— А-у-у-у-у!
— Зле!
— Щож ти, Климе, — встряв у науку дід, — у церкві „іже херувими“ — хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...
Клим відсапнув.
— У церкві, діду, що іншого... Там високо — розананс іде... А тут що?.. Руку підніс — і вже стеля, — немає де голос розгулятися...
— А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити — щоб розананс попід купол гуляв!..
— Не перешкаджайте, діду, — перебив Андрій, — ну ти... ти... ти...
— А-у-у-у-у!.. А-у-у-у-у!..
— Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити!
Розпахнув навстіж двері. Вовки завивали і сольо, і гуртом.
— Чуєте?! Зрозумійте своїми дубовими головами, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться!.. Усе те в голос вкладає... Ну — Климе!..
— А-у-у-у-у!..
— Щоб ти луснув! Та слухай же, дубино, як той виє!..
Дід не втерпів.
— А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного на дяка — може скоріше переймуть ніж від тебе.
Землянка вибухнула реготом. Андрій хвилювався.
— Ну чого іржиш один з другим! Діду! Будете перешкоджати — нажену до другої землянки. Ну, починаєм. Давай ти, Юрко!
Прикладаю до рота руки.
— А-у-у-у-у!
— Добре. Тілько жадности, жадности більше у голос вкладай! Бо ж так і дурний баран не повірить, що то голодний вовк виє. Ну — давай ти!.. Ти!.. А ну всі разом!
— А-у-у-у-у!
— Та перестаньте там вити, або хоч двері замкніть, — кричав вартовий з проходу, — ті чорти знову підлазять — думають, певно, що їх брати вже коні деруть!..
Вовки знову наблизилися до стайні. Три пари світлячків лякали зубами у кільканадцяти кроках від вартових в проході.
Голод — не мама... Алеж бо й спати вже пора. Треба якось позбутися сірих „приятелів“. Дід розділив жмути соломи з „дідуха“, запалили сухі соснові гиляки з долівки і цілою землянкою пішли в наступ. Гнали сірих братчиків далеко в ліс, аж перестали „отягатися“ і побігли геть.
Другого дня довідалися, що вовки, підранок, роздерли на хуторі пса і теличку. Дід, запевняє, що цієї ночі — знову прийдуть до нас в гостину. На всякий випадок, Петренко сповістив другі табори, що як буде вночі стрілянина — то по вовках. Як би що іншого трапилося — то буде кинуто дві бомби.
„Ударники“ вночі на Мельники не верталися — поїхали з Медведівки на Головківку. У Медведівці піймали двох хлопців із зброєю. Забрали до Кам’янки.
Андрій удень ходив по землянках і вчив хлопців вити.
Увечері, сірі гості з’явилися коло табору скоріше, ніж ми їх сподівалися. Прийшли з іншого боку, від яру, і повивши з півгодини — полізли гурмою до стайні. Та цього разу вже їм не пощастило. Ранком шість вовчих шкір сушилося на морозі, розтягнуті на корчах. А коло затягнутого у яр вовчого стерва, застрілив Чорнота з Бугаєм, другої ночі, ще й три лиси.
Вовки до табору більше не приходили, хоч у лісі були й давали про себе знати на хуторах.
На третій день Різдва була солідна завирюха. Ранком, хлопці з другої сотні, почули сім револьверових стрілів недалеко Холодного Яру. Семен Чучупака пішов з козаками розвідати, що сталося. На лісовій доріжці, що вела на Мельничанські хутори, побачили тичню вовків, що жирували над трупом. Відігнали їх. По рештках одіжі, роспізнали „незнайомого“, що приходив перед Різдвом купувати мед у Мельниках. Мав при собі мішок з бляшаними баньками і пачку різних грошей. Документи годі було перечитати, бо роскисли в крови. Біля розшарпаного „незнайомого“ лежав наган з вистріляними набоями, були й запасові набої, що не мав їх вже часу закласти. Один вовк був убитий стрілом просто в пащеку, пара, утекаючи — лишила за собою кровавий слід.
„Ударники“ мали відважного розвідника, та відважними були й непрошені холодноярські „контр-розвідчики“. Між банкнотами царськими, совітськими, українськими гривнями — мав „незнайомий“ нотатки на сірому папері, що в випадку притримання його повстанцями — мали б удоводнювати, що він звичайний собі спекулянт сіллю, цукром, медом...
