Житомир і Єлисаветград — по чотири тисячі. Чернигів і Херсон — по дві. Головам губчека наказувалося виробити негайно цифрові пляни розстрілів для повітів.
Переглянувши накази, стаю із-за столу і підходжу до Вільгруде-Соколова, який розмовляв із Загороднім. Зблідлий голова губчека, дріжачими губами допитувався все отамана, чи ми його вб’ємо. Хвилину дивлюся на його випещене інтелігентське обличчя; його очі, в яких світився тваринний жах, бігали по нас із псячо-покірним благанням... Душу мені обгорнула огида і лють.
— Тебе не просто вбити, а жили з тебе треба тягнути!
Чекіст жалісно скривився.
— Товариші... Добродії... Я помилявся... Я тільки тепер зрозумів... Мені наказували... Я більше не буду... і комуністом не буду... Я виїду зараз закордон, до батьків... Я ще молодий... Не вбивайте мене...
— Ти тепер тільки зрозумів?.. А як ті, що у списках, майже діти, дівчатка на провесні життя, просили тебе не вбивати їх — ти тоді не розумів?..
Безтямно хотілося збити нагайкою до крови ту пещену морду. В зляканому голосі його акцент відчувався сильніше.
— Ти — жид?
— Ні-ні! Їй-богу ні! Я христіянин... розв’яжіть мені руки — я перехрещуся!..
Мені стало смішно, що приятель грізного Дзєржінського, ворог, що пролив море крови, що на листові паперу з сотнею прізвищ не здрігнувшися, ставив своє червоне: „Р“ — не поцікавившися навіть, що завинили ті люди — так марно рятує себе від смерти.
Загородній поклав мені руку на плече.
— Я думаю, Юрку, що не маємо чого з ним довго возитися... Ще станеться яка несподіванка... Киваю мовчки головою.
Отаман обернувся до козаків.
— Візьміть його хлопці! Заведіть отуди, за рів!
Чекіст із сльозами в очах упав на коліна.
— Добродії! Я вас благаю!.. Не вбивайте!.. Тримайте мене у себе... Я напишу до Дзєржінського, до Манцева, — вони за мене віддадуть вам тисячу ваших людей — кого самі схочете!..
Загородній протекційно поплескав його по плечі.
— Ти-б тоді ще не одну тисячу розстріляв... Ні, ти таки вже будеш наш!
Півмертвого від страху чекіста виволікли козаки з хати і повели через город. Коли за ровом стали — Вільгурде-Соколов упав на землю і, ревучи нелюдським голосом — намагався цілувати козакам чоботи. Декілька взмахів шабель, один стріл, і хлопці відійшли.
Авто прикидали в клуні снопами. Шофера взяли із собою до ліса. Запевняв, що він домовласник із Могилева, — дім „соціялізували“, а його, як шофера по фаху — мобілізували возити голову Губчека. Не дуже то виглядало на правду, щоб такі важні „парсуни“ — довірили возити себе якомусь мобілізованому „буржуйови“. Переконуєм з Чорнотою Загороднього, що мусить то бути тип, який чимось то заслужив довір’я у Чека. Для святого спокою краще послати його услід за головою Губчека... Та Загородній уперся. Приваблювала його перспектива поїздити автом, а між партизанами, як на гріх — не було шофера.
Полонений був українець, мав тільки службову посвідку на прізвище Спасибенко. Приставили до нього добру „опіку“, щоб не втік. Загородній, порозмовлявши з ним, „обіцяє“ нам, що зробить із нього доброго партизана. Андрій „пророкує“ Загородньому, що Спасибенко, хоч і гарно називається — завезе його колись „під дурного хату“.
До звареного у відрах кулішу, того дня, мали „панські додатки“. За „спокій душ“ Козіцького і Вільгруде, щоб легко їм на тамтому світі гикалося — спожили і кури з конфітурами, і вино із тісточками.
Разом із кіннотчиками та кулеметчиками Загороднього — була нас не ціла сотка. Розділилися на дві частини. Щоночі, одна ночувала у лісі — друга в селі.
