Згодом, начальник заразив цю дівчину, що оповідала мені. Сказала мені теж, що мій чоловік, через два вечері, брав до себе ту артистку... Спитала мене — чи і я не потерпіла, як вона... Пригадала я собі ту перебуту хворість і серце мені захололо... Не пам’ятала вже як і додому дійшла... Пішла другого дня до лікаря... Каже: „Гражданочка! Треба лікуватися. Ви хворі на... на...“
Горло їй знову здушили спазми. По моїй руці побігли її гарячі сльози. Повернувшися, сховала лице на моїх грудях і дала їм волю.
— Юрасю... братику... пожалій свою маленьку сестричку...
Пекуча лють на того, хто спроневірив життя цієї незвичайної дівчини — до болю стиснула мені груди. Пестощами став заспокоювати її. Через якийсь час, знову поклала мені голову на коліна.
— Я хотіла покінчити із собою... А потім подумала: чому я маю відбирати життя собі?! Краще я відберу життя йому, його товаришам, а своє віддам боротьбі...
Я достала скляночку стрихніни й одного разу, як прийшли до нас пиячити шістьох його приятелів-чекістів, перед тим, як подавати на стіл — насипала в кухні отрути до страви та в пляшки із горілкою.
Вони припрошували і мене випити чарочку, та я сказала, що побіжу ще до сусідки за квашеними огірками, а поки вернуся — най частуються самі. Ще передтим, я непомітно взяла його бравнінг, оцей самий, що досі мені вірно служить. Було вже пізно. Вибігла на двір, вийшла з міста і пішла в глуху ніч, сама не знаючи куди.
Згодом, вже у степовій дивізії, довідалася від єлісаветградських людей, що шість із тих, кого я „почастувала“, в тому числі і мій чоловік, — тогож таки вечора поздихали. Якимсь чудом залишився живим один із гостей...
Оля якось винувато глянула на мене і закрила очі рукою.
Одвівши лагідно ту руку, поцілував її ще вогкі від сліз очі.
— Нічого Олю... Заспокойся... Все буде добре... Тепер слухай, що я тобі скажу. Ти, за короткий час зробила для нашої справи багато. Більше ніж кожний із нас. У штабі є захоплені у большевиків золоті гроші, валюта, що їх чекісти у „буржуїв“ позбирали. Ми тобі дамо більшу суму і переправимо тебе за кордон... Там вилікуєшся...
Оля заперечливо хитнула головою.
— Ні, Юрій. Боротьби я не покину. Як що ми не переможемо скоро — то я напевно в ній загину. Я не шукаю смерти. Я хочу жити і бути здоровою. Але... я трішки винувата... Тоді, як другі боролися за Україну, я була товаришем ворога... Знаючи, що тут боряться і гинуть в боротьбі — я не моглаби жити спокійно за кордоном і турбуватися тільки своїм здоров’ям.
— Але ми тебе примусимо. Ти не можеш не послухати наказу штабу...
— Не послухаю. Видалити мене із своїх рядів ви можете тільки тоді, як перестанете мені вірите і я тут потрібна... Покинемо цю розмову... Але тоді мусіли би мене вбити. А ви мені вірити. Давай, краще будемо спати. Вже пізно.
Раненько, вже одягнувшися, сиділи ми з Олею й обговорювали плян сьогоднішнього дня. Зрештою дуже „раненько“ вже не було, бо ми чули, що Ганя вернувшись від корови, розмовляла з чоловіком, що час вже снідати. Несподівано двері із-надвору рипнули і в кухні почувся голос Сендера.
— Ну, бандит, де той кулемет, що ти два тижні тому направляв?
— У мене не було ніякого кулемета. Це хтось набрехав — почувся у відповідь зхвильований голос господаря.
— А! не було! — Зараз буде! В’яжи його, Сірий.
Оля стиснула мені руку і мовчки наладувала бравнінґ. Я приготовив свої „кольти“. Із кухні доносився нерішуче протестуючий голос господаря і трьох міліціонерів. Три — ще невелика біда, але може на дворі є більше... Тоді „слово забере“ граната... Тихенько підходимо і стаємо під стіною коло дверей.
За дверима почувся вдар і було чути, як господар із глухим стоном впав на землю. Одночасно розлігся зляканий голос Гані і Дусі. Сендер бив лежачого господаря ногою чи кольбою і розлютованим голосом кричав щоби признавався де кулемет. Нараз Ганя, кинувшися з відчайним криком до Сендера, почала боронити чоловіка.
