— Підем, Андрію, обійдемо валом кругом манастиря.
— Що, так вже на свою приморожену ногу надієшся? — Це ж п’ять кілометрів ходу. Підем в цей бік, понад ярами. Подобається мені тут... дика краса!..
З зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним йшов рів, що змілів вже від часу.
Трохи дальше вал круто звернув у ліс, роблячи підкову, в середині якої були сліди ще якихсь земляних споруд.
— Це щось на зразок форту, — пояснив Андрій, — отам видно гармати стояли, отам сліди великих печей з котлами, в яких гріли смолу і окріп «гостям голови мити» підчас штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати...
Вийшли на чоло форту. Тут вал вже йшов понад глибоким яром. Місцевість дальше робить химерні хвилі і оточує манастир глибокими прірвами. Між головним валом і манастирем був ще один вал і де-не-де було видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір’я. Дальше вал робить крутий поворот на право, а по яру між цими двома виступами валів виходить на гору дорога, яку я бачив, коли під’їжджав до манастиря. В куті під валами стара, вже не вживана тепер криниця.
Чорнота звертає на неї мою увагу.
— Її зовуть хто козацькою, хто гайдамацькою. Від неї залежала доля манастиря в випадку облоги. На горі води нема: є тільки в ярах. Насипати вал через яр, так щоб вона залишилася по цей бік — неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе і з обох боків обстрілюють підхід до неї ЗЗОВНІ. А з манастиря був до неї підземний хідник. Попід усім валом теж іде хідник, який має підземні виходи і до центру манастиря, і до ліса.
Ми йшли вже понад прірвою по другому виступі.
— Отам, в корчах, замаскований вхід у підземелля, до лябіринту печер, які досить добре заховалися. Зараз неохота брудитися, а весною полізем — покажу тобі. Кожна виложена дубами печера має два виходи у слідуючі, всі вони сполучені між собою, але заплутавшись можна ходити до смерти в темноті і не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуємо.
З тамтого боку манастиря, від валу пішов у ліс ще якийсь вал, але яку він ролю грав — не розберу. Хіба для захисту дороги, що була прокопана до Холодного Яру, де були окремі укріплення. В лісі ще є де-не-де укріплення, які видно у свій час мали значіня. Такі ж укріплення і в «Чорному лісі», і в «Бовтиші», і в «Чоті», і в Суботівськім лісі; недалеко Суботова в лісі «Вовчий шпиль», на якому ще досі стоїть козацький «Вежний дуб», з якого видно аж на Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина — Медведівський манастир; вище — укріплений Онуфрїївський манастир, що стоїть на кручах над Тясмином; в Черкаському бору — Мошенський манастир, теж фортеця, на багнах, до якого треба добиратися вузькою «Вовчою гаткою».
Скільки праці тут положено! Наші діди не так турбувалися про захист краю, як тепер...
Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав і далі йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися від валу, тягнеться карколомними уступами більш як на пів кілометра вниз.
Порослий лісом яр виходить із за манастиря зліва і тягнеться десь далеко на південний схід. Внизу під нами капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі і сад.
Питаю Андрія, що це таке.
— Шістьдесять гектарів манастирського саду і винограднику. Ченці ще насадили, а ці «божі коровки» тепер і доглянути не можуть.
— Андрію, ти на похороні Компанійця споминав про якусь лєґенду, зв’язану з цим яром...
Він задумливо подивився вниз.
— Сядемо. Он бачиш на дні темні плями, — це багна, які не замерзають. На той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами проходить поганенька річка Косарка. Серед населення зберігається лєґенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, що їх охрестила в христіянську віру якась княгиня Мотрона, або просто — Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що манастир. За тою лєґендою — Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви з Дніпром. Вода в Дніпрі мала тоді стояти так високо, що турецькі ґалєри свобідно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди для нападів на володіння княгині. У неї теж була своя фльота, для якої пристань була отут внизу і яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу, чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов з цією фльотою в Чорне море на турків, і розбивши їх, повертав назад з багатою здобичею. Пересівши з залогою, що переодягнулася в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку ґалєру, яка пливала скоріше від його суден, він далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі ґалєри, одягнений в дорогі шати турецького паші, — нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною-княгинею і подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши ґалєру, подумала, що це справжні турки, які потопивши її судна, наближаються до замку і важкий біль охопив її серце.
— Дайте мені лук, — сказала вона слугам, — помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на ґалєрі.
Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка.
Аж коли залога ґалєри стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою — зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа — три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту ґалєру на тому місці, де впала траґічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею.
Лєґенда — як лєґенда...
Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки дев’ятьдесять шість років, пам’ятає, як по ній човнами плавали, але ми знаєм, що ще задовго до Володимира, купці, що плавали з «Варяг у Греки», витягали коло порогів свої човни на беріг і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки, та цю лєґенду вперто обстоюють старі люди з довколишних сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена ґалєра. Навіть оповідають, що в один посушливий рік, як багна висохли — докопалися були до неї. Що лежить вона до гори підошвою, яка обшита листовою міддю. Може це і байка, може перекручена народньою фантазією якась дійсна подія, але іншого пояснення, чому населення називає манастир Мотриним, в той час, як він в дійсности є манастирем св. Тройці я не зустрічав[4].
Деякий час ми оба сиділи мовчки втопивши очі в яру, якому народня фантазія приписувала таку ролю в минулім. Взагалі ця місцевість — святі місця для українця. Тут зароджувалася козаччина... Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і сповита обставинами часу — родилася хмелівщина... Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирі, невідомо чому Мотриному...
Ігумен його Мельхіседек, горячо помолившися, благословив ножі і шаблі на пролиття рік людських сліз і крови, винної і невинної, во ім’я — Волі. Поневолення, з царської ласки, селянства — тут було найкоротше з усієї України і чигиринський «малорос» не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоби скинути ярмо.
Яких два десятки літ назад, селянин тут подавав в ночі свій «вільний голос» на виборах гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю — давав клятву не зрадити і додержати таємниці.
Задуму нагло перервала коротка низка стрілів з кулемета. Я зірвався, призвичаєний до того, що стріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:
— Сідай... Це Левадний вправляється, мабуть з Люїса ворони б’є в лісі... Цікавий тип... Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого механізму він не знав би як свої пальці... Для нього кулемет — все. Ні один закоханий так коло дівчини не припадає, як він коло своїх Кольтів і Максимів. Невеликий собі, худощавий хлопець, та сила духа в нім — велетенська... Знаєш, він же у Коцура був начальником кулеметів... Любить хлопець Україну, повірив у «червону правду» і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один Холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета... Та коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж батьківщини, взяв на плече свого Люїса і прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечері, коли заходить... Поставив кулемета в кут і підходить до столу: