— Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів зо два тому... А тільки то, товариш ад’ютант, не дві, а одна банда, — Хмари... То він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська із своєю бандою. Ту вже вбили і банду розігнали...
— А ви Хмару і ту жінку бачили? Як вони виглядають?
— Ну, ні. Сам не бачив. Та оповідали мені ті, що бачили... Хмара високий, з чорною бородою... А жінка — завжди лице хустиною заслонене має — тільки очі відкриті... Чи від холоду, чи — щоб не упізнав хто...
Катря, що дійсно на поході завжди заслонювала обличчя теплою хустиною, тямлячи те, що може бути роспізнаною підчас розвідки — многозначно глянула на чорну борідку Хмари. Запустив її в останній час, для... „солідности“.
— А куди звідціль підете, товаришу?
Дядько назвав село, де стояла „банда Вернигори“.
— Так от що, товаришу! Може зустрінете яку банду — то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо... Ми вдосвіта виступаєм уманським шляхом... Як би що — можете нанята підводу й догнати нас... Ми заплатимо... Як дасьте нам знати про якусь, хоч і невелику банду — ми вам пару коней дамо, — хто знає, чи свої вже відшукаєте.
— Ви, товаришко, теж свобідні.
Катря вийшла з дядьком і радилася щось із ним на дорозі. Потім разом пішли. Дорога ж бо у обох — одна й та сама була.
Накидаємося на Хмару, щоб негайно бороду зголив. Дядько, безперечно, був розвідником „Вернигори“. Побоююся за Катрю, щоб хтось із звідунів противника не упізнав її. Та Хмара заспокоює. В одній одіжі, не на коні — зовсім інакше виглядає. Тай обережною завжди була.
Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у селі, де стояв „загін Вернигори“ — відразу від неї відшився. Впросилася ночувати до хати, з якої хлопець у козаки до „Вернигори“ записався. Радів, не підозріваючи, що „козакувати“ буде доби зо дві, поки відведе „Вернигора“ дальше від хати... Одержав вже коня і зброю... Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам „батько“ розпитував його про села, що були по дорозі. Із розмов у хаті — довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її у селі не зачіпив, хоч ходила поглянути, — видно „дядько“ поінформував зараня „батька“. По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось „козаком“ побачення, і висмикнулася городами на поля.
Розкладаємо на столі хмарину „десятиверстку“ і починаєм ворожити — як краще „батька Вернигору“ на сільце вхопити. У селі незручно. Маєм ще час засідку зробити, тим більш, що йтиме загін через ліс над річкою Гнилим Тикачем. Аби тільки вдалося оточити — битися ж із „своїми“ — напевно не буде.
Виминаємо далеко ночівлю „петлюрівців“ і світанком заховуємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, що нею мав проходити загін „батька Вернигори“.
Тачанки з кулеметами — станули дальше на дорозі, за заворотом, щоб не було їх видно.
Стояли годин зо дві. Тиснув гарний морозець... Перемерзли і хлопці, і коні... А „батька“ не чувати.
Кінцями лав, що мали замкнути дальшу дорогу — командували ми удвох із Хмарою. Кінцями, що мали замкнути відворот.
— Чорнота із Загороднім.
Почали вже сумніватися — чи піде цією дорогою.
На дорозі почувся хід коней запряжених у сані. Хто їде — з-поміж дерев здалека не видно. Спинити — діло тачанок. Там, звичайно, спинили, а що мій кінець лави був найближчий до тачанок — прибіг до мене зв’язок.
— Дядька, що був учора в штабі затримали... З ним, за візника, другий — теж не місцевий...
— Добре... Зв’язати обох...
— Вже зв’язані. Просить, щоб до командира або воєнкома їх відвести.
Іду до тачанок. Дядьки сидять на санях із зв’язаними руками і ногами. Шнурків хлопці не жалували, — з наказу Хмари — кожний козак мав із собою метрів зо два. Вчорашній „знайомий“ усміхнувся до мене і заговорив зовсім інтелігентно.
— Товариш ад’ютант! То маленьке непорозуміння...
— Що непорозуміння?! Що ти шпигун з банди Вернигори?! Я ще вчора це знав!.. Де банда?!