Револьвер... Ну таж і спекулянт міг мати зброю... А міг йому і пригодитися. Наприклад у лісі, при небажаній зустрічі з двома-трьома „бандитами“... Начальник групи чекістів та й сам „незнайомий“, що приїхав видно з ними із Києва — мали добрі помисли, але добре обраховані для боротьби з повстанцями в інших місцевостях, не пристосовані до особливих умов Холодного Яру. Роботу вовків, відпишуть чекісти, звичайно, на наш рахунок. Ми б ще були не спішилися: подавали б якийсь час із Мельників, через „незнайомих“ до Кам’янки відомости підтасовані в вигідному для нас характері, та... сірі не підлягали інструкціям Петренка.
Візити „незнайомих“ до Мельників припинилися... Ударна група з’явилася ще раз і поїздивши попід лісом цілий день, більше не показувалася. Ліда побувала у Кам’янці й оповіла, що ударників там нема вже кілька днів — куди зникнули — ніхто не знає.
Наступного тижня морози тріснули. Коротка відлига — помережала ліс, кинувши на білий килим снігу великі плями голої землі. Вовки з нашого ліса щезли — побігли десь у другий. Можна ходити по лісі не залишаючи сліда — стало спокойніше.
Одного ранку зв’язковий-мельничанин прийшов заклопотаний.
— Щось воно не теє... Хтось чужий, у землянці в Холодному Яру, вночі гостював...
Розгорнув клапоть паперу і висипав на килим сім недокурків цигарок у тутках лихого, совітського вже, виробу та кільканадцять недокурків у паперцях. Тютюн — „турецький“, фабричного краяння.
— Зайшов я ранком до землянки, — продовжував зв’язок, — треба — думаю — попіл з печі вибрати... Вигортаю, дивлюся — сірнички спалені, недокурки... Хто ж би — думаю — тут вночі курив, та ще й сліди у попіл позагрібав?!.. Як би наші — усіб одним сірником прикурили, та й цигарок „готових“ — у нас не чувати...
Ми і селяне курили тютюн місцевий, доморослий, завивали його, переважно, у папір із книжок і старих газет. Виходило, що у землянці гостювали якісь „пани з міста“ і то чимала була їх пачка... Сама напрошувалася думка — чекісти ударники із Кам’янки! Походивши уночі по лісі — відпочивали в землянці. Може й дожидали чи хто не надійде... Землянка, як місце побачень — відпадала.
Другого дня сталася подія, що змінила життя у нашій землянці. Кілька хлопців з дідом Гармашем, звалили оподалік табору дерево і на місці порізали його, звичайно, під охороною, на дрова. Дід щиро попрацював собі, не зважаючи на вговорювання хлопців, і вернувся до землянки зблідлий, ослаблений. Лігши на лежанку, лежав з годину мовчки із зажмуреними очима. Потім підвівся й сумно повів поглядом по обличчях.
— Думав я що до сотки бодай дотягну... Та, видно, Богові скоріше сподобався. Буду, дітки, вмирати...
— Та що ви? Що ви, діду?! От — втомилися трохи, відпочнете і все гаразд буде...
— Ге — втомився!.. Чого ж то раніше не втомлювався?.. Прийшла пора — та й втомився... Сядь коло мене, пане отамане, — поманив дід Петренка, — вислухай мою волю — синам перекажеш...
Дід довго говорив отаманові, для синів, про хатні й господарчі справи, не забуваючи навіть дрібниць, потім знову ліг втомлений на лежанку. Щось нечутно шепотів зблідлими устами, може молитву, може щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую живчик. Бився рідко й слабо, ледве помітно. Старе серце повільно виповідало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Помагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.
— Висповідатибся, Тайни Святі приняти, та не доживу вже, щоб увечері до села... Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив... А ви, дітки, хто живий буде, а України діжде — прийдіть до мене — молебен відправте... Думав сам діжду — та Господня воля...
Дід важко відсапнув.
— Може скривдив кого, скверним словом обізвав... То не по злобі я... Простіть...
— Бог простить! — сумно загомоніла землянка.
— А тепер вийдіть, дітки, на часок — на самоті хочу Богові рахунок здати... Виходячи з останніми, бачу, як дід, важко зсунувшись з лежанки, став на коліна, спертий грудьми і руками на край лежанки. Як зайшли згодом до землянки — дід лежав мертвий на долівці. Серце замовкло підчас молитви.