Проїхав полк махнівських будьоновців у рогатих шапках з червоними зірками. Вглядівши наші „будьоновки“ — донці махають руками: „Здорово братішкі! Дайош Ростов!“
Сам батько приїхав у критій кариті запряженій чотирма кіньми; залічував на поході, не знаю котру там зряду, рану. У каритах-же, — де їх тільки „батько“ видрав? — Їздили й інші ранені й хворі махнівці.
Була неділя чи якесь свято — народ саме виходив із церкви, як зупинилася коло неї карита з Махном. Спираючись на костур і підтримуваний під руку дружиною, „батько“ висів і на очах юрби селян-богомольців, віддав земний поклін перед церквою. Потім казав собі закликати церковного старосту і винявши з кишені жменю золотих п’яти і десятирублівок — висипав їх у пригорщу старости.
— На святий храм від раба божого Нестора... Хай батюшка молиться за успіх нашої селянської зброї... Староста — сивий дідуган, із сльозами в очах поцілував рамено „вождя селянської армії“. Христилися й зідхали навколо баби...
Стримуючи нечемні усмішки, приглядаємося зблизька до тієї комедії... Анархіст „батько“ бо анархіст, не признає анархія ні Бога ні церкви, та... „раб божий Нестор“ — знає почому бублики в Одесі, знає на якій струні українському дядькові заграти...
Представляємося „батькові“ і отримуєм запрошення прийти до штабу, — затримається Махно у Рівному довше, матиме тут засідання воєнного суду...
За півгодини, ми у п’ятерьох виділи в хаті де примістився штаб Махна і розмовляли з „батьком“. Не було з нами Копача, що як старий приятель махнової дружини, що знав її ще з Пісчаного Броду, розмовляв із нею в другій хаті, не було і Бараніва, що не бажав собі з Махном розмовляти і руки йому подавати.
При розмові розглядаю уважно легендарного „батька“. Невисокий зріст, „поетична“ чуприна, обголене землисте обличчя — вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать — лише в запалих очах поблискувало „щось“, що робило його божищем махнівської орди, що давало йому необмежене право деспотично розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного підвладного зокрема. В розмові „батько“ чувся певно, може аж занадто певно, але те „занадто“ — не виглядало гротесково. Бичувалося, що цілий Махно — це клубок розшарпаних нервів загнузданих міцною волею. Тридцятилітній „вождь селянської революції“, що його „академіями“ було дванадцять років царської каторги, про справи боїв і походів — говорив до речі, тоном фахівця. Зате в політиці — мішав горох з капустою... Гасла і думки, що їх висувала сама стихія українського села — перемішував із гаслами й думками теоретичного анархізму, запозиченими, очевидно, у „золотоустих“ стовпів російської партії анархістів — Воліна, Аршіннікова, Барона та інших. Вилякані большевиками з московського Олімпу — вони знайшли собі неспокійний притулок у революційно-воєнній раді „наполєона“ українських степів.
— Скільки тепер, батьку, війська маєш? — недескретно запитав Чорнота.
„Батька“ питання не вразило.
— Під Кримом мав більш двадцяти тисяч. Частину червоні роззброїли та розстріляли... А то розбіглися по хатах, поки знову покличу... Отут, двома шляхами, йде може півшовта тисячі... А ви що, може приєднатися хочете? Непотрібно. Я й цих розжену в різних напрямках. Тепер об’єднуватися в більші групи неможна. Розіб’ють. Треба шарпати червоних всюди, невеликими відділами, — не давати їм ніде спокою... До мене ось Маслак із полком донців від Будьоного перебіг... Так я його тільки, десь під Києвом, за Дніпро виведу і пошлю на Дон повстання робити...
Говорив це тоном, як би казав: „Ось виведу хлопця за ворота і пошлю до склепу за папіросами...“
— Вибач, батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об’єднувався?
— А мені що?! У мене засада бити білих, поки почервоніють, а червоних поки побіліють!..
Хмара усміхнувся.
— Та то ми вже чули... А все таки лекше було б червоних бити, як би під Кримом фронт ще був...
