На хуторах не було вже й сліду „карателів“. Ускочили світанком з піль, запалили три хати — згоріла і вдовиччина — і поки вхопилися мельничане за рушниці — утекли в напрямку кам’янської дороги.
У землянці застаєм вже „шпиталь“. Соловій лежав навзнак, підв’язавши забандажовану ногу шнуром до стелі. Казав, що так лекше — жили не тягне. „Дайош“ лежав догори „штанями“ і уткнувши обличчя в зложену свитку — постогнував. Дід, що ходив коло них обох, потішав його, що, мовляв, то нічого, навіть здорово, бо як прочухати нагайкою „штани“ — то кров скоріше кружляє і розум із „штанів“ до голови переносить. Сам „Дайош“ потішався на голос іншим: як би, мовляв, не дістав був у „штани“ — то тепер не міг би із спокійним сумлінням лежати поруч раненого побратима. Боліло б серце, що то з його вини Баня терпить... А так болять „штани“ і, так би мовити, зрівноважують рахунок...
Увечері прийшов до нас із свойого табору Галайда і оповів, що його хлопці ходили до Грушківки і там довідалися, що загін Лопати в селі Юрчисі, за залізницею. Карателі по двох тижнях „праці“ — стали на відпочинок. Будуть у Юрчисі певно не один день, бож у Лопати там любка — вдова, що у неї любить „гульнути“ собі кілька днів по кровавих гульках у селах.
До оповідання Галайди уважно прислухувався Петро. По відході гостей, виходжу із землянки, подихати вільним повітрям. За хвилину вийшов за мною Петро.
— Пане осаул! Попросіть отамана, щоб пустив мене на пару днів додому...
Голос Петрові здрігався. Не питаю його — чого хоче йти додому, — бо знаю, що скаже неправду. Не піде додому, — піде до Лопати порахуватися за дружину і сина.
— Добре, Петре! Скажу отаманові... Важко щоб згодився — чому — сам знаєш...
— Попросіть... Вас скоріше послухає... А щодо того — то може бути спокійним. Попадуся в руки — загину, хоч би там що — слова з мене не витиснуть... Я б сьогодні ще пішов...
Між корчами почулася розмова Петренка і Чорноти, що верталися до землянок відпровадивши Галайду. Петро іде до підземної стайні поглянути на коней, а я чекаю отамана і Андрія. Як підійшли, передаю їм прохання Петра. Отаман незадоволено нахмурився. Андрій по хвилині задуми — махнув рукою.
— Нема що — хай іде. Не пустимо — втече, або застрілиться... Засильно пече хлопця... Що додому — звичайно бреше; піде Лопату вб’є і сам загине. В руки живим не дасться... Треба пустити, отамане...
— Поклич його.
Підходжу до діри проходу у стайню і викликаю Петра. Став перед отаманом очікуючи „присуду“.
— Хочеш іти?
— Хочу.
— Іди. Та пам’ятай, що як би що — маєш пустити собі кулю. Боже борони — попадешся таки в руки — щоб із тебе жили тягнули — не смієш сказати де зимуєм.
— Не скажу... Отаман, а за ним і ми стиснули Петрові руку.
— Щасть Боже!..
Було добре, що напередодні мороз пустив; під ногами було м’яко, ночі були темні. Андрій ворожив, що на завтра розпустить зовсім. Якщо пару днів так утримається — Петрові буде на руку.
За кілька хвилин Петро одягнений у звичайну селянську одіж, з револьвером, кинджалом і двома бомбами під свиткою, з хлібом і салом в торбинці — пішов лісом у напрямку Грушківки.
Другого вечора мали відомість, що Лопата з карателями забавляється дальше в Юрчисі. Третього дня була неділя.
Про Петра ні слуху, ні духу. Петренко вже непокоївся і жалкував, що пустив.
Коло полудня, вартовий з боку жаботинської дороги, прибіг до землянки з повідомленням, що корчами, з яру, де були кринички — іде якийсь чоловік. Іде кінським слідом прямо до землянок. Воду коням звичайно приносили, та іноді водили їх до криничок. Підковані на гостро копита, залишали слід. Одним із таких слідів ішов до нас невідомий гість. Вартові стояли по двоє. Отож один прибіг повідомити, а другий стежить за тим, що йде. Схопивши зброю вибігаєм із землянки, та на східцях проходу стримуємося. В корчах за стайнею чувся вже хід. Виставивши обережно голови з проходу, вглядаємося з Петренком між корчі. З-поміж корчів виткнувся незнайомий селянин і нахилившись над проходом у стайню — з цікавістю приглядався. Почувши форкання коней, відскочив і прожогом зник у корчах. Вискакуєм на поверхню: „стій“!