Підранок, ті, що вернулися із села, привезли вістку, що Хмара з полком — ночує у кільканадцяти кілометрах від нас. Можливо, що зв’язок Загороднього, який пішов в інший бік — чорнолісців не зустрінув.
Загородній заявив, що їде до Хмари сам, автом. Припрошує і мене.
Залишаєм Чорноту „на хазяйстві“, самі з десятком козаків і шофером на тачанці — їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли мотор. Сильний „Пірс“ по-пчихав і загув рівненько. Запасу бензини було ще на парусот кілометрів. На дверцях авта — червоні зірки і літери: Ч.К. На радіяторі червоний прапорець і знову: Ч.К. Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуєм і обіцяємо йому п’ять куль в потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується чи буде їхати не туди і не так — як ми схочемо.
Сіло нас п’ятеро — усі, звичайно, в будьоновських уніформах. Одягнули і шоферові рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом — сів напереді, поруч шофера. Поїхали.
За кілька кілометрів до потрібного нам села — зустрінули в полі дівчину. Загородній торкнув шофера: — Стоп! Обернувся за дівчиною: — Підождіть!
Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, що була у Чорноліському полку за „отамана Марусю“.
— Катря! Чи полк ще не виступив із села? Роспізнавши нас, Катря засміялася.
— Хай вам чорт!.. Я вже хотіла вас бомбою почастувати, — думала — чекісти, арештовувати будуть...
— Я ж до вас у зв’язок вибралася. — Привіталася Катря із Загороднім.
Всіла, оглядаючи машину.
— Де це ви такого панського воза купили?
— Учора на ярмарку. Чи мій зв’язок вас зустрінув?
— Ні. Не було нікого. Тай не дивно — ми все в руху були. Цікавого звіря полювали... Та хай вже Хмара сам оповість. Під селом Катря висіла і пішла вперед. Треба було заждати, щоб чорнолісці, бува, кулями нас не почастували. Назустріч нам виїхав роз’їзд чорнолісців. За кілька хвилин були вже у їх штабі.
Хмара, довідавшись, що може в розумієвському лісі передягнути весь полк в будьоновські однострої — зрадів.
— Ну — тепер ті голубчики від мене не втечуть...
— Кого ти там полював — щось Катря згадувала...
Хмара поклав руку на плече Загородньому:
— Ох і лис був — дорогий!.. За Миргородом — спустив я його з очей... Я ж оце за тобою убік забіг, щоб із двох боків його поганяти...
— Та кажи ділом, не байкою.
Чорноліський полковник споважнів і розклав на столі мапу.
— Пішов я ото з полком перейтися під Звенигородку. Кажуть мені в одному селі, що позавчора петлюрівці там ночували... Невеликий загін — чоловік із сімдесять, та хлопці все — орли.
Шапки із шликами, червоні штани широкі, жупани сині... Прапор жовто-блакитний, а на ньому золотом вишито: „Хай живе самостійна Україна“! Отаман сход зібрав, промову гарну виголосив; закликав, щоб вступали добровольцями до його загону, боронити неньку Україну від кацапсько-жидівської комуни. Називав себе — батько Вернигора. Відозви роздав — самим Петлюрою підписані. Вступило із села до загону дев’ятьнадцять хлопців-добровольців. Мав загін шістнадцять запасових коней з сідлами — троє добровольців — покищо, на тачанки присіли...
— Вислухав я те все... Що — думаю — за лиха година?!. Тут, чоловік, крутиться — не знає яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а то — знайшлося сімдесять лицарів — червоні штани та прапор виставили, відозви роздають...
Принесли мені ту відозву... О!.. Прошу!..
Хмара викинув із кишені задрукований листок. Переглядаємо ту, будь-що-будь, оригінальну агітку. Головний отаман Петлюра, закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність; щоб слухав наказів отамана Вернигори — що його він висилає на організацію повстань.
Стиль і мова відозви — нагадували, і то сильно, відозви й „маніфести“, що їх, минулими роками, майстрювали без кінця наші „фахівці“ від справ „неньки України“.