Постановляємо з Чорнотою, що будемо ділити з Загороднім його „долю“, хоч стояти цілими днями на морозі у лісі — річ не дуже приємна. Добре ще, що можна накидати на себе й на коней хоч і по п’ять шинелів...
На третий день селянин з хутора приніс звістку, що до села, кілометрах у восьми від ліса, прибув комісар з „упродкому“ та кільканадцять продчервоноармійців і деруть развйорстку.
Рішаємо, що я і Загородній, взявши двадцятьп’ять хлопців та одну тачанку з кулеметом, — поїдемо і дамо „продкомцям“ чосу під виглядом справжніх будьоновців.
Холодноярці, що мали їхати зі мною, передягнулися. Я теж обернувся у будьоновця, поклавши до того у кишеню документи покійного ад’ютанта 84 кавполка. Між тими документами була й грамота ВЦІК-у на орден „Красного Знамені“ за бої на польському фронті. Козак Загороднього, що відправляв ад’ютанта на той світ — приніс мені і сам орден. Чіпляю його собі на груди.
Виїхали з ліса, їдемо великим шляхом. Снігу майже немає. Дорога добре вкачана.
Кілометрів через три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу — зауважуємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.
Загородній весело потер руки:
— Якесь начальство Бог нам в руки пхає... Може сам голова повітового ревкому!..
Повчаємо хлопців, що коли спинемо те авто, щоби вони, ніби прислухаючися до розмови, оточили його і по даному Загородній знаку — наставили рушниці між очі тим, що будуть в авті. В першу чергу треба уважати на шофера. Пертрактувати в московській мові буду я, бо чигиринський акцент Загороднього відразу зраджував його національність.
Не встигли ми ще дати знак, щоби авто спинилося, як шофер сам зменшив хід і спинив віз.
Під’їжджаємо. На шофері кенгурова доха. В авті якісь два „добродії“ у роскішних дорогих футрах, видко не з аби якого великопанського плеча.
Один із них піднявся.
— Какая часть?
— Третій ескадрон 84 кавполка.
— Слухайте, товариші, — заговорив „товаріщ“ у футрі московською мовою з легким жидівським акцентом, — чи тут дорога безпечна? Нам казали, що тут бандити... Нам треба на Кремінчук...
Роблю здивовані очі.
— Ви відважуєтеся так безпечно їхати!.. Тут бандитів до чорта! Ми от виїхали на операції проти Загороднього. А там дальше оперує кінна банда Хмари. Вчора, кілометрів з десять звідціль по цій дорозі — відбила наш обоз.
Обличчя „товаріща“ скривилося. Він мовчки переглянувся з другим. Тим часом хлопці оточили авто. Тримали рушниці зачеплені ремінем за шию і з цікавістю прислухувалися розмові.
„Товаріщ“ потер рукою чоло.
— От що, товариші! Ви нас відпровадите до свойого штабу, а там нам дадуть охорону дальше. Ми не будемо розвивати сильного ходу і ви поспієте за нами.
— Неможемо. Виконуємо бойовий наказ і мусимо їхати своєю дорогою.
Гордо здвигнув бровами й ласкаво посміхнувся.
— Виконаєте якнайкраще свій обов’язок перед пролетарською державою й урядом. Я — голова подільського Губчека Вільгруде-Соколов, а це товариш голова губревкому Козіцкій. Ми із Винниці, веземо важні матеріяли до Харкова. І взагалі маємо поважні справи до Всеукраїнського Чека і ЦК компартії. Розумієте?
Коли я почув, з ким розмовляю, у мене від радости аж під серцем залоскотало. Певно те саме відчув і Загородній, бо не витримавши довше, махнув рукою. Десяток рушниць уставилося „товарищам“ в очі:
— Руки до гори!
Шофер пірнув у авто і десь із-під керівниці виставилася лише задня частина його тіла. Той, що розмовляв зо мною, зблід і збентежено підняв руки. Голова ревкому, зробивши жахливо-розпучливу міну, підніс праву руку і — стрілив собі в скрань з маленького бравнінґа, що його, яквидно, тримав у рукаві.
Забравши в усіх зброю, садовимо зв’язаного предгубчека на тачанку, мертвого „губревкома“ пересаджуємо до витягнутого і посадженого за керовницею шофера, а на їх місце — сідаємо у двох із Загороднім. Револьвери скермовуємо в плечі шофера.
Наплювавши на „продкомців“ — вертаємося на хутір під лісом. Дальше їхати шестиособовим „Пірсом“ — було годі.
Зносимо з авта до хати скриню з паперами та велику бляшану скринку з золотими перстнями, бранзолетами, годинниками. Деякі речі з дорогим камінням. То їхало до Харкова добро розстріляних „буржуїв“. Крім того, було в авті вісім слоїків домових конфітур, звичайно, не чекістськими господинями варених, та кошик із тісточками, цукорками, печеними курами та качками. Було кільканадцять пляшок старого вина з гербами графа Грохольського. Товариші-пролетарі розумілися на речах...
