За столом оповідає Хмара про свої справи. Полк викопав у Чорному лісі землянки для козаків і коней. Та у лісах, далеко від сіл, важко прогодувати довший час майже триста коней. Землянки із запасом харчів та фуражу приготовлені на випадок, як би притиснула потреба зникнути на якийсь час. Поки що, чорнолісці роблять ближчі й дальші рейди, нищучи червоні частини і осередки влади. Тепер Хмара вибрався за Кам’янку, в напрямку Цвіткової й Шполи.
Скінчивши оповідати, чорноліський полковник запитуюче глянув на Петренка.
— Ну а виж що? — Як борсуки — на цілу зиму вже — у нори залізли?
— Ну — цілу зиму під землею не висидиш... Закоптяться хлопці... Будем прогульки робити... За залізницю... Замерзне добре Дніпро — можна буде на лівий берег скочити...
— Давай тепер разом за залізницю прогуляємся...
— Можна. Піших на підводи посадимо, подрочимо „товарищів“ з тамтого боку Кам’янки, щоб менше охоти мали в цей бік показуватися. Ну, а що, Пилипе, не привезли твої гончарі чогось нового цікавого?
Новини у Хмари були ті самі, що й у нас. Під Кримом бої. На Заході — тиша. Українська армія в Галичині поповнюється і переозброюється в нову англійську зброю. Одержала із-за кордону танки, літаки... Бог зна хто ту чутку пустив, але курсувала вона, як не підлягаюча сумнівам, по цілому Подніпров’ю. Може й ніхто її не пустив — сама пустилася... Була висловленням на голос затаєних бажань і сподівань.
Треба було коло сотні підвід. Оголосили у Мельниках і Медведівці — хто хоче на охотника „покозакувати“ з возом. Охотників знайшлося аж забагато.
Коло сотки лісовиків залишилося стерегти землянок в усіх трьох таборах. Чорнота залишав у лісі сім кіннотників на добрих конях, щоб в разі потреби, могли нас відшукати. За начальника в нашому таборі залишався дід Гармаш. На місце тих, що залишалися у лісі — приєдналося до куреня із півтори сотні холодноярців, що зимували в хатах. Розібрані кулеметні тачанки були витягнуті із сховок і, переглянуті Левадним — стали на своє місце. Підвечір вирушаєм за залізницю.
Доночували у Бондуровій. Перед світанком вирушили риссю через Баландину до Вербівки. Повідомили нас, що у Вербівці ночує чотирнадцять чекістів із Бобринської, з двома ручними кулеметами. Розшукують двох місцевих повстанців-лісовиків, що втекли із бобринської залізничної черезвичайки. Історія їх утечі виглядала досить фантастично, хоч, як переконалися ми пізніше — була правдивою. Нагадувала дещо „історію“ з „Дайош“ та Соловієм. Хлопці попалися в руки ударної групи Чека, теж підночовуючи десь на хуторі у дівчат. Ударна група, та сама, що була тепер у Вербівці — складалася із місцевих грабіжників і злодіїв, що пішли на службу до Чека, ну і звичайно знали всі входи й виходи, знали де можуть бувати „гості“ з ліса.
Упійманих лісовиків завезли до Бобринської. Вночі повели їх до майстерні залізничного депо, де ремонтувалися паротяги, — стали допитувати, щоб видали товаришів і сховки. Зв’язавши назад руки — садовили „м’якими частинами“ на розпалену до червоного залізну плиту. Коли перший зімлів — кинули його набік на землю і взялися до другого. В депо було темно — світив лише ліхтар коло горна, де „допитували“. Прочунявшись і побачивши, що чекісти заняті товаришем — лісовик піднявся тихо з землі і непомічений виліз рачки з депо. Другий, підчас припікання, притиснув до плити руки і перепалив шнурок. Тоді свідомо „зомлів“ з розрахунком, що як візьмуться чекісти знову до товариша — вхопить, маючи звільнені руки, одну з рушниць, що стояли побіч горна. Тим часом чекісти, побачивши, що товариш зник — вхопили рушниці і побігли доганяти. Коло „непритомного“ запишися один чекіст-жидок „легкої ваги“, що цокотячи зубами із схвильовання — стояв із спрямованим на лісовика револьвером, а сам, відвернувшись, поглядав у браму депо, куди побігли товариші. Звільнивши руки від перепаленого шнура, лісовик вхопив жидка за ноги і поки той опам’ятався, щоб бодай раз стрілити — встромив його головою у вогонь на горні, що на ньому чекісти розпікали плиту.
