотнею і рештою озброєних черкасців, пішов обходити лісом з другого боку. Чорнота із кіннотою, поїхав у село, назустріч ворогові.
Розрахунок простий: кіннота зустріне червоних вогнем і примусить їх розвинутися фронтом до села. Ми з укриття заатакуєм ворога з флангів.
Балка тягнулася рівнобіжно з дорогою, що по ній мали йти червоні. Дозори, що йшли горою понад край балки, спустилися нижче і замахали шапками, що колона вже йде по дорозі. Розвиваємся в лаву і підсуваємся наверх схилу, так, щоб лише не виткнутися на обрій. Залишаємо з Петренком коней в долині з кінними зв’язками і піднявшись нахильцем на гору, оглядаєм дорогу. Поперед колони їхав штаб. За ним із двадцять верхівців. За кіннотниками їхали фаетони, брички, вози, — певно чекісти. Піхота йшла чвірками, з співами. До дороги із балки було з кілометр.
Як колона вже рівнялася з нашою лавою, кіннотчики випередили штаб і знявши рушниці — риссю подалися до села. Під селом — перші почали стріляти, — видно зауважили у селі нашу кінноту. Затріскотіли із села рушниці та ручні кулемети. Впало два коні. Три верхівці злетіли з коней. Решта чвалом подалася до колони.