Начальник міліції покинув господаря і взявся за господиню, обсипаючи її брудною лайкою. По короткій боротьбі, Сендер відчинив двері до нашої кімнати і пхнув через них розхристану Ганю.
— Зараз ми з ним справимося і я до тебе прийду... Огляну тебе, як там твоє серце... — додав з цинічним сміхом і затріснув двері.
Ганя заломила руки і розпучливо глянула на нас. Давши Олі знак очима, роблю два кроки і з розмаху вдаряю ногою у двері.
— Ти знов!.. — кинувся мені назустріч Сендер, та раніш ніж він похопився що я — не Ганя, підношу „кольта“ до його очей і натискаю курок.
Вся верхня частина його голови, розторощена грубою „дум-дум“ — полетіла на середину хати. Переступаючи через труп — валю другим пострілом Сірого, що остовбурілий стояв над лежачим господарем. Третій міліціонер, що стояв коло дверей, — похапцем підніс рушницю, та в туж мить випустив її і впав поцілений кулею із Оліного бравнінґа. Оля підскочила до нього і стрілила ще раз у висок. Сірому „поправляти“ не було потреби. Вхопивши із стола ніж, перерізую шнурок, що ним були скручені руки господаря. Кажу йому, щоби глянув чи нема кого на дворі. За хвилину вернувся. Нема ніде нікого. Витираючи кров, що бігла із розбитого носа, зблідлий і розгублений господар здивовано поглядав на нас, неначе хотів сказати: от тобі й дівчата!.. З’орієнтовуюся в положенні. До найближчих хат стрілів не могло бути чутно. Треба сховати забитих, а тоді думати над тим, що робити дальше... Господар запропонував винести трупи до льоху в коморі, через сіни, і прикидати картоплею. Поки він ходив за старим брезентовим рядном — виймаю із кишень Сендера портфеля набитого грішми й паперами. Було із десяток золотих монет та кільканадцять здертих із когось золотих перстенів. В кишенях міліціонерів теж були поважніші суми совітських та царських грошей.
Скинувши спідницю, щоби не перешкоджала, виношу з господарем забитих до льоху. Залишивши його присипати їх картоплею — вертаюся до хати. Ганя з Олею кінчали вже зачищати долівку. Одягаю знову свою спідницю і тільки тепер зауважую Дузю, що зблідла, притиснувши до грудей рученята — сиділа мовчки у куті на рундуку. Підходжу й сідаю коло неї.
— Ти злякалася, Дузю?
— Трошки, тоді як били батька. А потім — як стріляли. То були чекісти?
— Чекісти, Дузю. Але ти нікому не оповідай того, що бачила.
Вона хвилинку подумала.
— Я, як виросту — теж буду стріляти чекістів.
Пригорнув її до себе.
— Не думай про це, Дузю.
Мала з таємничою мінкою, потягнулася до мойого вуха.
— Тьотю, Ніно? А чому ти в козацьких штанях?..
По приході господаря з льоху починаємо радитися. Шукати Сендера почнуть не раніше, як за дві-три години. Між розмовою, оглядаю Сендерів портфель. Було там декілька чистих блянкетів з печаткою повітової міліції. А головне — був список місцевих тайних аґентів, що були на послугах Сендера і Чека, то розписки на гроші, що вони одержували за „роботу“. Було декілька писаних ними доносів, між ними і донос на нашого господаря. Один із тайних чекістів, що навіть приятелював з господарем, випадково бачив, як він доробляв у кузні частину до кулеметного механізму, а що сам на кулеметах розумівся, — то й здогадався, що господар направляє кулемета.
Рішаємо, що господар з родиною, не гаючи часу, забере на воза потрібні речі і виїде знову до міста. Документи із фабрики в нього збереглися. Віддаю йому забрані у забитих гроші. На бланкові міліції пишу посвідку, що він їде до міста, на місце своєї праці, а речі і продукти, які везе із собою — його власні, для власного ужитку. Це було потрібне, щоби його десь не арештували, як „спекулянта“. Коли б його і розшукували, то адміністративний апарат большевиків ще не був так наладнаний, щоби найти когось у третьому повіті. Зрештою „розшукування“ мало можливе, бо таємницю його злочину, забрав із собою Сендер, а в найближчому часі, піде за ним і донощик.
За півгодини пращалися з господарями на полі. Наші дороги розходилися. Ключ від хати я забрав, щоби, заскочивши вночі з кіннотою — вивезти до ліса забитих міліціонерів.