Притримавши, поки визяпнув дух, забрав револьвера і обійшовши депо — пішов у другий бік. Та далеко не зайшов. Пройшовши може кілометр, упав непритомний в рів. Як прочунявся, спалені м’язи не дозволили вже рушити ногами. Хотів уже застрілитися, та набрів на нього якийсь залізничник, що вертався з нічної служби. Порозмовлявши, залізничник привів свойого чоловіка з візком і той відвіз до своїх людей на хутір, а звідтіль відвезли до ліса. Другий лісовик добрів із зв’язаними руками до першого села і там вже звалився з ніг. І того відвезли свої люди куди треба. Розізлені чекісти, перевертають тепер хутори і хати, де, на їх думку, утекачі могли переховуватися.
В Баландиній стрінув нас місцевий повстанчий ватажок Роговський, колишній старшина прославленого у світовій війні ескадрона гусарів ротмістра Панаїва. Оповів, що сам збирався наскочити на групу чекістів у Вербівці, та довідавшись, що ми занялися тією справою — облишив. Певніше буде. Попросив медикаментів для утекачів-лісовиків, що лежать у землянці в лісі, в майже непритомному стані. Фельшер, який лікує їх, запевняє, що будуть жити, що правда, „пласкатіші“ ззаду ніж були до „допиту“.
Оточуєм Вербівку лавою кінноти, піші холодноярці йдуть у село. Попереджені чекісти втекають балкою із села. Оточені чорнолісцями на полі — здалися без бою. Забираєм їх на допит. Селяне просять, щоб віддати їм чекістів, мовляв, маємо з ними старі порахунки за комори та коні, — від дрючка має один з другим згинути, а не від кулі. Зворушливим було прохання батька одного із чекістів, що прийшов по сина, колишнього конокрада, з важким колом в руках. Старий не слухав арґументів Петренка та Хмари і твердив своє: — „Я його на світ пустив, я його й з світа сплавлю“!
Чекістів під коли селянам не дали, щоб потім не відпокутували. У Вербівці були вже місцеві тайні аґенти Чека, що про все могли б донести. Один із них, що попереджував чекістів та другий, що чекісти зрадили його на допиті — сиділи вже зв’язані разом з ними. Та могло їх бути більше. Крім місцевих, були в групі два жидки, один латиш і два москалі-матроси. Порубали всіх на дорозі між Вербівкою і Баландиною.
В Баландиній затримуємося, щоб розглянутися. Коло полудня довідуємося, що в околиці Ротмистрівки прийшла якась сильна червона частина, що „викорінює бандитизм“ і насаджує совєтскую власть у селах.
Оля поїхала в розвідку, вночі вернулася. Червона частина була наша „стара знайома“: бриґада внутрішньої служби, що її недавно ми побили на Черкащині. До неї прилучили якусь частину, розбиту на польському фронті, збільшили кінноту. Несе дальше „внутрішню службу“.
Про нашу гостину у Вербівці, червоні вже знають. Оля винесла вражіння, що будуть нас „ліквідувати“.
Раненько виступаєм ближче до бриґади. Затримуємося у Лозанівці. Наніч знову міняєм місце. Другого дня упіймали шпигуна червоних; признався, що плянують напасти на нас підчас ночівлі. Стоять у Ташлику.
Бриґада переважала нас числом, мала дві гармати. Вступати в відвертий бій з нею — не було розрахунку. В такому бою можна було перемогти, але не знищити. Тієї самої думки був певно і штаб червоних.
Зо три дні водимося „вимацуючи“ і обдурюючи себе взаємно напрямками руху. Наш об’єднаний штаб рішив на „дискусійній“ нараді, що треба противника зачепити, а потім трохи поводити за собою, щоб змучити і здезорієнтувати.
Світанком, міцні роз’їзди чорнолісців обстріляли ворожі застави під селом де ночувала червона бриґада. Згодом, піші холодноярці, залишивши за горбом підводи, пішли лавами до села, а побачивши широку лаву червоних, що виступила назустріч, відступили, сіли на підводи і поїхали. Кілька гранат пущених ворожими гарматами навздогін, не зробили ніякої шкоди. Кінні роз’їзди, тримаючись на далекий стріл від червоних кіннотників пробували доганяти, але задалеко не виривалися. По кількох кілометрах, наша піхота дала під селом легенький бій, здалека, і поїхала дальше. Червоні „загараздувалися“ і вже не відставали до вечера. Набравши у стрічних селах підвід, ворожа піхота вже їхала; „догнавши“ йшла лавою, потім знову сідала на підводи. Заночували в сусідніх селах.