Із псом, що міг би бути для нас неоціненим товаришем — було досить клопоту. Зробили для нього буду-землянку коло стайні, бо не було й мови, щоб взяти із собою до землянки. Прив’язали на два зчеплені ланцюги з обродів. Цілу ніч вив і гриз ланцюг. Другого дня те саме. Їсти не хотів. Покусав кількох козаків, що хотіли освоїти його й частували кусниками підсмаженого сала. Не звертав зовсім уваги, як хтось підходив до табору — не моє, мовляв, діло...
На четвертий день лежав ослаблений і гірко зідхав. На п’ятий наш „чекіст“ перепросився і почав їсти. До тижня — позволяв уже себе гласкати і мовчки виконував накази Бугая, що в „правах власности“ на пса — мав найбільше „акцій“. Лігши біля буди, „чекіст“ уважно приглядався своїми мудрими очима, як козаки виводили із землянки коней. Зідхав — неначе пригадуючи собі щось давне із свойого собачо-довгого життя. Може фронт світової війни, німецьке військо, що було його першим господарем і учителем в нелегкому завданні: допомагати двоногим звірям у їх боротьбі за існування... Може ту першу червону частину, що доп’явши в свої руки чотириногого борця за могутність німецької імперії — зробила його борцем червоного московського імперіялізму. Може намагався розв’язати своєю псячою логікою, чому люди стріляють і гатять бомбами одні в других — чи тому, що різний запах мають? Що став борцем за волю України — „вовк“ певно не здогадувався, тим не менш — вже насторожував вуха й тривожно гарчав, як підходив хтось з ліса до табору.
Соняшного ранку, як хлопці чистили і поїли на дворі коней, Чорнота зробив маленький „досвід“. Побратим добре володів німецькою мовою. Станувши осторонь за „чекістом“ — викликав одно за одним німецькі псячі імена. Пес відривався час до часу від коней, обертався й поглядав на Андрія. Але без особливого зацікавлення. Викликавши кількадесять „імен“, Андрій розвів руками й „занімечив“ до „чекіста“.
— Або ти забув вже, як звали тебе, товаришу, або я...
Почувши слово „камрад“ — пес зірвався й здивовано уставився очима в Андрія. Перервавши речення, Андрій ще раз „камраднув“. „Чекіст“ рванувся до нього і вперше голосно загавкав.
— Ага-а! То тебе „камрадом“ звали!.. — німечив дальше Андрій. — Мій любий камраде!.. Мій мудрий камраде!.. — пестив він „чекіста“.
Пес станувши передніми лапами на груди побратима, радісно скавулів, намагався „поцілувати“ в обличчя. У „вовкові“ прокинувся приспаний німець.
Урочисто оголосили по землянках, що надане псові ім’я — „чекіст“ — анулюється. Привертається йому давне ім’я „Камрад“.
Наніч брав добрий мороз. Забрали „Камрада“ до землянки й спустили з ланцюга. Обнюхав уважно кожного зокрема, всі кути в землянці й ліг коло дверей. Та тільки зміна варти відхилила двері — шуснув поміж ногами й втішено заскавулівши — зник в корчах.
Петренко гримав на Бугая, що тому забагнулося возитися із чекістським псом. Краще було пристрелити відразу. Тепер побіжить до Кам’янки й ще, чого доброго — приведе колись червону частину.
Бугай „не здавався“.
— Не журіться, пане отамане!.. Що йому Кам’янка?! Те, що й потяг, яким із Києва приїхав. Побіг старих господарів відвідати... Побачить, що й сліду по них немає, тай прибіжить назад. Пес — не чоловік... Годі вимагати від нього, щоби отак — раз-два — того, кому служив — зрадив...
Перед північчю „Камрад“ тихо заскріб у двері землянки. Чорнота встав і впустив його. Увійшов і лігши коло ніг — винувато замахав хвостом. Андрій відшукав порізаний на обмотування ніг килим і постелив під стіною. „Камрад“ покірно ліг і поклавши голову на лапи зідхнув.
Годинник продзеленчав три на дванадцяту. Стала одягатися зміна варти. Бугай натягнув на вуха лисячу шапку, рукавиці, взяв рушницю і поманив рукою „Камрада“, що пильно стежив очима за його рухами.
