Під Кримом ідуть завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями, хоч по Херсонщині проходять зрідка частини походним порядком.
В наш район червоні не показувалися. Загін Лопати „господарив“ із чекістами у селах потойбік Кам’янки.
Одного дня прийшов зв’язковий із Мельників. Сказав, що до одного із кіннотчиків прийшла сестра — каже, що мусить з ним бачитися. Завів її ще з одною дівчиною мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, що прийшла до нього сестра звали хлопці — Петрусь „Жінка журиться“. Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома у селі жити не міг, бо розшукувала його Чека, а у селі вже закріпилася „савєтская власть“. Не було року, як одружився. Під настрій, любив оповідати товаришам, як жінку дуже кохає, та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його „жінка журиться“.
Забороняти Петрові, що болів за вісткою з дому побачення із сестрою — не можна. А що сестру могла підіслати Чека — берем із Чорнотою кілька хлопців і йдем з Петром у Холодний Яр.
В землянці палилося. Як увійшли — сестра з плачем кинулася до Петра.
— Ну чого? — заспокоював він її. — Що там вдома? — запитав із дріжжю в голосі.
— Ой Петре! — Боюся тобі казати...
Петро зблід.
— Що? Христю може забрали? Кажи! Може розстріляли?
— Ні. Зарізав Лопата...
Петро безсило сів на лежанку. Сидів кілька хвилин без руху. Потім пригорнув сестру.
— Розкажи мені, як було... Все... Не бійся — все одно мені вже...
Дівчина витерла сльози.
— Третього дня — увігнався з „атрядом“ у село і просто до нашої хати. Мама в село пішли якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. — „Де — кричать до Христі — твій бандит?!“ Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона і плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: „Брешеш! Він вночі приходить до тебе! Кажи де переховується — бо зараз тобі смерть!“
А Христя в одно — „не знаю і не знаю“. Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала... Лопата приглянувся і як заверещить: — „А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці!“ Кинули бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину...
— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.
— Хлопчик...
— Ну — ну, оповідай...
— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили...
— Ну — ну, а Христя, що Христя?
— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго... А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося... Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті... Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: „Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли... Богу за всіх буду на тамтому світі молитися...“
Петро із задерев’янілим обличчям, з вп’ятим в одну точку поглядом, слухав дальше, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того... Попращався, подякував; вертаємося до табору.
Від побачення з сестрою, Петро замовк. Його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці, чи без думок, чи з якоюсь одною важкою думкою; підвечір брав карабінку і йшов сам перейтися лісом. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра, Петро не вернеться з проходу: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу — кулею з власної карабінки. У землянці ніхто вже не жартував з нього, навпаки, всі товариші співчували і як уміли — висловлювали те співчуття. Дід годив Петрові, як хворій дитині, та Петра їжа не бралася. Від одержання сумної вістки почавши — не бачив я в очах Петра ні одної сльози. Видно сльози були б замалим виразом його великого горя.
Минув день і другий. Третього ранку сталася маленька подія. Ще звечора поїхали на Мельничанські хутори — бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, що ім’я і прізвище заступала йому кличка: „Дайош!“ Заліз хлопцеві у голову той будьоновський „бойовий клич“ і замість „дай“ — казав: „Діду! Дайош ще куліша!“, „Дайош по дрова!“, „Дайош коні поїти!“ Ну і прозвали „Дайош“. Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного — ні кроку. Відпросилися „коні провітрити“. Чорнота, знаючи, що „Дайош“ мав ніжні почування до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться — то провітрить обох нагайкою. Вночі не вернулися. Раненько прибіг задиханий козак другої сотні з повідомленням, що на мельничанських хуторах стрілянина. Друга сотня побігла вже на край ліса.
Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час, вартовий з краю зруба, повідомив, що лісом біжить до табору якийсь роздягнений чоловік. За кілька хвилин стояв вже перед нами „Дайош“ — босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синяках. Одне око підбите. По обличчі бігли густі сльози.
— Кінь і зброя де? Соловій де? — гримнув на нього Чорнота.
— Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили...
„Дайош“ ревно заплакав згадуючи Ваню. Андрій нахмурився.
— Дайош дергу і дві нагайки! — крикнув до козаків.
Дергу розстелили на мерзлій землі.
— Скидай штани і лягай!
Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки на приказ Чорноти стали по боках.
— Двадцять за коня, десять за карабінку, п’ять за шаблю! Стрівай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом — ще десять!
Нагайки свиснули в повітрі. Дайош підскакував, але мовчав. Як скінчили, важко встав і одягнувся. — Одну передали... Та то нічого. Як заживуть ці — попрошу у сотника ще з півсотні нагайок, бо то через мене Баня загинув...
Андрій сказав винести для „Дайош“ кожуха і валянки.
— Ну — оповідай, як було.
— Ну... Приїхали ми на хутір, а чортова баба слив’янки наварила, почастувала нас первачком... Перебрали ми слив’янки, ноги ковзаються, на мороз не хочеться, — уговорив я Баню, щоб лягти спати, а кума опівночі збудить... Не роздягалися навіть зовсім — у штанях лягли... Ну а прокинулися світанком, як „карателі“ нагайками по пиках нас уже мастили... Дивлюсь — уже моя шабля на одному, карабінка на другому... Вивели босих на подвір’я... Коло нас чоловік із тридцять... Один каже: — „За хлів та постріляти“, — а другий, — „Ні. До товариша Лопати — на допит. Зараз довідаємося де банда зимує...“ Ого! — думаю, — діло — січка!.. Лопата вже уміє „допитати“... А тут Баня мене ліктем штурк, а сам одною рукою одному кулака в зуби, другою — другому, передньому копняка і через пліт на город. Ну, а я своїм, хто ближче був — куди чим попало і — через другий. За хату і „дайош“ до ліса. Щастя, що плоти по городах — конем не поженеться. Пішки бігли — так мені босому в сорочці лекше... Стріляли — то вже скільки хотіли, не одна під ногами дзенькнула, то Бог виніс. А Баня загинув. Там укритися йому було нізащо...
„Дайош“ знову зайшовся плачем. Чорнота нагнав його до землянки „відпочивати“. Коні вже були осідлані. Сідаєм і виїхавши на просіку — пускаєм коней риссю до хуторів. По просіці, назустріч нам, шкутильгав Соловій в штанях і сорочці, розцяцькований, як і „Дайош“.
Андрій стримав сотню.
— Де кінь і зброя?
— Карателі забрали. І „Дайош“ загинув.
Соловій тихо пустив сльози.
— Ти що ранений? — Глянув Андрій на окровавлену босу ногу.
— Ранений. У м’яке. Проскочила коло того самого місця, у яке під капітанським лісом був ранений. Я то вже у лісі зашкутильгав жили стало стягати — а до того біг, як належиться... Дурниця — за тиждень заживе, а от „Дайош“...
— Не плач, не взяв чорт твойого „Дайош“... Скачи дальше, до землянки — там за тобою побратим плаче. А як рана підгоїться одержиш свої нагайки за коня та за зброю. Утішений Соловій пошкутильгав в підстрибку до табору.