— Наплювать мені на фронт! Ті дурні у Кремлі — головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики і — будемо мати увні сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону — всюди! Селянська революція, право кожнього народу, міста, села — на улаштовування собі життя по своїй вподобі — мусить перемогти! А Врангеля треба було зарання підсікти, щоб положення не використав... Червона армія з Врангелем охоча була битися, а подивимося — як то буде на фронті з батьками і братами!.. Чи не посиплються на наш бік полки!..
— Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?
— Вірю.
В цьому короткому „вірю“ — була дійсно тверда віра. Хто знає, як би „найбільший дурень“ у Кремлі, не змінив був круто того року внутрішньої червоної політики — чи не здійснилобся „батькове“ віщування про тисячу внутрішніх фронтів... Якийсь штабовець доложив, що далека розвідка доносить про наближення будьоновців. „Батько“ зневажливо махнув рукою.
— Вспієм. Босими кіньми ще довго слизгатися будуть... Голота... Коня не має чим перекувати, а у мене всі коні на енівських гвинтах...
— А деж ти, батьку, береш? — зацікавився Хмара.
— А ти, певно, теж охналі на поході у ковалів робиш? Всі ви про кожух — зимою думаєте... У мене кожний козак ще з літа на дві гострих перековки — нерухомий запас возить. Та ще на врангелівських складах англійських підків, охналів та гвинтів набрав... Я тепер воджу Будьонного, як коропа на вудці. Я сто верстов за добу увійду, а він їх три шкандибає... Коні підбиваються, не доглядає їх козачня — на селян спускається, міняє коней у селах, — а що той селянський кінь, хоч би й найкращий, варта — як він до сідла і походу не призвичаєний!
У мене, не догляне козак коня — голову відрубаю!
Права рука батька — чорноморський матрос Шусь, нагадав Махнові, що судді з полків чекають.
— Кажи хай увійдуть. А ви, — звернувся до нас, — підождіть кілька хвилин, умовимося ще куди вирушати. Хмара загикнувся було, що хоче до моря прогулятися. Махно засміявся:
— Таж звідтіль облава на мене йде! Як перескочиш через дві дивізії — гуляй! Підожди — у мене суд скорий... Сідайте за той стіл.
Увійшли чотири представники з частин до воєнного суду. Мали судити фуражира з кулеметного полку, за те, що він, видані йому штабом гроші на купівлю вівса і харчів для козаків — пропив і під п’яну руку пороздавав веселим молодицям. Актів жадних не писалося. Головував сам Махно.
Варта ввела підсудного — гарного поставного хлопця у бекеші. Обличчя вже мав списане нагайкою — видко „батько“ вже з ним „розмовляв“.
Махно вп’явся поглядом в нього як яструб в курча.
— Де гроші товариські?! Пропив?!
— Помилуй, батьку! Затемнення на мене зайшло.
— Я тобі довіряв?! Товариство тобі довіряло?! — Пошол вон!
Варта вивела підсудного.
— А може-б так, батьку, прочухати шомполами — та й хай би вже так було... Хлопець бойовий, заслужений, — ще нам придасться... — несміливо одізвався один із суддів.
Махно вдарив до стола долонею:
— Розстрілять!
— Ну то — розстрілять... — одізвалося чотири луни за столом. Суд був скінчений. За хвилину на городі бухнуло два постріли. Присуд був виконаний.
Умовляємося з Махном, що вийдем із Рівного в одному напрямку, а потім він піде в напрямку Києва, а ми на Умань, відтягаючи на себе частину будьоновців.
За кілька хвилин вже гупали червоні гармати, що обстрілювали махнівські роз’їзди. Виступаєм усі. Прикривати відворот, відбити можливий напад доганяючої червоної кінноти — залишається в лаві, на полях за Рівним, із півтораста тачанок, кожна запряжена трійкою добрих коней. Була це може п’ята частина кулеметного полку. Я залюбувався маневруванням тачанок на полях. Таж кіннота, лише... замість коня — три коні з міцною бричкою, замісць їздця з шаблею і рушницею — три вояки із станковим кулеметом. Півтораста кулеметів — сімдесятьп’ять тисяч куль на хвилину... Хай тут кіннота „вкусить“ на відкритих полях. Український степовий „бандит“ Махно — перший показав полководцям модерних армій, що кулеметна частина — може бути окремою тактичною одиницею...