Поблизу Капітанівки — довідалися, що поки нас не було — сталася прикра історія. Найбільш зіпсувала вона настрій Загородньому, що на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося. Він відстояв життя шоферові Спасибенкові й залишив його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, що правда, стерегти, але не крився з думкою, що по розмовах із шофером — повірив йому, що то своя людина, до Чека попав випадково не по своїй волі, до большевизму відноситься в душі вороже. Повірили у це, по „солодких“ розмовах, і хлопці що мали стерегти шофера. А якщо „своя людина“ — то не будеш за ним по п’ятках із рушницею ходити. Прикинувся, що занедужав важко, а вночі утік. За пару днів привів із Кам’янки відділ чекістів та міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто — господаря застрілили, застрілили ще кількох, що не встигли утекти, спалили хутір... Шукали за трупами Козіцкого і Соколова, та не знайшли. Пропала також і частина одіжі хлопців та будьоновських одностроїв, що були заховані на тому хуторі.
Загородній готов був застрілитися. Та примирився з фактом, давши клятву, що в майбутньому нікого вже нерозсудно не пожаліє, хоч би звався навіть Шевченко, не тільки Спасибенко.
Поки Хмара поповнював полк у селах попід Чорним лісом — зв’язуємся з Холодним Яром. Там все по старому, за нами не плачуть, — благословив Петренко гуляти дальше. Про історію з автом вже знав, — була холодноярська розвідниця у Кам’янці, як тріюмфально верталися чекісти, волочучи за автом вбитих „бандитів“. Спасибенко у Кам’янці „герой дня“. Гримав Петренко у записці, що не відставили авта відразу до Холодного Яру. Шоферів між холодноярцями є декілька — можна було автом колись до Кам’янки ускочити і серед дня — „сміху“ наробити. Обмундурувавши будьоновськими рештками „новобранців“ — йдемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, що ним, минулого року, везли мене і Зінкевича, зв’язаних, до єлісаветської Чека. Відшукали дальше і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям „Заповіт“.
Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом, дере развйорстку продовольча комісія із Єлісаветграду. Ночує там.
Робимо перехід і як тільки стемніло — комісія сиділа вже пов’язана у сельраді. Як і звичайно, у продовольчих справах, — переважно молоді жидки. Ані в голову їм не прийшло боронитися або втікати від „будьоновців“. Навпаки, комісар, при нашому в’їзді до села, чуло стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней та сала і яєць для „червоноармійців“. Ну, а ми за те поможемо йому завтра здерти з села, що належиться, бо... чортові хахли страшно несвідомі й не хочуть стільки дати, як він вимагає. Вже і арештував і шомполів декому казав всипати — не помагає... Позакопували у землю і кажуть, що нема... А людей, щоб притиснути добре село, у нього замало... Всього п’ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції... Та з того — мало користи, — слабохарактерний, — не хоче ні кричати ні бити.
Вислухавши з коня комісарову мову — кажу йому, щоб негайно зібрав до сельради всю комісію, бо за нами банда Хмари гониться — будемо їй у цьому селі бій давати... Комісар пустив душу в п’ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати своїх. Налякана комісія, якстій збіглася до сельради, ну а роззброїти й пов’язати всіх — було для Загороднього на пару хвилин роботи.
Поставивши коней, ідемо із Хмарою до сельради. Господар, що знав чорноліського полковника з минулих рейдів — відпроваджує нас.
— Там, пане полковнику, із тими харцизяками — нашого волосного начальника міліції арештували... Так той... Його б можна відпустити... Свій — українець, добрячий чолов’яга...
Махаю рукою.
— Знаєм ми тих „своїх“! Минулого року, помилували ми такого „свойого начміла“ — так він потім віддячився...
— Та як уважаєте... А тільки, направду шкода... Добрий чоловік... Для злодіїв строгий, а що для чесних селян — нікому кривди не зробив... Ще й вступався часом, от хочби перед отими живодерами...
