Було викопано три запасові землянки. Одна під Грушківкою, друга під Лубенцями, третя в Холодному Яру під Мельничанськими хуторами. Туди мали приносити із сіл харчеві запаси, до них мали вести зв’язків, що прийшлиб звідкись. Повідомити табор — то був обов’язок визначених людей, що під страхом смерти не мали права сказати нікому де таборують лісовики, як рівнож і залишитися у селі, не прийти до табору, колиб у село прийшла ворожа частина.
При потребі — маєм у селах і хуторах резерву людей, що із зброєю прилучаться до куреня. Маючи нас у лісі, села матимуть на кого звалювати із себе „гріхи“ перед ворогом. Звичайно, що не перед місцевими чекістами і карателями; ті будуть „господарити“ хіба тоді, як не буде живого лісовика у лісі, як не буде вже боєвиків — холодиоярців, з прихованою зброєю, у селах і хуторах.
Третя сотня копала собі землянки в гущавині у прилягаючій до Грушківки частині ліса. Друга, в гущавині на схилі одного із дальших заворотів Холодного яру. Перша і кінна, що при них був і штаб куреня — в нетрях просторого і густого зрубу, кілометрах у двох від валів Мотриного манастиря у глиб ліса. До найближчої хати звідтіля було кілометрів із шість. До доріг теж було далеко.
Побудовою нашої оселі кермував сам Петренко, що дві зими вже перезимував у лісах.
На визначеній ним чотирикутній площі, хлопці прорубували кругом корчів пласт замерзлої землі, підкопували його разом з корчем і відносили набік. Коли площа була очищена від корчів, копалася глибока яма і прохід у неї із східцями. На дні ями залишалася попід стіну земляна лежанка для спання. Долівка, лежанка і стіни обкладалися щільно молодими березами. Із принесених з манастиря цеглин, вимуровувалося піч із залізною плитою. Плити довелося „позичити“ з манастирських кухонь, бо й так черниць було вже небагато — усіх не потребували. Із манастирських же будівель принесли двері, що їх наші вже сталярі переробляли на менші, та шкла на „вікна“. Як землянка вдолині була вже готова, по викопаному заглибленні накладали стелю з грубих беріз. Потім засипали землею, а зверхи — складали на своє місце вирізані корчі. Скріплюються, розморожені теплою водою, „шви“, насипається на своє місце пожовкле листя і... лише діра проходу каже, що під землею є „хата“. Тай коло входу, стояли по боках корчі, пристроєні з землею на дошках, щоб відходячи — можна було наглухо „замкнути хату“. Пропущений у корч комін робився з таким приладдям наверху, щоб і видно його збоку не було, і дим щоб стелився по корчах, не підносячись. Одна шиба замісць вікна, вставлялася у двері й брала світло з діри виходу.
Землянок в нашому таборі було викопано чотири для людей, на півсотки мешканців кожня, і одна довга, з трьома виходами, що могла змістити півсотні коней. Усі землянки були сполучені між собою підземним ходом. Виходи із землянок зроблені так, щоб виставивши на них кулемети, можна було стріляти у корчі „на всі чотири сторони світа“.
Штаб куреня, тобто отаман Петренко і осаул — в моїй особі — замешкав у землянці кінної сотні, що сусідувала і була сполучена ходом із підземною стайнею.
Двісті пар міцних рук, працюючи „як для себе“ від ранку до ночі, а часом і вночі — побудували підземну „січ“ за вісім днів. Підчас будови, далеко по лісі розставлені сторожі, стежили, щоб не наблизився хтось небажаний.
Дев’ятого дня, власне вечора, прибули із катакомб під манастирем, із села та хуторів „панські речі“, посуда, запас харчів та вівса і сіна для коней. Заклекотав куліш у відрах, зашкварчало сало на сковородах...
При світлі каганців із лою, наша землянка не виглядала на таку вже й бідну „хату“. Лежанка, поверх солом’яної мати, була застелена перськими килимами, що з великопанських домів, через Чека, досталися до холодноярського ліса. Найкращі „гобелени“ висіли на стіні понад лежанкою та на стелі, щоб земля крізь берези не сипалася.
Чорнота запевняв, що коштували вони грубі тисячі, а дійсно роскішний „східняк“, з гербом князя Воронцова-Дашкова на ріжку, що висів у „штабовому куті“ — навіть десятки тисяч золотих рублів. Та висока вартість не урятувала килими від грубих деревляних кілків, що крізь них забивалися між дерева стіни...
Зброю, набійниці, гранати — треба було на чомусь розвісити. Зрештою, нас ті „панські цяцьки“ коштували тільки одного забитого, а що вони будуть коштувати перезимувавши між вогкою землею, а димом та паром — не треба фахівця, щоб відгадав.
Під стіною, поруч печі, стояв доброї марки патефон.
На поличці стояв годинник у мистецькій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно видзеленькував чверти, пів і цілі години. Коло нього дід Гармаш розложив срібну та порцелянову посуду і перетераючи її рукавом — „відгрожувався“ козакам: — Ось тільки, який сучий син хай мені рушить! — Три зуби виб’ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливяні горнятка на чай, — на твоє мужицьке рило — вистарчить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осаула, пана сотника, ну і... для пана бомбардір-наводчика в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю так зате мені дев’ять десять шість років — вас щенюків треба півдесятка скласти!.. А во вторих — як би не я — так ні один сучий син не взяв би був ні „столових пріборов“, ні панської музики...
Дід у землянці одержав високий титул: „генерального куховара і управителя панською музикою“. Що до патефона — сам отаман мусів питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.
Як розпускав Петренко частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вговорювати старого — то ще й розкричався.
— Не піду і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас сучиних синів наробився — робіть самі! А я у лісі паном собі поживу!..
В нашій підземній родині — був дід дорогим і вартісним членом. Півділа, що добре куліш варив, але без нього — не булоб нам так весело. Дід, часом, так умів „догодити“, що хлопці доставали корчів у животі від сміху.
Життя у землянках бігло нормально. Їсти було що. Селяне не забували та й дичини було досить. Кіннотчики носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом проводили або проїжджали коней, щоб не застоялися. Із нашого табору ходили гуртками в гості у землянки другої та третьої сотні; ходили вечорами у села і хутори.
Приходили зв’язки від другого та третього куреня. На розмову з ними ходили у землянку в Холодному Яру. Мамай, поки ще Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена — знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців вниз по Дніпру, певно на Врангеля.
Кваша, щоб „гендель йшов“ посадив у „гніздо“ і підпалив потяг з обозом і походними кухнями.
Хмарі удалося краще, бо „обробив“ потяг з панцерними автами і викинув з рейок один із двох бронепотягів, що постійно вартували тепер на лінії між Знам’янкою і Кам’янкою.
Три автопанцерники, Чорноліський полк зняв з потяга і завіз кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею „гаражі“, а зверху корчі посадили...
Оля, що жила на хуторі, ходила в далеку розвідку. Принесла невеселу вістку, що червоні вже зліквідували „петлюрівський“ фронт. Наше військо відступило за Збруч і яка його дальша доля — невідомо. Радимося, щоб послати під весну зв’язка за Збруч, довідатися чим віє, а чим може повіяти із Заходу.