— Повторюю, що це непорозуміння... Я не маю права говорити вам того — що скаже вам сам Вернигора, бо він такий Вернигора — як ви Хмара... Я і цього не мав права вам сказати, та коли так склалося, що ви на нас засіли — то треба запобігти, щоб не було жертв... Прошу вас — не стріляйте, як загін надійде... Переговоріть з начальником... Звідти стріляти не будуть... Найкраще — пошліть мене, я йому все виясню... На дорозі почувся хід других саней. Кулеметники побігли з наготовленими рушницями до завороту. „Знайомий“ усміхнувся:
— Це теж наші... Без зброї... Загін надійде приблизно за годину...
Зв’язали ще двох „немісцевих“. Ще є час... Іду до Хмари, — з ним разом до Чорноти і Загороднього. Порадившись — зміняєм плян. Оточувати і атакувати — все таки, в замішанні, може хтось утекти в ліс. Краще, як загін „батька“ в’їде між наші лави — я піду із „дядьком“ на переговори до „Вернигори“ і запропоную, до вияснення справи — здати зброю.
Вернувшись, наказую розв’язати „знайомого“ і відводжу його набік.
— Кажіть просто — чому ми маєм не стріляти по банді?! Тільки не беріть нас на жадні „фокуси“ — бо втекти ні вам, ні тим, вже не вдасться... Сімсот кіннотчиків стоїть з обох боків у лісі, — а з будьоновцями — жарти погані...
— Я вам скажу... Тільки прошу вас не згадувати про те начальникові... Тільки він має право те говорити — нам заборонено під страхом розстрілу... Ми — ніяка банда, тільки особливий загін Вучека по боротьбі з бандитизмом... Жупани, прапор — то тільки маскарада, приманка на бандитів...
Роблю заклопотану міну.
— Ну, бачте, може воно і так, але нас вислав штаб дивізії зліквідувати власне банду Вернигори...
— То непорозуміння...
— Можливо... Зараз, я поговорю з комполка...
Відводжу „дядька“ до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.
— Справа така. Підете зо мною назустріч вашому начальникові, пояснити йому справу і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії — хай там роблять, що хотять. На себе брати відповідальности — не хочемо.
— Та хай вже й так... Кажу, тільки — аби без жертв обійшлося... Бо і вас потім за те не похвалять...
— Чи загін висилає вперед роз’їзди?
— Переважно — ні. Пощо? Чотири аґенти ще звечора вперед поїхали... Ну і ми вперед виїхали... А вдвічі стільки аґентів — тил та боки охороняє... — Додає задоволено аґент — мовляв — бач як у нас добре поставлено!..
За півгодини, у лісі почулася пісня кінноти... „Ой гук мати гук“... Тачанки наготовили кулемети. Як загін наблизився — виходжу з агентом до завороту дороги. Вглядівши нас, начальник спинив відділ і під’їхав до нас з незадоволеною міною.
— Що сталося, Лисий?
Аґент рухнув бровами і руками.
— Сталося непорозуміння, товариш начальник... Будьоновці приняли нас за банду, ну і... прислідили... Тепер ми оточені — сімсот кіннотників у лісі... Кажуть, щоб ми здали зброю, до вияснення...
„Вернигора“ глянув по лісі.
— Як оточені?
Прикладаю руку до шапки:
— Так є — оточені. Прошу переконатися...
Закладаю в рот пальці і посилаю в ліс умовний свист. Начальник вилаявся і зліз з коня.
— Чи не можна б без комедій?! Ви хто такий?
Витягаю документ.
— Ад’ютант 84 кавполка.
— До ста чортів! Та ж ви у Криму недавно були!..
— Були... Тепер вся 11 дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.
— Так от що, товаришу... Як бачу — то мій аґент вже вам щось трохи пояснив... Не потребуєте тягнути сюди червоноармійців, щоб потім непотрібно язиками плескали. Ось мій документ. Я уповноважений ВУЧЕКА — Алов. Можете переглянути — і можемо собі розминутися — кожний в свою дорогу.
По-між деревами виткнулися перші кіннотчики наших лав. Загін заворушився. Начальник нервово глянув на своїх.
— А чорт! Я й забув!.. Сєнька! Саринь на кічку! — Раз — два! За коротку хвилинку, дванадцять добровольців з останньої стоянки — були обезброєні і пов’язані. Начальник крикнув своїм злізти з коней і стояти спокійно.
— Це я сказав пов’язати бандитів, що пристали до мене. Отже, товариш ад’ютант — ви зробили дурницю. Та пропало... Де командир полка?