Коло сельради юрба селян, переважно жінок. Поприходили з киями та рогачами — хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сельради.
— Киш до хати, одне з другим, як не хочеш, щоб тобі її завтра спалили!..
Озлоблена юрба забувала, що за хвилини гніву — село може страшно відпокутувати. Донести владі, що самі селяне з комісією розправилися — знайдеться хтось у селі напевно. Ми комісію „арештували“ — ми з нею і „порядок зробимо“. Самі за те перед червовими відповідаєм, — а нам розлогих шляхів України — не спалять.
Комісія „засідала“ у сельраді на лавках попід стінами. З краю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Глянувши в обличчя — починаю пригадувати собі де я його бачив. Ну, безперечно, десь із ним зустрічався, але де, коли? Підходжу до нього.
— Ви начальник міліції?
— Так. Я начальник володимирської волосної міліції.
Почувши низький приємний баритон — усміхаюся до нього.
Перед очима відразу стала „буцигарня“ у Володимирці, до якої вкинули мене і Зінкевича, зв’язаних дротом, з порозбиваними прикладами обличчями і тілом. Цей самий барітон ласкаво питає: „Може ви, хлопці, їсти хочете?“ Не їсти хотілося — спрага мучила... Не дозволила варта розв’язати рук, — став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, — сам приніс його із села... Як і тоді — ворухнулося в грудях почуття теплої вдячности.
— Ви мене упізнаєте?
Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у півтемряві, а до того — так „розмальованого“ червоноармійськими кольбами — що й рідна мама не впізнала би. Бідолага намагався розгадати на мойому обличчі — що криється для нього за моїм запитанням: зле чи добре? Покрутив заперечуюче головою.
— А пригадуєте, весною, везла червона кіннота двох повстанців через Володимирівку... Ночували зв’язані у вашій „холодній“... Молока квасного ви їм приносили...
Начальник відверто усміхнувся.
— Невже то ви були?
— Так. Один був я.
— А що з тим, другим?
— Загинув.
— Я, правду сказати, думав, що оба в дорозі помрете... А скажіть правду... Що ви зо мною зробите? Вб’єте?
— А як ви думаєте?
— Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв — то був певний, що піду разом з оцими, — кивнув бровою на комісію, — в Інгул під лід. Бо ж так уже ведеться... Тепер сам не знаю, що думати...
— Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?
— Був колись щирим комуністом. Тепер, от так тільки, по старій пам’яти — член партії... Я шахтар із Донбасу, — а ми майже усі були комуністами... Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися... Не можу дивитися на ті всі несправедливости, що діються... Вб’єте мене тепер — не зробите совітській власти шкоди, а собі користи...
Відводжу набік Хмару.
— Подаруй мені цього начальника, — хочу йому за квасне молоко життя подарувати.
— Про мене... Даруй...
Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка — запротестував. Та Андрій мене підтримав.
— Голосую — за. Мене й селяне за нього просили. Тільки не забувай, що як тих поб’єм, а його пустимо, — довго не натішиться: розстріляє Чека — скажуть, що зв’язок з бантитами має...
Розмовляю ще окремо з начмілом, що сам знає, що як відпустимо ми — то Чека не помилує. Даю йому підходящі документи на інше прізвище, даю грошей на дорогу. Виводимо усіх „арештованих“ разом із села. За селом, над річкою, передягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від’їхати на Кавказ; продовольча комісія — направлялася в Інгул — рибу під льодом ловити.
Тієїж ночі, робимо перехід аж під самий Єлісаветград. Ранком зліквідували чоту єлісаветградської кінної школи червоних командирів, що виїхала з міста на тактичні вправи. Курсанти приняли нас, звичайно, за своїх і, розминаючись із нами на шляху — навіть не зауважили, як попали під наші шаблі. Співали собі виструнюючись у сідлах, щоб показати „будьоновцям“ які вони молодці.