Забираємо до хати і голову Губчека. На його обличчі вже не було й сліду того наполеонівського виразу, з яким розмовляв зо мною на шляху. Був прибитий, нещасний, марний.
Переглядаю його особисті документи: посвідчення, що т. Вільгурде-Соколов є членом колегії Всеросійської Чека у Москві. Наказ, підписаний Дзєржінським, щоби Вільгруде-Соколов негайно виїхав на посаду голови Красноярської Губчека, в очищеній від армії Колчака Сибірі. Найбільший, безперечно, в історії світа кат, висловлював у тому наказі віру, що Соколов, що його він знає, як „доброго працьовника“ і організатора — виправдає його довіря і очистить Сибір від „контр-революції“.
В партійному білеті у шовковій червоній окладинці, було зазначено, що т. Вільгруде-Соколов є членом компартії з 1917 р. В білеті лежав рівненько зложений власноручний лист Леніна. В ньому Ленін хвалив голову красноярської губчека за „класову чуйність і стійкість“, дякував за „самовіддану роботу“ по ліквідації „контр-революції“ у Сибірі; дальше висловлював надію, що незабаром товаріщ Вільгруде займе становище голови Вселатвійської Чека у своїй батьківщині — Латвії...
Окремо лежало декілька листів від Дзєржінського, у яких старший кат повчав молодшого. „Благодарственная грамота“ від ВЦІК-а. Дипльом на „почесну зброю“ від Всеросійського Чека. Знову наказ Дзєржінського: „Червона армія очистила Україну... Як людина, що має досвід в очищенні пофронтових місцевостей від внутрішньої контр-революції, негайно виїжджайте в розпорядження ВУЧека. Сподіваюся, що й на цей раз виправдаєте надії, які я на вас покладаю“.
Так товаріщ Вільгруде-Соколов став головою Чека прифронтового Поділля.
„Попрацювати“ він вже встиг. Про це свідчила пачка протоколів засідань колегії Чека, що лежала між іншими паперами в скрині. Були це довжезні списки людей, а поперек кожного списка, грубим червоним олівцем, одна велика літера: Р. — скорочене: розстріляти. І підпис: Вільгруде-Соколов, Члени колегії губчека — підписували ті „протоколи“ пізніше, лише для форми. Всі протоколи були датовані днями лиш останніх трьох місяців і то неповних. Підрахувавши, приблизно, списки по сторінках, отримую цифру — чотири тисячі. Всі прізвища, за рідкими винятками, українські. Проти кожного стояло вік, заняття, коротке обвинувачення. Вік — від п’ятнадцяти до семидесяти, осіб обох полів. Заняття — переважно хліборобство. „Обвинувачення“ бреніли: „петлюрівшина“, „вороже відношення до совєтскої власті“, „агітація проти большевизму“, „переховування зброї“, „переховування бандитів“, „затаювання хліба від власті“, „контрреволюційна проповідь в церкві“, „шовіністичне навчання дітей у школі“...
Голова подільської Чека — вивозив до Харкова таємні документи, бо Винниця була поважно загрожена повстанцями й партизанами.
В скрині, в окремій обгортці, лежали таємні накази ВЧК-а з Москви. Короткі, ляконічні, жорстокі. Мені досі жаль, що не сповнилася моя тодішня мрія — вивезти їх закордон.
Наведу по пам’яті зміст одного.
Дзєржінскій писав, що за відомостями, які він одержав, в Україні, після заняття її червоним військом, значно поширилися „шовіністичні“ настрої. „Куркульське“ село і українська інтеліґенція — мріють про самостійну Україну. З огляду на те, що війна з Врангелем, Петлюрою і поляками ще не скінчилася, — це криє в собі велику небезпеку для існування совітів в Україні. Треба дати відчути населенню тверду руку совітської власті. А тому, він наказує головам всіх губчека в Україні, перевести масовий розстріл осіб, у відношенні яких може бути підозріння, що в дальшій боротьбі вони можуть стати по стороні ворога. Особливо-ж треба натиснути на розстріл осіб, у відношенні яких хоч і нема підозрінь, що вони можуть приняти активну участь в боротьбі, але знані серед населення і мають на нього впливи, або користуються повагою. Списки таких осіб, після розстрілу, вивішувати на видних місцях із зазначенням, що вони розстріляні за те, що збиралися боротися проти большевиків. Розстріли треба перевести так, щоби від них лишився ефект, який відбив би у населення охоту мріяти про боротьбу за самостійну Україну. Нижче йшов подаваний Дзєржінським з Москви цифровий плян розстрілів по окремих містах. За ним, Одеса і Київ мали розстріляти по вісім тисяч чоловік. Полтава, Харків, Катеринослав і Винниця — по шість.