— Камрад! „Кум гир“, брате, на варту!.. „Камрад“ послушно встав і пішов за Бугаєм на стійку. По зліквідуванні „сусідів“ — дні й ночі збігали спокійно. Червоні не з’являлися. Видно, „товаріщі“ постановили зачекати відповіднішого часу на порахунки з Холодним Яром. В большевицьких газетах, що їх час-до-часу приносили розвідники — червона влада, якийсь час, форсувала клич: „Всі і все — на Врангеля! Добити кримську гидру контр-революції“! Потім з’явилися грубим друком повідомлення, що „гидра“ — вже у Чорному морі... Чека „очищує“ Крим від решток „білих банд“... Не можна сказати, щоб нас це тішило. Поки був ще „Крим“, поки ще хоч москалі між собою билися — все ж більше надії для нас було...
Добігли чутки, що перемогти під Кримом, червоним допомогли: природа і... Махно. Замерзло Гниле море — Сиваші, що рідко якого року замерзають, а це дало змогу червоним вдарити на зади білого фронту, обминувши укріплений, неприступний Перекоп. Можеб і не пішло червоним так гладко, як би не услужливий землячок Махно. Партизанський „батько“, що мав у себе чимало сиваських рибалок — показав як та куди переходити треба, як, настилаючи очерету і дощок, перевести по тонкому льоду гармати й кінноту. До того, сам із своїми відчайдушними загонами, перший вірвався на тили білих і наробив там каші.
Слідом за повідомленнями про перемогу, з’явилася у червоних газетах нова сенсація: „Зрада бандита Махна! Захопивши велику кількість бойових припасів, банда Махна прорвалася через Перекоп і пішла на Україну. В погоню вислано дві дивізії червоної кінноти“.
Холодноярці у землянках „політикували“, розв’язували, кожний по свойому, пекучі питання завтрашнього дня і нудьгували без „роботи“.
Розлігшись на лежанці, розмовляємо з Петренком і Андрієм. Кричимо на весь рот, щоб перекричати шум пополудневого „концерту“ в землянці.
„Перестужений“ вже патефон — хрипло вигравав московську „Разлуку“, а під той „акомпаньямент“, півсотки горлянок — співало українських пісень, — кожен своєї...
До землянки увійшов наш „алхемик“, що мешкав у іншій. Хлопці перестали співати і піднявши голови — наставили вуха. Може що нового скаже...
„Алхемик“ поздоровкався і підійшов до заглиблення, що було викопане у стіні побіля дверей. В ньому лежало кілограмів із сорок вибухових матеріялів.
Витягнувши з-під-споду грудку піроксиліну без „обшивки“ — „алхемик“ уважно оглянув, обмацав і понюхав її.
— Що — може скис? — зауважив хтось із бурлацьких „фільозофів“. „Алхемик“ підійшов і сів коло нас.
— З вибуховим матеріялом — зле... Стіни холодні, у землянці палиться, витворюється вогкість... Піроксилін розбухати почав... якийсь хемічний процес, і від землянки й сліду не залишиться...
— Чорт її бери, землянку, — другу викопаємо, — аби нас не зачепило! — зауважив фільозоф. Отаман крикнув на хлопців і почав нараджуватися з піротехніком.
У розмову вмішався Чорнота.
— Хлопці залежуються, коні застоюються, піроксилін псується... Поїду я, отамане... А по дорозі й піроксилін десь зужию, щоби дурно не пропав.
— Їдь... Одвідай Загороднього за залізницею... Хмара теж десь там обертається...
— Юрко — теж зо мною. — Кивнув Чорнота в мій бік.
З свойого боку натискаю на отамана і дістаю дозвіл. Кіннотники весело заворушилися і почали оглядати зброю. Увечері тридцятькілька верхівців виїхали з Холодноярського ліса в напрямку залізниці. Запас вибухових матеріялів був розміщений у кобурах коло сідел.
Між десятою а одинадцятою, три залізничні містки на лінії Кам’янка — Олександрівка — вилетіли в повітря.
Ранком ми були вже в таборі отамана Загороднього, у лісі коло Розумієвських хуторів. Загін Загороднього виглядав досить пікантно. Всі хлопці в будьоновських рогатих шапках з великими червоними зірками, у нових шинелях з червоними поперечками на грудях.
Спертий на кулеметну тачанку, стояв шовковий червоний прапор. На одній стороні напис: „84 кавполку — от комуністіческіх і комсомольскіх організацій г. Бердічева“.
Загін захопив на залізниці потяг із будьоновським обмундуруванням. Півтисячки нових комплектів — вивезли до ліса. Загородній послав зв’язки до Хмари, щоб той вів сюди чорнолісців — обмундуровувати.
Та Чорноліський полк пішов у дальший рейд — доведеться підождати поки зв’язок знайде. Доведеться стояти у лісі, бо вивозити цінну здобичу в села небезпечно. Шкода, щоб не пропала.