Із села вискочив Чорнота з кіннотниками. Зарубавши двох червоноармійців, що втративши коней, утекали пішки, пострілявши коротко по колоні, що заметушилася — кінна сотня вернулася до села.
Штаб і чекісти пропустили наперед піхоту, що стала розсипатися в лаву. Розсипалися добре, якраз крилом до наших рушниць і кулеметів. Петренко шепоче мені, що як підпустим близько — то перша сальва — наробить досить м’яса. Та від напів розвиненої вже лави відділилося п’ять кіннотників і чвалом понеслися до балки, ясно — охороняти крило лави. Нема ради. Підпускаєм їх аж побачили нас, валимо усіх п’ятерьох разом з кіньми і піднявшись із-за горбка — йдемо лавою до дороги. Червоні розгубилися і в безладі закрутилися на місці. Чекісти завернули свої брички та фаетони і погналися дорогою назад до Млієва. Провожаєм їх кулями. В одній бричці упав кінь, — чекісти покидають її і чіпляються на інші.
Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями — привів частину до порядку. Виставивши убік села заслону із сотні чоловік, решту розсипав вздовж дороги. Тоді зліз із коня й відіслав його. Відкрили вогонь з рушниць і кулеметів. У нас два впало. Довелося залягти у півтисячі кроків від ворожої лави. Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом — пішли в наступ. Та за плечима їх сипанула стрілами лава Василенка, що вибігла із лука ліса. Знову закрутилися на місці. Петренко ставши на коліно уважно прикладається до свойого маузерівського штуцера і бере на мушку командира ворожої частини, що бігав перед своєю лавою, заспокоюючи її. За третім стрілом, командир упав навзнак. Із села вискочила рідкою лавою наша кіннота і з шаблями пішла на заслону, що не відступаючи гарячково стріляла.
Розсипана по дорозі лава зривається і збиваючись до купи, починає панічно утекати полями в напрямку Млієва, уникаючи обходу нашими лавами. Зривається до втечі і заслона від села, та вже пізно. Доганяли вже шаблі кінноти, а дорогу до втечі перетинала вже частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираєм у полон.
Пробуєм переслідувати червову бриґаду, що утікши з-під перехресного обстрілу, так-сяк упорядкувалася і відходила дальше. Та кінноти було замало, а власні ноги червоноармійці мали такі самі, ще кращі — бо їх страх підганяв. Утекли полями обминувши Млієв. Коштувала їх виправа на село під лісом досить солоно, бо крім сотки заслони, що влипла вся, на полях було ще із тридцять трупів. Командир, що його Петренко щасливо поцілив у саме ухо, мав документи на латишське прізвище. Полонені — майже усі — китайці. Переважаюча більшість вбитих і полонених, одягнена у селянські кожухи.
Нас цей бій коштував п’ять холодоноярців, із того два кіннотники, та сім місцевих повстанців, що п’яні від диму палаючих осель — перлися на ворожі кулі, забуваючи про небезпеку. Захопили ми чотире „Максіми“ без замків і один справний „Люїс“. До одного „Максіма“, замок пізніше знайшовся у кишені вбитого на полі кулеметника. Подарували здобуті кулемети і рушниці черкасцям.
Відсилаєм піші сотні з полоненими до села під лісом, а самі з кінною сотнею їдемо до Млієва. По дорозі Чорнота жаліється Петренкові, що був би червоних кіннотників впустив до села і переловив, як курей, та... козакові, що як раз у критичний момент, коли розвідка в’їжджала у село, пристроївся за клунею віддати данину природі — вирвався з рук кінь і побіг на вулицю. Козак, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій штани — побіг за ним ловити. Червоні побачили і почали стріляти.
Винуватий, що їде за нами у другій трійці, один з найвідважніших кіннотників, виправдується, що не він винен, а чортове квасне молоко, якого, по дорозі на лісничівці, видудлив цілий гладущик.
Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз з охороною. Чекісти, що утекали бричками від бою, наробили паніки і все утекло за ними. Нема у селі нікого.
Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догаряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей. „Умиротворювали“, червоні „спасителі“ України завзято. Коло церкви, що димилася, труп священика, роздягнений наголо. З довгого волосся і бороди — повиривані пасми. Живіт розрізаний навхрест. Коло священика дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді, зібралося до церкви з десяток селян, що не вспіли втекти до ліса, але переховалися де хто зміг. Пообпалювана одіж, позакурювані обличчя: по втечі червоних — рятували з палаючих осель, що могли. Якась баба, плачучи, здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.
