Під’їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і поясняю в чому справа. Хмара пхикає...
— Документ... Що документ?!.. У Махна он кожний бандит має документ, що він чекіст...
Алов нахмурився.
— Числіться з словами, товаришу! Це — вам нічого не каже? — ткнув пальцем у якусь формулку із літерів і цифр на ріжку посвідчення.
— Ні. Не каже.
— Ну, звичайно, до Криму хіба вам не вислали і мене, ідіоти, не повідомили про вас, щоб порозумітися...
— Ну — коротше — як ми із цього положення вийдемо?
— Здайте зброю, відведем вас до штабу дивізії, — як що ви дійсно чекісти, а не бандити — там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю — і його виконую.
— А де штаб?
Хмара назвав село.
— Але ж учора там не було ніякого штабу!.. Про вас то я вже знав...
— Штаб сьогодні мав туди перейти.
— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.
— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здав зброю, бо накажу роззброїти силою.
Наша лава вже щильно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукали чекістів — питаю Алова, що як він, росіянин з прізвища, а такі промови у селах по „хахлацьки“ висмалював.
— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українськи говорять... Тут, товаришу, самий „цвіт“! З цілої України, ВУЧЕКА — найвірніших комуністів позбирала... Матроси... Шахтарі...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана — мавзер. Витягнув із кешені бравнінґ.
Хмара крикнув до хлопців, щоб пов’язали всім руки. Алов скипів:
— Пощо?! Що ви думаєте нас пішки гнати чи що?!
— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядкуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів — дав зв’язати руки.
— Ви ще за цим пожалієте... — Просичав багровий від злости.
— Можливо... — буркнув Андрій, стягаючи руки аґентові, що „вів переговори“. Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв’язати їм руки! — крикнув вже по-українському.
Алов — зніяковів.
— Тож бандити!..
— Для кого бандити — для нас свої...
— Що за дурні жарти?!
— Звичайні собі партизанські жарти... Маємо честь представитися „батьку Вернигора“... Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюєм... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні...
Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумівши — зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався...
Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах — що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти...
При загоні чекістів, було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців.
В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі „петлюрівські контр-революціонери“ із сіл, що в них „батько Вернигора“ — „Петлюрі дорогу промощував“...
Зв’язаних по парі чекістів, повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв’язуючи, розрізаючи шаблями та кинджалами жупани й широкі штани...
По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп — пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач — „батько Вернигора“.
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаровари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться. Із кишень Алова, перемандрували в мою „ад’ютантську“ сумку штамп та кругла печатка: „Всєукраїнская чрезвичайная комісія. Особая група по борьбє с політіческім бандітізмом“. Теж пригодяться.
Переходимо Тикач й іншими шляхами йдемо у свояси. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до „батька Вернигори“ з мріями про жупани і шаравари, — треба заповнити вільні сідла своїми знаними хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і свойого правдивого обличчя не зраджували. Зрідка траплявся випадок, що на стоянці з’являлося до нас пара-кілька хлопців, що мали бажання на охотника в червоній кінноті послужити. Та ми за прикладом Алова не йшли і просто наганяли їх в зашию із штабу. Зрештою, можна було і помилитися: могли хлопці на охотника йти, щоб потім з конями і зброєю — утекти до ліса.
Зрідка зникав з поверхні землі якийсь представник червоної власті, що нефортунно попався під руки на дорозі, або тайний аґент чека, що приходив до штабу із доносом на „бандитів“, або міліціонер, що замісць злодіїв пильнувати — у „політику“ носа стромляв. Вибраних у селах сельрад та комнезамів — не зачіпали. Були — бо мусіли бути, а розбиратися хто із вибраних душею із Лєніном, а хто із Петлюрою — забагато мороки...
У великому селі поблизу Умані — не пригадую як називалося — стали на відпочинок по сусідству з 135 полком червоної піхоти. Полк недавно прибув із польського фронту і стояв гарнізоном у цукроварні, щоб охороняти її від повстанців. Мав коло чотирьохсот червоноармійців і... два кулемети.
Район був неспокійний, часто траплялися у селах випадки кровавих „непорозумінь“ з червоними, та полк умиротворювати й роззброювати села чомусь не спішився.
Стаєм у центрі села, — штаб примістився в школі. На блянкеті „особой групи ВУЧЕКА“ — пишу до комполка 135 записку, щоб негайно прибув із воєнкомом до нашого штабу для устійнення співпраці в операціях проти петлюрівської банди Хмари, що з’явилася в околицях. Підписую — Алов, — ставлю в ріжку таємну „формулку“. Повіз записку до червоного штабу сам один „Дайош“.
За чверть години командир полку і воєнком, в супроводі двох червоноармійців — приїхали верхи до школи.
В кімнатці учительки, що сама втекла від „будьоновців“ у село, — відразу роззброюєм червоне начальство. Воєнкома зв’язали, заткали йому рот і замкнули в комірчині, — командира берем на допит. Довідуємся, що він змобілізований москаль-офіцер, про те тільки й мрів, щоб звільнитися й поїхати до дому. Полк на польському фронті був розбитий, поповнився недавно змобілізованими українцями. Червоноармійський склад непевний, не ховається навіть із своїми симпатіями до повстанців. Комуністів тільки й є, що воєнком та два ротні політруки. Зробили вже відповідне донесення, щоб полк „перечистити“.
Словом чести гарантуємо командирові життя, як що допоможе без бою роззброїти полк. В такому випадку матиме запевнений розстріл від своїх, але погоджується взяти від нас добрі документи на чуже прізвище й поїхати собі на чотири вітри. Документи вишукую йому серед запасу їх забраному у „батька Вернигори“.
Командир пише записку до свойого помішника, що залишився в цукроварні. Наказує негайно привести полк на площу коло школи. Відсилає записку одним із червоноармійців, що стояли з кіньми під школою.
За півгодини полк стояв вишикований перед школою. Наші „будьоновці“, ніби з цікавости, зібралися й оточили гуртами червоні шереги.
Помішник командира полку, що зайшов доложити про виконання наказу — пішов зв’язаний до воєнкома. Викликали по одному ротних командирів та політруків; пов’язали і поскладали рядочком у комірчині.
Виходимо в супроводі командира полку на ґанок школи — „приймати параду“. Хмара, суворо глянувши по червоних шерегах — подав по московському команду:
— Струнко! По порядку чисел — розлічись!
Червоноармійці послушно перелічилися і знову виструнилися.
— Покласти рушниці!
Із замішанням в обличчях, червоноармійці поклали рушниці на землю.
— Обернись!
Обернулися.
— Вісім кроків — кроком руш!
Шереги відійшли вісім кроків і станули. Наші хлопці позбирали і віднесли набік зброю. Хмара наказує червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах — мовляв, такий мафест від Троцького прийшов. Червоноармійців припрошувати до цього не треба. Селяне здивовано приглядалися до „демобілізації“ та побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи — стали зголошуватися по відібрані у червоних рушниці. Роздали сотку — решту повезли із собою й роздали в дальших селах. Командирів вивезли із села й нагнали кожнього в інший бік.