— Кров із носа — треба доганяти! — Хвилюється Петренко. Біжимо. Та в корчах тримав уже незнайомого другий вартовий, уставивши йому дуло рушниці між очі. Петренко хвилину приглядається.
— Ти звідкіля?
— Я з Жаботина... Та ось Семен мене знає... — зрадів незнайомий, побачивши між козаками, що бігли, жаботинця.
— Хто тебе послав?
— Ніхто, єй-богу ніхто! Я на Мельничанські хутори іду... При неділі — сестру відвідати... Сестра там у мене замужем...
— Чому не йшов дорогою?
— Ну, бо... пішов собі лісом, навпростець... Дорогу скоротити...
— Чогож ти слідом кінським ішов і убік звернув?
— Та от нечистий поплутав — зацікавило — звідкіля тут кінь узявся!?..
— Ну, а тікав чого, як побачив звідкіля узявся?
— Ну, бо... — злякано затявся дядько.
— Бо знаєш звичай... — сумно усміхнувся отаман і звів курок револьвера.
Незнайомий зблід і впав на коліна.
— Помилуйте! Щоб я дітей своїх не побачив — не покажу нікому! Словом ніколи не згадаю, що...
Куля зробила на чолі червону плямку. Отаман сховав револьвера і кивнув козакам на труп.
— Закопайте у яру під корч. Ходім Юрко.
Глянувши з жалем на мертвого незнайомого, іду за отаманом. Може був він звідуном ворога, а може й справді звичайна людська цікавість привела його на край життьової стежки. Чи не однаково? Ліс — не місто з трамваями і театрами... Його закони тверді, як і ті, що велять деревам рости вгору, а на зиму скидати листя. На вазі лежали: доля однієї родини і доля сотень родин.
Наступного світанку, вартовий з боку Грушківки повідомив, що лісом іде Петро, несе щось на плечах. Цілою землянкою біжимо назустріч. Петро стояв край корчів коло другого вартового і, важко відсапуючи, витирав рясний піт з обличчя. Поруч лежав лицем до землі якийсь кремезний чоловічина, в одній білизні, зв’язаний. Побачивши нас, Петро по дитячому радісно усміхнувся і нахилившись, перекинув зв’язаного горілиць.
В усіх вирвався крик захоплення:
— Лопата!..
Знав дехто із нас добре те брутально-гарне широке обличчя з русявими вусами, бо ж коли ми були у Кам’янці за міліціонерів — не раз доводилося стикатися і розмовляти з грізним начальником карательного загону. Пізнав Лопата і нас з Чорнотою. Апатичний погляд його запалених очей став ще більш безнадійним. Андрій „привітався“ та Лопата мовчав, стиснувши уста, меланхолійно дивлячись у небо.
Обступаєм Петра, розпитуючи подробиці. Петро оповідає:
— Як пан сотник, тоді увечері, сказав, що карателі у Юрчисі, так мені аж під серцем залоскотало. Я ж Юрчиху і ту вдовичку Лопатину — добре знаю...
Тієї ще ночі був я у Юрчисі. Побродив по городах, під вдовину хату заглянув, думав підловлю Лопату десь надворі. Не було нагоди. Підранок пішов до ліса, переднював, — увечері знову до села. Цілу ніч патрулював — не мав щастя... У Лопати гості з Кам’янки були, ночували, коло хати вартові цілу ніч крутилися. Ще переднював у лісі, вже й харчі скінчилися.
У неділю, щось веселіше виглядало: карателі видно самогону досить замовили — цілий вечір у селі співи, гульки...
Перекрадаюся з города на город, то за стіжок, то за клуню, на дворі темно, під ногами м’яко — не гуркотить... Пси на вулиці за п’яними карателями гавкають...
Коло півночи стихло. Підкрався з города під вікно вдовички — чую співає сама з Лопатою — та веселі обоє, язики заплітаються... Думаю собі — потягнуть ще самогону — добре спатимуть. Піду гляну, що довкола. На вулиці за ворітьми — варта з кулеметом, — теж поспівує. На подвір’ї нікого. Пса нема. Вернувся під те саме вікно. Заслонене, та вверху щілина. Вилажу на сливку, аж серце зраділо, як побачив „приятеля“...
Сидить за столом, обнявши вдовичку, а вона вже хилиться — перебрала самогону. Лопата ще пару чарок вихилив і лягають спати. Зачекав я годинку — починаю коло хати ворожити — як до середини достатися.