— Тож ще не всі... Панночку — панотця дочку — забрали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі роскидані мішки із збіжжям, мукою, різним селянським майном. Коло плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина „воєнної здобичі“, покинута червоним обозом, щоб лекше було втекати.
У дверцях школи зустрічаєм піджилого селянина, що виносив на руках труп молодої дівчини. Поклавши на землю доньку — вертається з нами до будинку. В просторій клясі, на застеленій соломою і ряднами підлозі — шістнадцять роздягнених і напіводягнених молодих дівчат та підлітків. Товаріщі „потішалися“ ними, видно теж „на зміну“, а потім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцятий труп — понуро витирає кулаком сльози.
— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити...
З важкою душею вертаємся під ліс. Василенко, що лишався за Петренка — утішився.
— Хвала Богу, що приїхали... Не можу ради дати із селянами. Гвалтують, щоб віддати їм полонених китайців. Кажу — і так їх не мене, що належиться — так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть...
Петренко махнув рукою.
— Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай. Хай заберуть до ліса і там позакопують.
Пов’язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками...
Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підем — знову прийдуть червоні.
Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі та її аґентам — покинули села і пішли у ліси в землянки. Щоб села стали „мирними“ і відхрещувалися від „бандитизму“.
Не вміли боротися організовано, всі села враз до кінця, а лише тоді, як „припікає“, краще тепер давати „развйорстку“ та добре зброю ховати... Весною придасться.
Селяни з ліса вернулися на згарища сіл. Залишаємося ночувати. Робимо дальшу розвідку — про червоних близько не чутно. Другого дня так само. Наполохана вчора бриґада „внутрішньої служби“ об’єдналася з своїм обозом і переночувавши у кільканадцяти кілометрах — пішла десь геть.
Попівночі, виступаєм в дорогу до Холодного Яру.
У Мельниках було спокійно. В наступні дні ночуємо частинно у селі та хуторах, частинно у лісі, щоб хлопці до „холодочку“ призвичаювалися.
Мороз ночами кріпшав. Перепадав сніжок, хоч і не залежувався ще. У трьох різних частинах ліса, кипіла робота над будовою зимових „хат“. Ще до того, як сотні довідалися, де мають копати землянки, Петренко розпустив усіх хто мав змогу зимувати у власній хаті. В першу чергу тих хлопців із дальших сіл, що про них не знали де вони і що могли вернутися до хати, без шкоди для себе й родини. Залишилися „бурлаки“ та місцеві „заприсяжені“ лісовики, що для них ліс став уже хатою. Залишалося чотириста п’ятьдесять піших і сорок кращих кіннотчиків на кращих конях. Ті, що залишалися — знали лісовий звичай: переступивши поріг зимової землянки — не можеш до весни, з власної волі залишити її і піти додому. На печі знайдуть тебе товариші з ліса і всадять в чоло кулю, лише за те, що знаєш місце де зимують лісовики, і волею чи неволею — можеш зрадити його ворогові. Так само знало лісовий „звичай“ і населення довколишних сіл, від старого до малого: знати місце де знаходяться землянки, приходити туди — може лише той, кому отаман доручить. Зимуєш у хаті, хоч би ти був і активний повстанець — не лізь зимою в гущавину ліса, щоб нехотячи не побачити диму з зимової оселі лісовиків. Побачиш, зауважить це варта, а не зауважити не може, — за кілька хвилин — останній раз глянеш на ліс і небо. Уб’ють тебе, жаліючи, товариші-лісовики, бо так велить неписаний закон боротьби, суворий голос батька-ліса, що бере під свою опіку життя тих, що для них не існує вже хата і родинний стіл. Не скажеш, що не знав „звичаю“, бо у холодноярських селах знає його кожній, як знає, що в неділю треба йти до церкви, а не у ліс по дрова. Рубати дерево для господарчих потреб, можна було лише на визначених для того ділянках ліса, недалеко, але і не близько села. Край ліса від села, перші дерева — мали почесний обов’язок — першими ховати від ока ворога селян, як виникне потреба утекти із села. За дерево, зрубане де будь, аби ближче хати — ще покійний отаман Чучупака, визначив кару: двадцять п’ять шомполів на голе тіло. І не було випадку, щоб хтось заборону порушив.